Журнал «Актуальная инфектология» Том 9, №1, 2021

Актуальність. Гарячка Тоскана і сицилійська гарячка — ендемічні арбовірусні захворювання з трансмісивним механізмом передачі, збудники яких належать до роду Phlebovirus родини Phenuiviridae. Вірус сицілійської гарячки вперше був виявлений в Італії (Палермо, Сицилія) під час Другої світової війни в 1943 році, коли виник спалах невідомої хвороби серед військовослужбовців. Серокомплекс збудника включає три серологічні види: Dashli phlebovirus, Toros phlebovirus та Sicilian phlebovirus. Основними специфічними векторами є москіти Phlebotomus papatasi (Marklewitz M. et al., 2019). Специфічними векторами вірусу гарячки Тоскана, який був вперше виділений в Італії в 1971 році, є москіти роду Phlebotomus, серед яких найбільш епідеміологічно значущу роль відіграють P. perfiliewi та P. perniciosus, хоча вірус також був виділений з інших видів, зокрема P. longicuspis, P. sergenti, P. zapostavljen та Sergentomyia minuta (Remi N. Charrel, 2014). Територія України є сприятливою для формування і довготривалого існування природних вогнищ низки трансмісивних арбовірусних захворювань. Процеси глобалізації активно впливають на поширення нових патогенних інфекційних агентів, у тому числі збудників москітних гарячок, які відносять до так званих гарячок подорожуючих. Упродовж тривалого часу циркуляція збудників москітних гарячок географічно була обмежена Італією та Португалією, але останнім часом вірус стрімко поширився серед середземноморських країн. За філогенетичними особливостями вірус гарячки Тоскана поділяється на три типи: тип A (італійський тип, здебільшого поширений в Італії, Франції, Алжирі, Тунісі, Туреччині), тип B (іспанський тип, циркулює в Іспанії, Франції, Португалії, Марокко, Туреччині) та тип C (у Хорватії, Греції) (Tetsuro Ikegami, 2020; Ayhan N. et al., 2020). Територією, куди спрямовані потужні міграційні процеси з України/в Україну (як трудові, так і рекреаційні) упродовж останніх років, є Середземномор’я. Великі потоки переміщення громадян із метою працевлаштування чи відпочинку в цю ендемічну зону з москітних гарячок підвищують ризики завезення збудників гарячок Тоскана і сицилійської гарячки інфікованими людьми та/або інтродукцією заражених москітів на територію України.

Мета дослідження: оцінити актуальність і ризики формування ареалів поширення москітних гарячок на території України внаслідок впливу кліматичних змін та антропогенних факторів, у тому числі міграційних процесів людей і векторів-москітів.

Матеріали та методи. Аналіз літературних джерел та інтернет-ресурсу; аналітичний прийом комплексного епідеміологічного методу дослідження; імунохроматографічний серологічний метод із дослідженням сироваток крові хворих на сезонні гарячкові стани.

Результати та обговорення. На першому етапі за стандартами госпітального нагляду з використанням серологічного методу здійснено обстеження на москітні гарячки хворих із синдромальними комплексами, що не виключали ці захворювання. З огляду на відсутність патогномонічних симптомів під час госпітального нагляду брали до уваги клініко-епідеміологічні характеристики москітних гарячок. Інкубаційний період гарячки Тоскана становить 3–7 днів, а сицилійської гарячки — 3–5 днів. Клінічно гарячка Тоскана характеризується різким початком, лихоманкою, вираженим головним болем, міалгією, нудотою та різними неврологічними симптомами, пов’язаними з ураженням центральної нервової системи (ЦНС) (менінгітом або менінгоенцефалітом). Значна частка серед захворілих на ендемічних територіях має безсимптомний перебіг (Cusi M.G. et al., 2016). У Центральній Італії щорічно близько 52 % дорослих хворих, госпіталізованих із симптомами ураження ЦНС, інфіковані вірусом гарячки Тоскана, а серед дітей — у 40 % випадків (Cusi M.G. et al., 2016). Сицилійська гарячка клінічно маніфестує триденною лихоманкою, що супроводжується різким початком, вираженим головним болем, міалгіями, світлобоязню, ретроорбітальним болем та нудотою (Ahmed A. et al., 2011). У групі обстежених 52 пацієнтів було серологічно верифіковано 5 випадків захворювань на сицилійську гарячку і 3 — на гарячку Тоскана. За епідеміологічним анамнезом по троє хворих із кожної групи за 1–5 днів до клінічної маніфестації повернулися в Україну з Греції (2), Хорватії (2), Чорногорії (1) та Італії (1), що дозволило визначити ці випадки як занесені екзотичні інфекційні захворювання. У двох випадках сицилійської гарячки в анамнезі були відсутні дані про перебування хворих поза місцем постійного проживання у період максимального інкубаційного періоду. Це дозволило висунути гіпотезу про існування ендемічних вогнищ москітних гарячок на території нашої держави. На другому етапі було здійснено оцінювання регіонів України з метою визначення потенційних територій ризику поширення збудників флеботомних гарячок. Аналіз базувався на структурі паразитарних систем, ефективних температурах довкілля, тривалості сезонів ризику зараження. Було враховано, що сезонний розподіл захворюваності на москітні гарячки припадає на теплі місяці (травень — жовтень), що обумовлено життєвим циклом та періодом активності переносників. Також брали до уваги, що на щільність популяції москітів роду Phlebotomus прямо впливають сезонні зміни температури та опадів. Територіями ризику були визначені Херсонська, Одеська, Миколаївська, а також Закарпатська області.

Висновки. Москітні гарячки є актуальною проблемою подорожуючих, що вимагає подальшого вивчення. Кліматичні зміни та активні міграційні процеси значно підвищують ризики занесення збудників москітних гарячок та формування ареалів їх поширення на території України.