Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.



СІМЕЙНІ ЛІКАРІ ТА ТЕРАПЕВТИ

НЕВРОЛОГИ, НЕЙРОХІРУРГИ, ЛІКАРІ ЗАГАЛЬНОЇ ПРАКТИКИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

КАРДІОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, РЕВМАТОЛОГИ, НЕВРОЛОГИ, ЕНДОКРИНОЛОГИ

СТОМАТОЛОГИ

ІНФЕКЦІОНІСТИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, ГАСТРОЕНТЕРОЛОГИ, ГЕПАТОЛОГИ

ТРАВМАТОЛОГИ

ОНКОЛОГИ, (ОНКО-ГЕМАТОЛОГИ, ХІМІОТЕРАПЕВТИ, МАМОЛОГИ, ОНКО-ХІРУРГИ)

ЕНДОКРИНОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, КАРДІОЛОГИ ТА ІНШІ СПЕЦІАЛІСТИ

ПЕДІАТРИ ТА СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

АНЕСТЕЗІОЛОГИ, ХІРУРГИ

"News of medicine and pharmacy" Гастроэнтерология (337) 2010 (тематический номер)

Back to issue

Сучасні уявлення про причини та механізми пептичної виразки дванадцятипалої кишки, поєднаної з первинним гіпотиреозом

Authors: Т.В. МАЙКОВА, д.м.н., професор, зав. діагностичним відділенням ДУ «Інститут гастроентерології АМН України», м. Дніпропетровськ, І.В. БАРАНОВ, к.м.н., заступник головного лікаря міської клінічної лікарні № 4, м. Дніпропетровськ

print version


Summary

В останні роки суттєву значущість набуває проблема лікування хворих на поєднану патологію, що обумовлено одночасним перебігом декількох захворювань в одного пацієнта, виникненням синдрому взаємного обтяження, який визначає особливості клінічної картини та перебігу патологічних процесів [1, 2]. У наш час з’явилися повідомлення про збільшення числа пацієнтів, хворих на гіпотиреоз внаслідок автоімунного тиреоїдиту (АІТ), у яких розвиваються морфологічні та функціональні розлади шлунково-кишкового тракту (ШКТ) [3–6].

Природа таких змін обумовлена не тільки проявом системності АІТ, в основі якого лежать імунні порушення, а й загальнометаболічними розладами в результаті недостатності тиреоїдних гормонів [7–9]. Значний інтерес становить вивчення особливостей поєднаного розвитку та проявів пептичної виразки (ПВ) дванадцятипалої кишки (ДПК) при АІТ, прогресування якого призводить до гіпотиреозу [1, 5, 10]. Хоча про вплив деяких захворювань щитоподібної залози (ЩЗ) на травну систему відомо давно, зв’язки між АІТ і захворюваннями травного тракту більш активно почали вивчати в останнє десятиліття [9]. Остаточна невизначеність питань нозологічної синтропії при поєднанні ПВ ДПК з гіпотиреозом є одним із факторів, що зумовлюють низьку ефективність лікування таких хворих та імовірність несприятливого прогнозу.

Поширеність пептичної виразки дванадцятипалої кишки, автоімунного тиреоїдиту та первинного гіпотиреозу

Численні епідеміологічні дослідження довели, що пептична виразка дванадцятипалої кишки, яка відноситься до кислотозалежних захворювань, виявляється у 6–10 % дорослого населення працездатного віку, а показники захворюваності в деяких країнах продовжують зростати [11]. У країнах СНД за останні 15 років реєструється збільшення абсолютного і відносного числа хворих з ускладненим перебігом ПВ ДПК більше ніж у 2,5 раза [12, 13]. У нашій країні за останні 10 років поширеність ПВ ДПК на 100 тис. дорослого населення зросла на 25,3 % [14].

Погіршення екологічної ситуації в нашій країні не сприяє і зниженню захворюваності на хвороби щитоподібної залози, напроти, відзначається стабільна тенденція до збільшення поширеності її захворювань серед населення України [15]. Особливу значущість набувають захворювання, що супроводжуються дисфункцією ЩЗ та потребують постійного лікування пацієнтів.

За даними епідеміологічних досліджень різних країн, на АІТ хворіє від 3,0 до 10,0 % населення [10, 16]. Популяційне дослідження датських учених B.I. Pedersen зі співавт. дозволило ви-явити антитіла до тиреопероксидази (АТ-ТПО) і/або до тиреоглобуліну (АТ-ТГ) у 18,8 % населення. При цьому обидва варіанти антитіл частіше виявлялися у жінок, хоча збільшення числа випадків виявлення антитіл з віком не залежало від статі [17]. У результаті популяційного дослідження населення Данії гіпотиреоз виявлений у 84,4 % хворих на АІТ [18]. Його медико-соціальна значущість доведена дослідженнями K. Boelaert, J.A. Franklyn, які пов’язують зростання показників на захворюваність та смертність у населення Великобританії саме з дисфункцією ЩЗ [10]. У цілому, як свідчать епідеміологічні дослідження, первинний гіпотиреоз є найпоширенішим проявом дисфункції ЩЗ і зустрічається у 1,5–2,0 % жінок й у 0,2 % чоловіків, а серед осіб, старших за 60 років, — у 6,0 % жінок і у 2,5 % чоловіків [19, 20]. Численні дані щодо поширеності гіпотиреозу в різних країнах відрізняються. Проведений англійськими вченими метааналіз епідеміологічних досліджень дозволив їм констатувати рівень захворюваності на АІТ між 2,2 та 498,4 на 100 000 населення на рік [21]. За даними великого популяційного Колорад- ського дослідження, підвищений рівень тиреотропного гормону (ТТГ) був виявлений у 9,5 % обстежених, поширеність гіпотиреозу варіювала від 4 до 21 % у жінок і від 3 до 16 % у чоловіків, а з віком вона збільшувалася, особливо серед жінок [22]. При цьому вчені, які брали участь у Колорадському дослідженні, вважають, що фактична поширеність його суттєво перебільшує офіційні дані й майже 13 мільйонів жителів США мають невизначений гіпотиреоз, оскільки ранні симптоми гіпотиреозу в дорослих неспецифічні та з’являються непомітно. Пізніше були опубліковані результати III Національного дослідження у США (Third National Health and Nutrition Examination Survey), які показали поширеність гіпотиреозу на рівні 4,6 %, а у осіб, старших за 70 років, вона сягала 14,0 % [23]. До аналогічних висновків також дійшли автори багатоцентрового дослідження SU.VI.MAX при обстеженні дорослого населення Франції [20]. У цілому ці дані дозволяють вважати гіпотиреоз одним з найпоширеніших станів ЩЗ. Значні відмінності показника поширеності АІТ та гіпотиреозу в населення різних країн, ймовірно, залежать від впливу декількох причин.

Причини та механізми розвитку пептичної виразки дванадцятипалої кишки, автоімунного тиреоїдиту та первинного гіпотиреозу
Найважливішими для розладу функції ЩЗ при АІТ є екологічні та генетичні фактори, які мають свої особливості в різних країнах [16, 22, 24–26]. У першу чергу це стосується регіональних відмінностей у споживанні йоду [16, 20, 22, 27]. Так, у регіонах з помірним йодним дефіцитом в осіб віком 60–65 років антитіла до ЩЗ зустрічалися частіше (22,1 %), ніж у регіоні легкого йодного дефіциту (17,3 %) [17]. Дослідження I. Kaloumenou зі співавт., V. Panicker і співавт. довели, що саме надмірне споживання йоду запускає автоімунний процес у тканині ЩЗ генетично схильних пацієнтів [8, 25]. Проте не всі дослідники згодні асоціювати розвиток гіпотиреозу зі споживанням йоду. Міжнародна група експертів ВООЗ розглядає АІТ як багатофакторне захворювання, у розвитку якого суттєве значення мають також інші чинники: генетичні, гормональні, які мають особливе значення при вагітності, інфекційні, хімічні речовини, у тому числі лікарські засоби, а також стресові впливи та вік пацієнтів [28]. Основою розвитку АІТ є як порушення процесів імунологічного контролю, так і зміни в клітинах ЩЗ, що можуть бути генетично детерміновані або індуковані зовнішніми факторами: погіршенням екологічних умов, дефіцитом або надлишком йоду, радіоактивним забрудненням, зростаючою загальною алергізацією населення, зростанням частоти вірусних інфекцій [5, 21, 23, 29].

Щодо механізмів розвитку ПВ ДПК на сьогодні залишається однозначною концепція, яка полягає в значенні переважання екзогенних і ендогенних факторів агресії та недостатності системи захисту слизової оболонки езофагогастродуоденальної зони [30, 31–35]. Загальними ендогенними факторами розвитку ПВ ДПК визнані ацидопептичний та дисмоторика органів езофагогастродуоденальної зони. На сьогодні досить повно доведена ушкоджуюча роль хлористоводневої кислоти, пепсину, жовчних кислот, які негативно впливають на фактори захисту слизової оболонки езофагогастродуоденальної зони. Реалізації дисбалансу сприяє дисфункція вегетативної нервової системи та розлади регулюючого впливу з боку системи «гіпоталамус — гіпофіз — периферичні ендокринні залози» [36–38]. Тривалий та виражений дефіцит тиреоїдних гормонів призводить до зниження окисних процесів, розладів термогенезу, накопичення продуктів обміну, у результаті чого розвиваються функціональні порушення травної системи [9, 10, 39]. Результати проведеного циклу експериментальних робіт F.N. Rafsanjani зі співавт. показали, що з підвищенням рівня ТТГ та зниженням концентрації тироксину (T4) суттєво зменшується продукція шлунком хлористоводневої кислоти та пепсину [40, 41]. Автори висловлюють думку, що такий ефект тиреоїдні гормони реалізують шляхом впливу на холінергічні, гастринові та гістамінові рецептори. Підтвердженням цієї думки у клінічній практиці є дослідження вітчизняних учених, які при ПВ ДПК у поєднанні з первинним гіпотиреозом виявили досить неоднозначні зміни секреторної діяльності шлунка, що проявлялись як гіпер-, так і гіпоацидністю, нехарактерною для ПВ ДПК [6, 42]. На підставі виявленої залежності рівня шлункового рН від вмісту антитіл до тиреоглобуліну та тиреопер-оксидази, а також тиреоїдних гормонів, зокрема Т4 та вільної його фракції (вТ4), автори встановили, що однією з причин зниженої активності парієтальних клітин є регуляторні розлади в імунній та гіпофізарно-тиреоїдній системі, які є основою розвитку АІТ та гіпотиреозу. Аналогічні результати одержані й щодо функціональної активності головних клітин шлунка: на автоімунну природу пригнічення функції головних клітин шлунка вказує зниження рівня пепсиногену-1 (ПГ-1) при зростанні титру АТ-ТПО.

Механізми природного захисту слизової оболонки шлунка і ДПК, які протистоять ушкоджуючій дії хлористоводневої кислоти та пепсину, повністю не вивчені, проте виявлена значна кількість чинників, що впливають на ці механізми. Першим кроком в ульцерогенезі може бути ушкодження захисного слизово-бікарбонатного бар’єру, структурною основою якого є шар слизового гелю, що вистилає внутрішню поверхню шлунка [30, 43, 44]. Здатність гелю протистояти кислотно-пептичному впливу вища, ніж у самих клітин, що визначає його важливе фізіологічне значення [32, 44]. Це забезпечується в першу чергу бікарбонатними іонами, що підтримують нейтральні показники рН на поверхні епітелію [43–45]. Голов- ним компонентом слизового гелю є глікопротеїни, вуглеводний склад яких включає моноцукри. Серед них велику увагу привертають нейтральні глікопротеїни — фукоза та кислі глікопротеїни, зокрема сіаломуцини, що впливають на конфігурацію, рухливість та стабільність глікопротеїнів [30, 44]. Бар’єром до іонів водню є фосфоліпіди [43, 44].

Дослідження Я.М. Вахрушева, Є.В. Никишиної довели, що підвищення рівня ТТГ у крові супроводжується зниженням синтезу мукополісахаридів у слизовій оболонці шлунка, що може відображатися на її захисній функції [46]. Це підтверджується також іншими авторами, які не тільки виявили зниження резистентності слизової оболонки шлунка в переважної більшості пацієнтів з ПВ ДПК у поєднанні з гіпотиреозом, а й довели зворотну залежність від рівня ТТГ та антитиреоїдних антитіл вмісту захисних компонентів шлунка — фукози та сіалових кислот [42].

Багаторічними фундаментальними дослідженнями доведено, що найбільший ушкоджуючий вплив на захисний слизово-бікарбонатний бар’єр має Helicobacter pylori (Н.рylori) [47, 48], що обумовлено низкою високоактивних ферментів, які продукують ці бактерії: муциназою, бактеріальною фосфоліпазою, каталазою, уреазою. Внаслідок комплексної патогенної дії цих ферментів відбувається порушення структури слизового гелю, ушкодження сурфактантоподібного фосфоліпідного шару мембрани епітеліоцитів. Токсична дія уреази проявляється підсиленням запальних реакцій за рахунок активації моноцитів і нейтрофілів, стимуляції секреції цитокинів, утворення радикалів кисню й окису азоту [49].

Чималу роль у патогенній дії Н.рylori відіграють певні патогенні генетичні детермінанти збудника, серед яких важливе значення у формуванні клінічних форм ПВ ДПК надають генетичному поліморфізму штамів інфекції [47]. Найбільш патогенним є вакуолізуючий цитотоксин (VacA), а також експресуючий антиген (CagА), що безпосередньо ушкоджує слизову оболонку. Патогенна дія цитотоксинів Н.рylori проявляється також у набряку епітеліоцитів аж до некрозу [48, 49]. У дослідженнях В.В. Цуканова зі співавт. у хворих на ПВ ДПК, асоційовану з Н.рylori, встановлено превалювання апоптозу над проліферацією епітеліоцитів слизової оболонки антрального відділу шлунка [50]. Крім того, цитотоксичний вплив Н.рylori визначається здатністю індукувати лейкотрієни, прокоагулянтну активність, фактор активації тромбоцитів, активувати цитохром Р-450, стимулювати целюлярні продукти макроорганізму: фактор некрозу пухлини та інтерлейкіни [49].

Результати окремих досліджень, що присвячені вивченню цього питання, підтверджують роль бактеріальної інфекції в розвитку АІТ [4, 51, 52]. На думку інших вчених, Н.рylori при дисфункціях ЩЗ розглядається як самостійний фактор ризику ураження слизової оболонки шлунка та порушення його моторики [53]. M. Centanni зі спів-авт. стверджують, що патогенні властивості Н.рylori, зокрема аміак, який утворюється при гідролізі сечовини, може змінити стан іонізації та конформаційні особливості молекули тироксину і таким чином знизити ефективність його абсорбції [54]. У спектрі цих питань у дослідженнях N. Figura зі співавт. встановлено, що інфікування слизової оболонки шлунка CagA-позитивними штамами Н.рylori збільшує ризик розвитку АІТ, та висловлена думка, що цей цитотоксин реагує з фолікулярними клітинами ЩЗ через кодування ендогенної пероксидази [4]. Останні публікації I. Šterzl зі співавт. підтверджують ідею щодо зв’язку між Н.рylori і зростанням антитіл АТ-ТПО [51]. На підтвердження цього дослідженням G. Bertalot зі співавт. встановлено зменшення рівня АТ-ТПО після ерадикації Н.рylori [55]. Іншої думки дотримуються S. Ananthakrishnan зі співавт., які у хворих на первинний гіпотиреоз не спостерігали впливу ерадикаційної терапії на рівень антитиреоїдних антитіл [53].

Однак інші вітчизняні вчені, вважаючи Н.рylori сапрофітом, стверджують, що вона за умови нормального функціонування адаптивних механізмів не має ушкоджуючого впливу на слизову оболонку антрального відділу шлунка і ДПК [30]. За даними цих дослідників, саме рівень адаптації до несприятливого впливу стресових чинників визначає умови для розвитку патологічних реакцій з боку травної системи. У цілому, як вітчизняні вчені, так й іноземні надають важливого значення у розвитку ПВ ДПК розладам центральної та вегетативної ланок нервової системи, дисбалансу ней- ротрансмітерів та регуляторних пептидів [32, 33, 56]. Це підтверджується також зростаючою кількістю публікацій про збільшення поширеності ПВ ДПК, яка не асоціюється з Н.рylori [57–59]. G.M. Po­rtela-Gomes зі співавт. в експериментальному дослідженні довели прямий вплив тиреоїдних гормонів на стан серотонінової та гастринової ланок регуляції, встановивши зниження щільності гастринпродукуючих та серотонінпродукуючих клітин у слизовій оболонці ШКТ [60]. Це може сприяти розладам як кислотоутворюючої функції шлунка, так і його рухової активності.

Порушення моторно-евакуаторної функції езофагогастродуоденальної зони є важливим патогенетичним фактором розвитку ПВ ДПК, внаслідок чого підсилюється дія інших агресивних чинників, зокрема хлористоводневої та жовчних кислот, та знижуються захисні властивості слизової оболонки [30, 32, 33].

Розлади рухової активності шлунка можуть сполучатися між собою в різних комбінаціях, що проявляється у вигляді дизритмії за типом тахі- або брадигастрії, антральної фібриляції, гастропарезу, змін антродуоденальної координації, гастроезофагеального і/або дуоденогастрального рефлюксу [30, 61]. J.E. Dominguez-Munoz, Р. Malfertheiner при ПВ ДПК спостерігали брадигастрію з уповільненням евакуації, причому такий тип евакуації не залежав від наявності чи відсутності Н.рylori [62]. Інші дослідники впевнені, що саме прискорена евакуація шлункового вмісту, незалежно від рівня ацидифікації, призводить до пошкодження слизової оболонки ДПК, деградації захисного слизу, розвитку вогнищ шлункової метаплазії, колонізації їх Н.рylori і, врешті-решт, є фактором, який підтримує запалення [61]. Але найчастіше різні дослідники спостерігали гетерогенність моторних порушень при ПВ ДПК [30, 61]. Узагальнивши різні типи моторних порушень шлунка, К.О. Просоленко визначив, що при ПВ ДПК частіше спостерігаються моторно-секреторні розлади за типом «гіпер», що проявляється гіперацидною тахігастрією [61]. Така неоднозначність даних може бути пояснена багаторівневою регуляцією рухової активності езофагогастродуоденальної зони [63].

Відомо понад 20 гастроінтестинальних гормонів та біологічно активних речовин, які беруть участь у регуляції періодичної моторної діяльності (ПМД). В евакуаційному процесі швидкість випорожнення шлунка визначається моторною активністю його антрального відділу та ДПК, яка створює люмінальний градієнт тиску між ними, а також розміром просвіту пілоричного каналу. При цьому внутрішньопорожнинний тиск регулюється блукаючим нервом за участю оксиду азоту, що здійснює постійний інгібуючий вплив на тонус шлунка [56, 64]. Відома залежність рухової активності шлунка від місця розташування «водія» ритму, що знаходиться або у великій кривизні шлунка, або у початковій частині ДПК. Скорочення антрального відділу шлунка та луковиці ДПК являє собою складний синхронізований процес, який знаходиться в основі антродуоденальної координації. Порушення ПМД ДПК із розвитком гіпертензії, запізніле спрацювання гальмуючих нейрогуморальних механізмів, що регулюють надходження кислого вмісту в луковицю ДПК, призводить до дискоординації пілороантрального відділу та виникнення як дуоденогастрального, так і дуоденогастроезофагеального рефлюксу [64]. Суттєве значення в регулюванні ПМД надається мотиліну, інтрадуоденальним нейропептидам — субстанції Р, вазоінтестинальному пептиду та соматостатину [37, 64]. Досить важливими видаються дослідження Л.М. Мосійчук, яка при вивченні мотор- ної функції ДПК у хворих на ПВ ДПК виявила відсутність ІІІ фази ПМД, що свідчило про порушення кліренсу ДПК [30].

Щодо впливу тиреоїдних гормонів на рухову активність органів травлення, то ця проблема вивчалася багатьма вченими, однак однозначної думки досі не склалося [5, 65–67]. Так, одними авторами зовсім не встановлено порушень евакуаторної функції шлунка при гіпотиреозі [66, 68]. У той же час H. Kahraman зі співавт. у хворих на гіпотиреоз спостерігали зниження шлункової евакуації в 2 рази, хоча не виявили залежності цього показника від рівня ТТГ [65]. При вивченні міоелектричної активності шлункової стінки хворих із диспепсією та гіпотиреозом натще F. Gunsar зі співавт. виявили виражену шлункову дизритмію за типом тахігастрії, що негативно корелювала з рівнем трийодтироніну (T3) та T4 [67]. Враховуючи досягнення у вивченні нових механізмів регуляції травних функцій, відкриття нового нейропептиду — греліну й визначення його ролі в прискоренні моторики травного каналу, не можна виключити його впливу на рухову активність при дисфункції ЩЗ. Це підтверджують і результати дослідження M. Braclik зі співавт., згідно з якими в жінок із гіпотиреозом у преклімактеричному періоді при нормальній масі тіла встановлено зростання вмісту греліну в сироватці крові [69]. Проте у хворих на ПВ ДПК в поєднанні з гіпотиреозом цей аспект проблеми залишається практично не визначеним. Лише в поодиноких публікаціях автори висвітлюють роль гормонів гіпофізарно-тиреоїдної системи в розвитку кислотозалежних станів [3, 42, 46]. Так, В.П. Новикова зі співавт. у дітей з хронічним гастритом у сполученні з гіпотиреозом спостерігали більш виражену маніфестацію клінічної симптоматики цих захворювань і зробили висновки, що це може бути обумовлено гіперпарасимпатикотонією, яка, на думку авторів, є характерною при сполученні гіпотиреозу з хронічним гастритом [3]. Я.М. Вахрушевим, Е.В. Ни­кишиною у хворих з ерозивним ураженням слизової оболонки гастродуоденальної зони встановлений дисбаланс між ТТГ та Т3, що потенціював трофічні порушення у слизовій оболонці [46].

Відповідь на багато питань певною мірою знаходиться у визначенні взаємовідношень гастринової ланки регуляції зі станом гіпофізарно-тиреоїдної системи в умовах поєднання ПВ ДПК з гіпотиреозом. Встановлена зворотна залежність рівня гастрину-17 від ТТГ і АТ-ТГ та пряма — із Т3, Т4, вТ4 свідчить про реципрокні співвідношення між гіпофізарно-тиреоїдною системою та гастриновою ланкою регуляції, а негативна кореляційна залежність рівня гастрину-17 від титру АТ-ТГ — про участь автоімунних механізмів у зміні активності гастринової ланки регуляції [6, 42]. Це дає підставу розглядати комплекс структурно-функціональних змін у гастродуоденальній зоні за гіперсекреторним, дисмоторним та тирогастральним варіантами [42]. Було встановлено, що гіперсекреторний варіант формувався на тлі нормальної або незначно підвищеної активності гастринової ланки регуляції та проявлявся шлунковою гіперацидністю і надмірною продукцією пепсиногенів, частіше збереженою резистентністю слизової оболонки шлунка при нормальній шлунковій евакуації.

Основою формування дисмоторного варіанта є гіперактивність гастринової ланки регуляції при підвищенні рівня гастрину-17 більше ніж в 2 рази внаслідок розтягнення порожнини антрального відділу шлунка. Основними рисами цього варіанта є зниження амплітуди перистальтичної хвилі антрального відділу шлунка, уповільнення шлункової евакуації, наявність дуоденогастрального рефлюксу, що обумовлює помірну гіпоацидність та недостатню резистентність слизової оболонки шлунка.

В основі розвитку тирогастрального варіанта поєднаного перебігу ПВ ДПК з гіпотиреозом було зниження активності гастринової ланки регуляції більше ніж в 3 рази. Характерною особливістю тирогастрального варіанта є залежність секреторної, моторно-евакуаторної функції шлунка та резистентності його слизової оболонки від стану гіпофізарно-тиреоїдної системи та титру антитіл до ЩЗ, що проявляється помірною шлунковою гіпоацидністю, зниженням функції головних клітин, усіх факторів резистентності, уповільненням шлункової евакуації в результаті підвищеної продукції ТТГ. Як правило, тирогастральний варіант супроводжується порушеннями ліпідного обміну, які внаслідок ефекту ліпотоксичності обтяжують морфологічні зміни у слизовій оболонці езофагогастродуоденальної зони.

Таким чином, аналіз літературних джерел свідчить про недостатню визначеність патогенетичних механізмів поєднаного перебігу ПВ ДПК та гіпотиреозу. Викладені дані щодо можливості розвитку різних клініко-патогенетичних варіантів, зокрема тирогастрального, свідчать про суттєвий вплив зміненої функції гіпофізарно-тиреоїдної системи на функціональний стан органів гастродуоденальної зони при ПВ ДПК.


Bibliography

1. Колесникова Е.В. Эндокринные заболевания и патология органов пищеварения // Мистецтво лікування. — 2006. — № 8 (34). http://m-l.com.ua/?aid=889.
2. Белялов Ф.И. Лечение внутренних болезней в условиях коморбидности. — 7-е изд., перераб. и доп. — Иркутск: РИО ИГИУВ, 2010. — 298 с.
3. Новикова В.П., Юрьев В.В., Ткаченко Е.И. и др. Хронический гастрит у детей с сопутствующими заболеваниями щитовидной железы // Экспериментальная и клиническая гастроэнтерология. — 2003. — № 4. http://journals. medi.ru/a02304.htm
4. Figura N., Cairano G.Di, Lorè F. et al. The infection by Helicobacter pylori strains expressing CagA is highly prevalent in women with autoimmune thyroid disorders // J. Physiol. Pharmacol. — 1999. — № 50. — P. 817-826.
5. Балаболкин М.И., Клебанова Е.М., Креминская В.М. Фундаментальная и клиническая тироидология : руководство для врачей. — М.: Медицина, 2007. — 815 с.
6. Біловол О.М., Баранов І.В. Стан слизової оболонки шлунка та його відображення на клінічній симптоматиці пептичної виразки, поєднаної з первинним гіпотиреозом на тлі аутоімунного тиреоїдиту // Сучасна гастроентерологія. — 2008. — № 5 (43). — С. 24-27.
7. Kaloumenou I., Mastorakos G., Alevizaki M. et al. Thyroid autoimmunity in schoolchildren in a long-standing iodine sufficient area: correlation with gender, pubertal stage and maternal autoimmunity // Thyroid. — 2008. — № 18. — P. 747-754.
8. Panicker V., Wilson S.G., Spector T.D. et al. Heritable (versus environmental) contribution to determine normal thyroid function pattern // Clinical Endocrinology. — 2008. — № 68. — P. 652-659.
9. Провоторов В.М., Грекова Т.И., Будневский А.В. Тиреоидные гормоны и нетиреоидная патология // Российский медицинский журнал. — 2002. — № 5. — С. 30-33.
10. Boelaert K., Franklyn J.A. Thyroid hormone in health and disease // Journal of Endocrinology. — 2005. — № 187. — P. 1-15.
11. Aro P., Storskrubb T., Ronkainen J. et al. Peptic Ulcer Disease in a General Adult Population // American Journal of Epidemiology. — 2006. — 163 (11). — P. 1025-1034.
12. Тарасова Л. В. Анализ работы и перспективы развития гастроэнтерологической службы Чувашской Республики // Российский журнал гастроэнтерологии, гепатологии, колопроктологии. — 2007. — № 1. — С. 56-59.
13. Лобанков В.М., Лызиков А.Н. Клиническая эпидемиология язвенной болезни в Беларуси. Хирургические аспекты // Актуальные проблемы медицины : сборник научных статей. — Вып. 4. — Гомель, 2003. — С. 155-158.
14. Філіппов Ю.О., Гравіровська Н.Г., Петречук Л.М. Стан амбулаторно-поліклінічної допомоги хворим на виразкову хворобу // Гастроентерологія. — 2007. — Вип. 39. — С. 3-10.
15. Гайдаєв Ю.О., Моісеєнко Р.О., Жданова М.П. та iн. Стан ендокринологічної служби України в 2006 р. та підходи до розв’язання проблемних питань // Международный эндокринологический журнал. — 2007. — № 2 (8). http://endocrinology.mif-ua.com/archive/issue-1825/article-1829.
16. Camargo R.Y.A., Tomimori E.K., Neves S.C. et al. Thyroid and the environment: exposure to excessive nutritional iodine increases the prevalence of thyroid disorders in São Paulo, Brazil // European Journal of Endocrinology. — 2008. — Vol. 159, issue 3. — P. 293-299.
17. Pedersen I.B., Laurberg P., Knudsen N. et al. A population study of the association between thyroid autoantibodies in serum and abnormalities in thyroid function and structure // Clin. Endocrinol. (Oxf). — 2005. — № 62. — P. 713-720.
18. Laurberg P., Jørgensen T., Perrild H. et al. The Danish investigation on iodine intake and thyroid disease, DanThyr: status and perspectives // Eur. J. Endocrinol. — 2006. — № 155 (2). — P. 219-228.
19. Chuo A.M., Lim J.K. Thyroid dysfunction in elderly patients // Ann. Acad. Med. Singapore. — 2003. — Vol. 32. — P. 96-100.
20. Valeix P., dos Santos C., Castetborn K. et al. Thyroid hormone levels and thyroid dysfunction of French adults participating in the SU.VI.MAX study // Ann. Endocrinol. (Paris). — 2004. — № 65 (6). — P. 477-486.
21. McGrogan A., Seaman H.E., Wright J.W. et al. The incidence of autoimmune thyroid disease: a systematic review of the literature // Clinical Endocrinology. — 2008. — Vol. 69, issue 5. — P. 687-696.
22. Canaris G.J., Manowitz N.R., Mayor G. et al. The Colorado thyroid disease prevalence study // Arch. Intern. Med. — 2000. — № 160. — P. 526-534.
23. Hollowell J.G., Staehling N.W., Flanders W.D. et al. Serum TSH, T4, and thyroid antibodies in the United States population (1988 to 1994): National Health and Nutrition Examination Survey (NHANES III) // J. Clin. Endocrinol. Metab. — 2002. — № 87. — P. 489-499.
24. Villanueva R., Greenberg D.A., Davies T.F. et al. Sibling recurrence risk in autoimmune thyroid disease // Thyroid. — 2003. — № 13. — P. 761-764.
25. Kaloumenou I., Mastorakos G., Alevizaki M. et al. Thyroid autoimmunity in schoolchildren in a long-standing iodine sufficient area: correlation with gender, pubertal stage and maternal autoimmunity // Thyroid. — 2008. — № 18. — P. 747-754.
26. Hansen P.S., Brix T.H., Iachine I. et al. The relative importance of genetic and environmental effects for the early stages of thyroid autoimmunity: a study of healthy Danish twins // Eur. J. Endocrinol. — 2006. — № 154. — P. 29-38.
27. Bjoro T., Holmen J., Kruger O. et al. Prevalence of thyroid disease, thyroid dysfunction and thyroid peroxidase antibodies in a large, unselected population. The Health Study of Nord-Trondelag (HUNT) // European Journal of Endocrinology. — 2000. — Vol. 143, issue 5. — P. 639-647.
28. Рrinciples and methods for assessing autoimmunity associated with exposure to chemicals. Environmental Health Criteria / World Health Organization, 2006. — 359 р.
29. Фадеев В.В., Мельниченко Г.А. Гипотиреоз : руководство для врачей. — М.: РКИ Соверопресс, 2002. — 216 c.
30. Мосійчук Л.М. Клініко-патогенетичне обгрунтування лікування пептичної виразки дванадцятипалої кишки, поєднаної з гастроезофагеальною рефлюксною хворобою з урахуванням індивідуальних протекторних факторів організму: Автореф. дис... д-ра мед. наук: спец. 25.01.06. — Івано-Франківськ, 2006. — 43 с.
31. Харченко Н.В., Бабак О.Я. Гастроентерологія. — К.: Друкар, 2007. — 720 с.
32. Дегтярева И.И. Клиническая гастроэнтерология. — М.: Медицинское информационное издательство, 2004. — 850 с.
33. Свинцицкий А.С., Соловьева Г.А. Патогенез язвенной болезни в свете современных представлений // Сучасна гастроентерологія. — 2000. — № 1. — С. 26-28.
34. Калинин А. В. Язвенная болезнь от патогенеза к лечению // Фарматека. — 2002. — № 9. — С. 64-73.
35. Катеренчук І.П., Циганенко І.В., Ткаченко Т.І. Фактори агресії і захисту у хворих на виразкову хворобу дванадцятипалої кишки // Галицький лікарський вісник — 2000. — Т. 7, № 3. — С. 52-54.
36. Кравцова Т.Ю. Механизмы диcрегуляции при обострении язвенной болезни двенадцатиперстной кишки // Российский гастроэнтерологический журнал. — 2000. — Т. 1, № 1. — С. 21-24.
37. Опарин А.А. Роль нейропептидов в патогенезе дуоденальной язвы // Сучасна гастроентерологія. — 2003. — № 4. — С. 47-49.
38. Love J.W. Peptic ulceration may be a hormonal deficiency disease // Med. Hypotheses. — 2008. — № 70. — P. 1103-1107.
39. Wang J., Griggs N.D., Tung K.S. et al. Dynamic regulation of gastric autoimmunity by thyroid hormone // International Immunology. — 1998. — Vol. 10. — P. 231-236.
40. Rafsanjani F.N., Zahedi S., Nase- ri M.K. et al. Effect of thyroid hormones on distension-induced gastric acid and pepsin secretion in rats // Ann. Saudi Med. — 2002. — 22 (5–6). — P. 308-311.
41. Rafsanjani F.N., Asl S.Z., Naseri M.K. et al. Effects of thyroid hormones on basal and stimulated gastric acid secretion due to histamine, carbachol and pentagastrin in rats // Title Saudi medical journal. — 2003. — Vol. 24, № 4. — P. 341-346.
42. Баранов И.В. Клинико-патогенетические варианты сочетания пептической язвы двенадцатиперстной кишки с гипотиреозом // Вісник проблем біології і медицини. — 2008. — Вип. 4. — С. 48-56.
43. Allen A., Flemstrom G. Gastroduodenal mucus bicarbonate barrier: protection against acid and pepsin // Am. J. Physiol. Cell. Physiol. — 2005. — Vol. 288, № 1. — C. 1-19.
44. Кононов А.В. Цитопротекция слизистой оболочки желудка: молекулярно-клеточные механизмы // Российский журнал гастроэнтерологии, гепатологии и колопроктологии. — 2006. — № 3. — С. 12-16.
45. Кривова Н.А., Дамбаев Г.Ц., Хитрихеев В.Е. Надэпителиальный слизистый слой желудочно-кишечного тракта и его функциональное значение. — Томск: МГП РАСКО, 2002. — 315 с.
46. Вахрушев Я.М., Никишина E.В. Комплексное изучение патогенетических механизмов эрозивного поражения желудка и двенадцатиперстной кишки // Российский гастроэнтерологический журнал. — 1998. — № 3. http://www.gastroscan.ru/differ/vahru01.htm
47. Доморадовский И.В. Вопросы патогенности Helicobacter pylori // Российский журнал гастроэнтерологии, гепатологии, колопроктологии. — 2001. — № 2. — Т. XI, прил. № 13. — С. 113.
48. Israel D.A., Peek R.M. Pathogenesis of Helicobacter pylori-induced gastric inflammation // Aliment. Pharm. Тher. — 2001. — Vol. 5. — P. 1271-1290.
49. Kusters J.G., van Vliet A.H.M., Kuipers E.J. Pathogenesis of Helicobacter pylori Infection // Clinical Microbiology Reviews. — 2006. — Vol. 19, №. 3. — P. 449-490.
50. Цуканов В.В., Кононов А.В., Штыгашева О.В. и др. Показатели клеточного обновления эпителиоцитов слизистой оболочки желудка у H. pylori-позитивных пациентов с язвенной болезнью двенадцатиперстной кишки // Российский журнал гастроэнтерологии, гепатологии, колопроктологии. — 2007. — № 6. http://www.m-vesti.ru/rggk/5-07.html.
51. Šterzl I., Hrdá P., Matucha P. et al. Anti-Helicobacter Pylori, Anti-Thyroid Peroxidase, Anti-Thyroglobulin and Anti-Gastric Parietal Cells Antibodies in Czech Population // Physiol. Res. — 2008. — Vol. 57, Suppl. 1. — P. 135-141.
52. Bertalot G., Montresor G., Tampieri M. et al.Decrease in thyroid autoantibodies after eradication of Helicobacter pylori infection // Clin. Endocrinol. (Oxf). — 2004. — № 61. — P. 650-652.
53. Ananthakrishnan S., Braverman L.E., Levin R.M. et al. The effect of famotidine, esomeprazole, and ezetimibe on levothyroxine absorption // Thyroid. — 2008. — № 18. — P. 493-498.
54. Centanni M., Gargano L., Canettieri G. et al. Thyroxine in goiter, helicobacter pylori infection, and chronic gastritis // N. Engl. J. Med. — 2006. — Vol. 354, № 17. — P. 1787-1795.
55. Bertalot G., Montresor G., Tampieri M. et al. Decrease in thyroid autoantibodies after eradication of Helicobacter pylori infection // Clin. Endocrinol. (Oxf). — 2004. — № 61. — P. 650-652.
56. Grundy D., Schemann M. Enteric nervous system // Curr. Opin. Gastroenterol. — 2006. — Vol. 22, issue 2. — P. 102-110.
57. Quan C., Talley N.J. Management of peptic ulcer disease not related to Helicobacter pylori or NSAIDs // The American Journal of Gastroenterology. — 2002. — Vol. 97, issue 12. — P. 2950-2961.
58. Pietroiusti A., Forlini A., Magrini A. et al. Isolated H. pylori duodenal colonization and idiopathic duodenal ulcers // Am. J. Gastroenterol. — 2008. — № 103. — P. 55-61.
59. Arents N.L.A., Thijs J.C., van Zwet A.A. et al. Does the declining prevalence of Helicobacter pylori unmask patients with idiopathic peptic ulcer disease? Trends over an 8 year period // European J. of Gastroenterology & Hepatology. — 2004. — № 16 (8). — P. 779-783.
60. Portela-Gomes G.M., Albuquer- que J.P-G., Ferra M.A. Serotonin and Gastrin Cells in Rat Gastrointestinal Tract After Thyroparathyroidectomy and Induced Hyperthyroidism // Digestive Diseases and Sciences. — 2000. — Vol. 45, № 4. — P. 730-735.
61. Просоленко К.О. Моторно-евакуаторна дисфункція гастродуоденальної зони у пацієнтів з виразковою хворобою дванадцятипалої кишки: оцінка тяжкості та корекція: Автореф. дис… канд. мед. наук. — Дніпропетровськ, 2005. — 20 с.
62. Dominguez-Munoz J.E., Malfertheiner P. Effect of Helicobacter pylori infection on gastrointestinal motility, pancreatic secretion and hormone release in asymptomatic humans // Scand. J. Gastroenterol. — 2001. — № 36 (11). — P. 1141-1147.
63. Коротько Г.Ф., Пылеева Е.Г., Касян Т.Г. Дифференцированность эвакуаторной деятельности гастродуоденального комплекса человека // Российский физиологический журнал им. И.М. Сеченова. — 2004. — Т. 90, № 1. — С. 106-120.
64. Ramkumar D., Schulze K.S. Gastroduodenal motility // Curr. Opin. of Gastroenterol. — 2003. — Vol. 19 (6). — P. 540-545.
65. Kahraman H., Kaya N., Demircali A. et al. Gastric emptying time in patients with primary hypothyroidism // European journal of gastroenterology & hepatology. — 1997. — Vol. 9, № 9. — P. 901-904.
66. Jonderko G., Jonderko K., Marcisz T. et al. Gastric emptying in hypothyreosis // Isr. J. Med. Sci. — 1997. — № 33 (3). — P. 198-203.
67. Gunsar F., Yilmaz S., Bor S. et al. Effect of Hypo- and Hyperthyroidism on Gastric Myoelectrical Activity // Digestive Diseases and Sciences. — 2003. — Vol. 48, № 4. — P. 706-712.
68. Sar O., Ksakol G., Kayaçetin E. et al. Gastric Emptying in Subclinical Hypothyroidism // The Endocrinologist. — 2005. — Vol. 15 (2). — P. 87-88.
69. Braclik M., Marcisz C., Giebel S. et al. Serum leptin and ghrelin levels in premenopausal women with stable body mass index during treatment of thyroid dysfunction // Thyroid. — 2008. — № 18 (5). — P. 545-50.


Back to issue