Журнал «Актуальная инфектология» Том 6, №5, 2018

Актуальність. Актуальність проблеми пояснюється відносно високою поширеністю, пізньою діагностикою та збільшенням частоти ускладнених форм ехінококозу.

В Україні щорічно реєструється понад 100 випадків ехінококозу у людей. За даними досліджень, основне джерело ехінококозу в Україні — собаки. Збільшує ризик зараження відсутність планової дегельмінтизації собак.

Мета: зробити огляд літератури та вивчити ситуацію стосовно ехінококозу в Україні.

Результати. Вивченням термінів розвитку Е.granulosus в організмі собак до статевої зрілості займалося багато дослідників, проте в літературі немає єдиної думки щодо термінів досягнення стадії імаго у собак. Суперечливість отриманих даних багато дослідників пов’язують з кліматично-географічними особливостями регіону, віком, статтю, породою і вгодованістю собак, умовами їх годування, видом проміжного хазяїна, від якого отримані протосколекси для зараження, та іншими факторами. На важливість специфічності хазяїна вказували в своїх роботах R.C.A. Thompson (1975), W.A. Tscherner (1978), J.D. Smyth (1982).

Терміни преімагінального розвитку Е.granulosus у різних зонах країн СНД також виявилися неоднаковими. Так, в Україні вони становили 64–97 днів, в Білорусії — 41–54 дні. Таким чином, літературні дані свідчать про те, що терміни преімагінального розвитку Е.granulosus і приживлюваність протосколексів у собак у різних географічних зонах можуть коливатися в широких межах і залежать від безлічі факторів, у тому числі і від штаму паразита.

Людина як проміжний хазяїн ехінокока в передачі інвазії участі не бере та є екологічним і епідеміологічним глухим кутом. Джерело інвазії для людини — заражені домашні (собака, іноді — кішка) та дикі (вовк, лисиця, песець та ін.) м’ясоїдні тварини, які забруднюють навколишнє середовище своїми екскрементами, що містять яйця ехінокока. Шляхи передачі інвазії — харчовий, водний, контактний. Факторами передачі є брудні руки, вживання немитих ягід, вода з природних водойм, забруднена фекаліями заражених тварин.

Ехінококова кіста зростає апозитивно, здавлюючи навколишні тканини. В міру зростання з росткової зони всередину міхура відокремлюються вторинні дочірні пухирці. Навколо кісти утворюється щільна сполучнотканинна фіброзна капсула. Перші ознаки ехінококозу можуть з’явитися через кілька років і навіть десятиліть після зараження.

Ехінокок у людини частіше локалізується в печінці (від 45 до 85 %). При ехінококозі печінки хворий скаржиться на тиснення і біль в правому підребер’ї або надчеревній ділянці, іноді — жовтяницю. Печінка збільшена і м’яка або тверда, залежно від локалізації кісти і тривалості хвороби. Ехінококоз печінки не має строго специфічних клінічних і лабораторних ознак.

Діагностика ехінококозу ґрунтується на даних епідеміологічного анамнезу, клінічній картині і результатах комплексного обстеження (інструментальні методи дослідження — рентгенологічні, ультразвукові, радіоізотопні, а також серологічні).

Високий відсоток рецидивів захворювання (2,4–54 %), велика кількість післяопераційних ускладнень (7,3–37,7 %), тривалий післяопераційний ліжко-день (21,9–62) вказують на недостатню ефективність існуючих методів лікування. До останнього часу вважалося, що єдиний радикальний метод лікування ехінококозу — хірургічне втручання. 

Однак нерідко ризик оперативного втручання перевищує очікуваний лікувальний результат, і тому останніми роками альтернативним варіантом лікування ехінококозу є використання міні-інвазивних втручань (puncture aspiration-injection-re-aspiration — PAIR) в поєднанні з антигельмінтною терапією, що особливо актуально при множинному ехінококозі, неоперабельних кістах, в першу чергу у людей з високими ризиками оперативного втручання.

Абсолютними показаннями до хірургічного лікування є великі (понад 7,5 см) розміри кіст печінки, що містять велику кількість дочірніх кіст; поодинокі кісти печінки, розташовані поверхнево і/або ті, що безпосередньо прилягають до жовчних шляхів або інших життєво важливих органів, в зв’язку з ризиком розриву (спонтанного або при травмі); нагниваючі кісти печінки, а також кісти легенів, головного мозку, нирок, серця, кісток. Проте операція являє собою фактор ризику, що визначається кількома причинами: станом хворого, локалізацією паразитарних осередків, кількістю попередніх операцій. Летальність при першій, другій і третій хірургічних операціях з приводу рецидивуючого перебігу ехінококозу печінки становить 2,6; 6 і 20 % відповідно.

Впровадження сучасних високотехнологічних методів дослідження, більш широке застосування ультрасонографічних методів призвело до поліпшення діагностики ехінококозу на ранніх стадіях інвазії і, як наслідок, більш широкого застосування консервативної терапії, використання тактики очікування і спостереження.

Останнім часом в Україні поширені препарати, що містять альбендазол, який є активним відносно личинкової стадії гідатидозного ехінокока. Альбендазол краще мебендазолу адсорбується з шлунково-кишкового тракту, що дозволяє за допомогою варіювання доз відносно легко добиватися його необхідної концентрації в крові. Позитивною властивістю цього препарату є те, що його головний метаболіт (альбендазолу сульфооксид) при ехінококозі є високоефективним. Лікування альбендазолом в дозі 10 мг/кг маси тіла хворого на добу проводять курсами в 28 днів з 14-денними перервами. У літературі є відомості про ефективність застосування празиквантелю в поєднанні з бензимідазолом у випадках масивної контамінації тканин під час оперативного втручання або при розриві кісти в результаті травми, а також при ехінококозі кісток і спинного мозку. Порівняльний аналіз ефективності зазначених препаратів свідчить на користь того, що препаратом вибору при проведенні протирецидивної терапії ехінококозу є альбендазол. Альбендазол ефективний відносно тканинних паразитів, у тому числі цистного ехінококозу та альвеолярного ехінококозу, що спричиняються інвазією Echinococcus granulosus та Echinococcus multilocularis відповідно.

Висновки. Ехінококоз є актуальним захворюванням для України, у той же час потребує покращення як діагностика, так і лікування даної хвороби.