Газета «Новости медицины и фармации» 11(247) 2008

Продовження. Початок в № 9(244) 2008 р.

Стаття 53. Донорство крові та її компонентів

1. Здавання крові, її компонентів для подальшого використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання в наукових дослідженнях здійснюється повнолітніми дієздатними фізичними особами добровільно. Забороняється насильницьке або шляхом обману вилучення крові у фізичної особи з метою використання її як донора.

2. Донорство крові, її компонентів здійснюється відповідно до закону.

Стаття 54. Трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів

1. Застосування трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів здійснюється при наявності згоди донора та реципієнта або згоди їх законних представників за умови, якщо використання інших засобів і методів для підтримання життя, відновлення або поліпшення здоров'я не дає бажаних результатів, а шкода, завдана при цьому донору, є меншою, ніж та, що загрожувала реципієнту.

2. Порядок здійснення трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів визначається законом.

3. Порядок проведення клінічних випробувань клітинних і тканинних трансплантатів, експертизи матеріалів клінічних випробувань з метою їх застосування в клінічній практиці затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 55. Застосування методів стерилізації

1. Застосування методів стерилізації може здійснюватися за бажанням повнолітнього пацієнта за медичними показаннями, що встановлюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

2. Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна з додержанням вимог, встановлених законом.

Стаття 56. Зміна (корекція) статевої належності

1. На прохання пацієнта, відповідно до медико-біологічних і соціально-психологічних показань, які встановлюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я, йому може бути здійснено зміну (корекцію) його статевої належності.

2. Особі, якій було здійснено зміну статевої належності, видається медична довідка, на підставі якї надалі вирішується питання про відповідні зміни в її правовому статусі.

Стаття 57. Клонування людини

1. Клонування людини — створення людини, яка генетично ідентична живій або померлій людині, шляхом перенесення у залишену без ядра жіночу статеву клітину ядра соматичної клітини людини (репродуктивне клонування) — в Україні забороняється.

2. Дозволяється терапевтичне клонування з метою регенерації органів тієї ж людини або виробництва медичних препаратів.

Стаття 58. Заборона еутаназії

1. Медичні працівники зобов'язані подавати хворому, який знаходиться в критичному для життя стані, медичну допомогу в повному обсязі. Коли стан людини визначається як необоротна смерть, медична допомога подається в обсязі, що полегшує заключну фазу хвороби.

2. Забороняється здійснення еутаназії для задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя шляхом прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого. Дії особи, яка проводить еутаназію, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.

Стаття 59. Визначення моменту смерті людини

1. Встановлення факту смерті людини здійснюється лікарем.

2. Критерії і порядок визначення моменту смерті людини, припинення реанімаційних заходів визначаються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

Стаття 60. Проведення патологоанатомічних розтинів

1. Патологоанатомічні розтини тіл померлих осіб проводяться з метою встановлення причин і механізмів смерті хворого.

2. В обов'язковому порядку патологоанатомічні розтини проводяться в разі наявності підозри про насильницьку смерть, у випадках материнської, перинатальної та малюкової смерті, коли хворий мав при житті професійне захворювання або трудове каліцтво, а також коли смерть хворого настала в закладі охорони здоров'я, за винятком випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.

3. За наявністю письмової заяви близьких родичів або задокументованого волевиявлення померлого і відсутності підозри про насильницьку смерть, а також виходячи з релігійних та інших поважних мотивів патологоанатомічний розтин може не проводитися.

4. Висновок про причину смерті та діагноз захворювання видається членам сім'ї, у разі їх відсутності — близьким родичам або законному представнику померлого, а також правоохоронним органам на їх вимогу.

5. Проведення патологоанатомічного розтину не повинно призводити до спотворення тіла померлого.

6. Порядок проведення патологоанатомічного розтину визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

Розділ VI

Забезпечення лікарськими і протезними засобами

Стаття 61. Виробництво лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження

1. Виробництво лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження для медичних цілей здійснюється за наявності відповідної ліцензії, що видається в установленому порядку.

2. Лікарські засоби допускаються до застосування після їх державної реєстрації, крім випадків, передбачених законодавством. Державна реєстрація, виробництво, реалізація лікарських засобів здійснюються у порядку, встановленому законодавством.

3. Якість лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження повинна відповідати вимогам Державної фармакопеї України або фармакопей інших держав, визнаних спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

4. Державний контроль якості лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження здійснюється органами виконавчої влади в межах повноважень, визначених законодавством.

Стаття 62. Порядок забезпечення лікарськими засобами та лікарськими засобами біологічного походження

1. На території України дозволяється реалізація тільки тих лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження, які пройшли державну реєстрацію і мають сертифікат якості виробника, крім випадків, передбачених законодавством.

2. Оптова і роздрібна торгівля лікарськими засобами та лікарськими засобами біологічного походження на території України здійснюється юридичними та фізичними особами за наявності ліцензії, виданої в установленому порядку.

3. Юридичні та фізичні особи, які займаються торгівлею лікарськими засобами та лікарськими засобами біологічного походження, несуть відповідальність за забезпечення належного режиму їх зберігання та підтримання обов'язкового асортименту лікарських засобів, встановленого спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

4. Лікарські засоби та лікарські засоби біологічного походження відпускаються громадянам за рецептами та без рецептів лікарів. Перелік лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження, які відпускаються виключно за рецептом лікаря, та правила їх приписування затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

5. Порядок забезпечення громадян безоплатно або на пільгових умовах лікарськими засобами та лікарськими засобами біологічного походження визначається законодавством.

6. Відпуск незареєстрованих лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження або таких, термін придатності яких минув, або відносно яких внесено припис спеціально уповноваженого органу контролю, забороняється.

7. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в сфері охорони здоров'я регулярно інформує працівників охорони здоров'я і населення про дозволені до застосування лікарські засоби та імунобіологічні препарати та про виключення з Державного реєстру лікарських засобів України.

Стаття 63. Регулювання цін на лікарські засоби, медичні вироби та лікарські засоби біологічного походження

1. Кабінет Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в сфері охорони здоров'я затверджує Національний перелік життєво необхідних лікарських засобів і виробів медичного призначення.

2. Регулювання цін на лікарські засоби і медичні вироби здійснюється згідно із законодавством.

3. На спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в сфері охорони здоров'я покладається проведення моніторингу цін на лікарські засоби, вироби медичного призначення та підготовку пропозицій з удосконалення їх цінового регулювання.

Стаття 64. Забезпечення протезною допомогою

1. Громадяни у необхідних випадках забезпечуються протезами, ортопедичними, коригувальними виробами, окулярами, слуховими апаратами, засобами лікувальної фізкультури і спеціальними засобами пересування.

2. Категорії осіб, які підлягають безплатному або пільговому забезпеченню виробами і предметами, зазначеними у частині першій цієї статті, а також умови і порядок забезпечення ними встановлюються законодавством.

Розділ VII

Охорона здоров'я матері та дитини

Стаття 65. Заохочення материнства. Гарантії охорони здоров'я матері та дитини

1. Держава охороняє дитинство, материнство, батьківство. Материнство і батьківство заохочується державою.

2. Позбавлення жінки можливості народити дитину (репродуктивної функції) у зв'язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї є підставою для відшкодування завданої їй моральної шкоди згідно із законодавством.

3. Охорона здоров'я матері та дитини забезпечується:

1) організацією широкої мережі жіночих, медико-генетичних та інших консультацій, центрів планування сім'ї, пологових будинків, перинатальних центрів, санаторіїв і будинків відпочинку для вагітних жінок і матерів з дітьми, дошкільних, загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладів;

2) поданням жінці відпустки та допомоги у зв'язку з вагітністю, пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та встановленням перерв у роботі для годування дитини, а також додаткової триденної відпустки для встановлення на облік до дванадцяти тижнів вагітності;

3) виплатою у встановленому порядку допомоги у зв'язку з народженням дитини і допомоги на час догляду за хворою дитиною;

4) забороною застосування праці жінок на важких і шкідливих для здоров'я виробництвах, переведенням вагітних жінок на легку роботу із збереженням середнього заробітку;

5) поліпшенням і оздоровленням умов праці та побуту;

6) усуненням негативних екологічних факторів;

7) іншими заходами у встановленому законодавством порядку.

4. З метою охорони здоров'я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство.

Стаття 66. Медична діяльність з планування сім'ї та регулювання репродуктивної функції людини

1. Держава забезпечує доступ населення до сучасних знань та методів планування сім'ї.

2. Всі послуги у сфері репродуктивного здоров'я грунтуються на дотриманні прав людини, зокрема права всіх подружніх пар і окремих осіб свідомо, вільно і відповідально вирішувати питання про кількість дітей у сім'ї, тривалість періодів між їх народженнями, час народження дитини залежно від віку батьків і стану їх здоров'я, народжувати бажаних дітей, мати доступ до інформації та засобів щодо реалізації такого підходу, а також досягати найвищих стандартів у забезпеченні репродуктивного здоров'я.

Стаття 67. Добровільне штучне переривання вагітності

1. Операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена за бажанням жінки при вагітності строком не більше 12 тижнів у закладах охорони здоров'я, які мають відповідну ліцензію.

2. У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів.

3. Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності, встановлюється законодавством.

Стаття 68. Штучне запліднення

1. Застосування штучного запліднення та перенесення зародка в організм (допоміжні репродуктивні технології) здійснюється за бажанням повнолітньої дієздатної жінки за медичними показаннями та у порядку, який встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я, а також за умови письмової згоди подружжя (якщо жінка заміжня), забезпечення анонімності донора та збереження конфіденційності.

2. Розкриття анонімності донора може бути здійснено в порядку, передбаченому законодавством.

Стаття 69. Забезпечення медичною допомогою вагітних жінок і новонароджених

1. Заклади охорони здоров'я забезпечують кожній жінці підготовку з питань статевого та репродуктивного здоров'я, безпечного материнства, кваліфікований медичний нагляд за перебігом вагітності, стаціонарну медичну допомогу під час пологів, лікувально-профілактичну допомогу матері та новонародженій дитині.

Стаття 70. Піклування про охорону здоров'я дітей

1. Держава забезпечує реалізацію права дитини на користування найбільш досконалими послугами у сфері охорони здоров'я, засобами лікування хвороб і відновлення здоров'я.

2. Дітям, які перебувають на вихованні в дошкільних навчальних та інтернатних закладах і навчаються в загальноосвітніх навчальних закладах, забезпечуються необхідні умови для збереження і зміцнення здоров'я та гігієнічного виховання.

3. Батьки, опікуни та піклувальники зобов'язані піклуватися про здоров'я своїх дітей, їх фізичний та духовний розвиток, ведення ними здорового способу життя, а також відповідальні за своєчасне звернення за медичною допомогою, здійснення обов'язкових профілактичних щеплень дітей, лікування та оздоровлення дітей згідно з призначеннями та рекомендаціями лікарів.

4. Умови навчально-трудового навантаження, а також вимоги щодо режиму проведення занять визначаються за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

Стаття 71. Контроль за охороною здоров'я дітей у дошкільних, загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладах

1. Контроль за охороною здоров'я дітей, у тому числі тих, які народилися від батьків, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, і проведенням оздоровчих заходів у дошкільних і загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладах незалежно від форми власності здійснюють органи та заклади охорони здоров'я разом з державними органами управління освіти та державними органами управління з питань захисту населення, постраждалого внаслідок Чорнобильської катастрофи, за участю громадських організацій.

Стаття 72. Державна допомога громадянам, які здійснюють догляд за дітьми з обмеженою життєдіяльністю

1. Діти з обмеженою життєдіяльністю, які потребують медико-соціальної допомоги і спеціального догляду, можуть утримуватися в будинках дитини, школах-інтернатах та інших спеціалізованих дитячих закладах. Сім'ям або особам та закладам, на утриманні яких перебувають такі діти, подається державна допомога у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

2. Порядок та умови утримання таких дітей встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 73. Забезпечення права матерів або інших членів сім'ї на догляд за хворою дитиною

1. Під час стаціонарного лікування дітей матері або іншому члену сім'ї надається можливість перебувати з дитиною в лікувальному закладі у порядку та на умовах, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Стаття 74. Контроль за виробничим навчанням та умовами праці дітей

1. Виробниче навчання дітей дозволяється згідно із законодавством за тими професіями, які відповідають їх віку, фізичному і розумовому розвитку та стану здоров'я. Трудове та виробниче навчання здійснюється під систематичним медичним контролем.

2. Контроль за умовами праці дітей, а також проведенням спеціальних заходів, спрямованих на запобігання захворюванням дітей, здійснюють органи і заклади охорони здоров'я разом із власниками підприємств, установ та організацій, а також державними органами управління освітою, громадськими організаціями.

Стаття 75. Обов'язкові медичні огляди осіб, молодших вісімнадцяти років

1. Усі особи, молодші вісімнадцяти років, приймаються на навчання до вищих і професійно-технічних навчальних закладів та на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому підлягають щорічному обов'язковому медичному огляду.

Розділ VIII

МЕДИКО-САНІТАРНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ САНАТОРНО-КУРОРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І ВІДПОЧИНКУ

Стаття 76. Медико-санітарне забезпечення санаторно-курортної діяльності

1. Санаторно-курортні заклади провадять свою діяльність у порядку, встановленому законодавством про курорти.

2. Потреба у санаторно-курортному лікуванні визначається лікарем за станом здоров'я хворого і оформляється медичними документами відповідно до встановленого спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я зразка.

3. Органи охорони здоров'я зобов'язані подавати санаторно-курортним закладам науково-методичну і консультаційну допомогу.

4. Державний контроль за поданням медичної допомоги в санаторно-курортних закладах здійснює спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в сфері охорони здоров'я, який має право у встановленому законом порядку зупинити діяльність цих закладів через порушення законодавства про охорону здоров'я або законних прав та інтересів громадян.

Стаття 77. Медико-санітарне забезпечення відпочинку

1. Власники та керівники будинків відпочинку, пансіонатів, туристичних баз, інших підприємств, установ та організацій, діяльність яких пов'язана з організацією відпочинку населення, зобов'язані створити здорові та безпечні умови для відпочинку, фізкультурно-оздоровчих занять, дотримуватися законодавства про охорону здоров'я і санітарних норм, забезпечити можливість подання особам, які відпочивають, необхідної медичної допомоги.

2. Державний контроль за медико-санітарним забезпеченням відпочинку населення здійснює спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

Розділ IХ

МЕДИЧНА ЕКСПЕРТИЗА

Стаття 78. Медична експертиза тимчасової непрацездатності

1. Медична експертиза тимчасової непрацездатності громадян здійснюється у закладах охорони здоров'я незалежно від форми власності лікарем або комісією лікарів, а також приватнопрактикуючими лікарями, які:

1) встановлюють необхідність подання відпустки у зв'язку з хворобою, каліцтвом, вагітністю та пологами, доглядом за хворим членом сім'ї, хворою дитиною, карантином, встановленим санітарно-епідеміологічною службою, протезуванням, санаторно-курортним лікуванням;

2) визначають необхідність і строки тимчасового переведення працівника у зв'язку з хворобою на іншу роботу в установленому порядку;

3) приймають рішення про направлення на медико-соціальну експертну комісію для визначення наявності та ступеня тривалої або постійної непрацездатності.

2. Видача листків непрацездатності здійснюється у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

3. З метою збереження лікарської таємниці під час оформлення листка непрацездатності відомості про діагноз захворювання вносяться за згодою пацієнта, при цьому зазначається причина непрацездатності або характер травми (побутова або виробнича).

Стаття 79. Медико-соціальна експертиза

1. Експертиза тривалої або постійної непрацездатності проводиться медико-соціальними експертними комісіями, які встановлюють час настання, ступінь та причину інвалідності, у тому числі внаслідок Чорнобильської катастрофи, складають індивідуальну програму реабілітації та адаптації, визначають для інвалідів роботи і професії, доступні їм за станом здоров'я, перевіряють правильність використання праці інвалідів згідно з висновком експертної комісії та сприяють відновленню працездатності інвалідів.

2. Висновки та рекомендації органів медико-соціальної експертизи про умови і характер праці інвалідів є обов'язковими для врахування власниками або уповноваженими ними органами підприємств, установ і організацій.

3. Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 80. Військово-лікарська експертиза

1. Військово-лікарська експертиза визначає придатність до військової служби, служби в органах внутрішніх справ, органах і підрозділах цивільного захисту, встановлює причинний зв'язок захворювань, поранень і травм з військовою службою, службою в органах внутрішніх справ, органах і підрозділах цивільного захисту та визначає необхідність і умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, органів і підрозділів цивільного захисту.

2. Військово-лікарська експертиза проводиться військово-лікарськими комісіями, які створюються при військових комісаріатах і закладах охорони здоров'я Міністерства внутрішніх справ України та інших центральних органів виконавчої влади, у підпорядкуванні яких є військові формування, та лікарсько-експертними комісіями спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері цивільного захисту.

3. Порядок організації та проведення військово-лікарської експертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 81. Судово-медична і судово-психіатрична експертизи

1. Проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи призначається особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором або судом у порядку, встановленому законодавством, для вирішення питань, що потребують спеціальних знань в галузі судової медицини або судової психіатрії.

2. Судово-медична і судово-психіатрична експертизи проводяться виключно державними та комунальними спеціалізованими установами судових експертиз спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в сфері охорони здоров'я та експертною службою Міністерства оборони України.

3. Організаційне керівництво судово-медичною і судово-психіатричною службами здійснює спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

Стаття 82. Повторна медична експертиза

1. У разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи та в інших визначених законодавством випадках на вимогу громадянина проводиться повторна медична (медико-соціальна, військово-лікарська, судово-медична, судово-психіатрична, психіатрична) експертиза або патологоанатомічний розтин.

2. Порядок та умови проведення повторної медичної експертизи визначаються Кабінетом Міністрів України.

Розділ Х

ПРАВА ТА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ МЕДИЧНИХ І ФАРМАЦЕВТИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ

Стаття 83. Право на медичну і фармацевтичну практику

1. Медичною і фармацевтичною практикою можуть займатися особи, які мають відповідну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

2. Єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються певними видами медичної та фармацевтичної практики, у тому числі в галузі народної та нетрадиційної медицини, встановлюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я. Відповідальність за додержання зазначених кваліфікаційних вимог несуть керівники закладу охорони здоров'я і ті органи, яким надано право видавати ліцензії на провадження господарської діяльності в галузі охорони здоров'я.

3. Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах інших країн, допускаються до професійної практики в Україні після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленому спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Стаття 84. Право на здійснення діяльності у сфері традиційної (народної) медицини

1. Традиційна (народна) медицина являє собою загальну сукупність підтверджених і не підтверджених науковими поясненнями знань, навичок та практик, що базуються на основі традиційних народних уявлень, теорій та досвіду різних культур, і використовуються для підтримання та поліпшення здоров'я, профілактики, діагностики та лікування соматичних та психічних хвороб шляхом самостійного чи комбінованого застосування створених на основі рослинної, тваринної чи мінеральної сировини препаратів, спіритичних та мануальних технологій і вправ.

2. Порядок здійснення діяльності в сфері традиційної (народної) медицини встановлюється центральним спеціально уповноваженим органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я. Право на здійснення діяльності у сфері традиційної (народної) медицини надається особам, які мають відповідну ліцензію, видану центральним спеціально уповноваженим органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

3. Здійснення публічних спіритичних сеансів з використанням масової аудиторії, в тому числі з використанням засобів масової інформації та електронних мережевих інформаційно-комунікаційних технологій, забороняється.

4. Здійснення діяльності у сфері традиційної (народної) медицини з порушенням встановлених законодавством та відповідними ліцензійними умовами вимог тягне за собою відповідальність згідно з законом.

Стаття 85. Професійна підготовка медичних і фармацевтичних працівників

1. Підготовка фахівців у вищих навчальних закладах та їх післядипломна освіта проводиться відповідно до стандартів вищої освіти, розроблених відповідно до законодавства з урахуванням сучасного стану і розвитку охорони здоров'я.

2. Підготовка фахівців за напрямами «Медицина» та «Фармація» здійснюється у вищих навчальних закладах І–IV рівня акредитації.

3. Післядипломна освіта медичних і фармацевтичних працівників передбачає спеціалізоване вдосконалення освіти та професійної підготовки спеціалістів шляхом поглиблення, розширення профілю і оновлення його професійних знань, умінь і навичок або отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду.

4. Післядипломна освіта здійснюється вищими медичними навчальними закладами І–IV рівня акредитації та вищими медичними навчальними закладами післядипломної освіти.

5. Особа, яка успішно пройшла перепідготовку, спеціалізацію і державну атестацію, отримує відповідний документ.

Стаття 86. Атестація медичних і фармацевтичних працівників

1. Атестація медичних і фармацевтичних працівників проводиться з метою встановлення рівня професійної кваліфікації спеціалістів та молодших спеціалістів за сукупністю професійних знань і практичних навичок, додержання протоколів медичної допомоги населенню.

2. Умови та порядок проведення атестації медичних і фармацевтичних працівників встановлюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

Стаття 87. Право на приватну медичну і фармацевтичну практику

1. Приватна медична практика — це вид підприємницької діяльності, пов'язаний з поданням послуг з охорони здоров'я суб'єктами господарської діяльності, які у порядку, встановленому законодавством, отримали ліцензію на здійснення медичної практики.

2. Приватна фармацевтична практика — це вид підприємницької діяльності, пов'язаний з виробництвом лікарських засобів, оптовою та роздрібною торгівлею лікарськими засобами, що здійснюється суб'єктами господарської діяльності, які у порядку, встановленому законодавством, отримали ліцензію на виробництво лікарських засобів, оптову, роздрібну торгівлю лікарськими засобами.

3. У випадку порушення ліцензійних умов особами, які здійснюють приватну медичну або фармацевтичну практику, орган, який видав ліцензію, приймає рішення про призупинення або заборону здійснення зазначеної діяльності.

4. Особи, які здійснюють приватну медичну або фармацевтичну практику, мають право на використання державних коштів у порядку, встановленому законодавством.

Стаття 88. Соціальний та правовий захист медичних і фармацевтичних працівників

1. Медичні і фармацевтичні працівники мають право на:

а) заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації;

б) належні умови професійної діяльності;

в) підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу на п'ять років у відповідних закладах та установах;

г) вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження у встановленому порядку сучасних досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики;

д) безплатне користування соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконання професійних обов'язків;

е) обов'язкове страхування за рахунок власника закладу охорони здоров'я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров'ю у зв'язку з виконанням професійних обов'язків у випадках, передбачених законодавством;

є) соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що настала у зв'язку з виконанням професійних обов'язків;

ж) встановлення у державних закладах охорони здоров'я посадових окладів (тарифних ставок) на основі Єдиної тарифної сітки у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

з) скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку у випадках, встановлених законодавством;

и) пільгові умови пенсійного забезпечення;

і) пільгове подання житла та забезпечення телефоном;

ї) безплатне користування житлом з освітленням і опаленням тим, хто проживає і працює у сільській місцевості і селищах міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали медичними та фармацевтичними працівниками і проживають у цих населених пунктах, подання пільг щодо сплати земельного податку, кредитування, обзаведення господарством і будівництва приватного житла, придбання автомототранспорту.

Пільги на безплатне користування житлом з опаленням та освітленням, передбачені абзацом першим цього пункту, надаються:

працівникам за умови, якщо розмір наданих пільг у грошовому еквіваленті разом із середньомісячним сукупним доходом працівника за попередні шість місяців не перевищує величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

пенсіонерам за умови, якщо середньомісячний сукупний доход сім'ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців не перевищує величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

й) першочергове одержання лікувально-профілактичної допомоги і забезпечення лікарськими та протезними засобами;

к) створення наукових медичних товариств, професійних спілок та інших громадських організацій;

л) судовий захист професійної честі та гідності;

м) безоплатне одержання у власність земельної ділянки в межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської установи та організації, розташованих на території відповідної ради, із земель сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської установи та організації, що приватизуються, або земель запасу чи резервного фонду, але не більше норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, встановлених законом для ведення особистого селянського господарства.

Дія пункту «м» не поширюється на громадян, які раніше набули право на земельну частку (пай) та земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства чи для ведення особистого селянського господарства, крім випадків успадкування права на земельну частку (пай), земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства чи для ведення особистого селянського господарства відповідно до закону;

н) лікарі дільничних лікарень та амбулаторій, розташованих у сільській місцевості, дільничні лікарі-терапевти, лікарі-педіатри та дільничні медсестри територіальних ділянок міських поліклінік, лікарі загальної практики/сімейні лікарі, завідувачі терапевтичних та педіатричних відділень поліклінік, лікарі (старші лікарі) та середній медичний персонал виїзних станцій і відділень швидкої та невідкладної медичної допомоги, станцій санітарної авіації та відділень планової та екстреної консультативної допомоги — за безперервну роботу на зазначених посадах у зазначених закладах (на територіальних ділянках) понад три роки мають право на додаткову оплачувану щорічну відпустку тривалістю три календарних дні. При цьому зберігаються права інших категорій медичних працівників на додаткову оплачувану відпустку у межах існуючих норм.

2. Законодавством може бути передбачено інші права та пільги для медичних і фармацевтичних працівників. На них також можуть поширюватися пільги, що встановлюються для своїх працівників підприємствами, установами і організаціями, яким вони подають медико-санітарну допомогу.

Стаття 89. Професійні обов'язки медичних і фармацевтичних працівників

1. Медичні і фармацевтичні працівники зобов'язані:

1) сприяти охороні та зміцненню здоров'я людей, лікуванню і запобіганню хворобам, подавати своєчасну та кваліфіковану медичну допомогу;

2) безоплатно подавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших надзвичайних ситуаціях;

3) додержуватися вимог професійної етики, зберігати лікарську таємницю;

4) постійно підвищувати рівень професійних знань і майстерності;

5) подавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров'я.

2. Медичні і фармацевтичні працівники несуть також інші обов'язки, передбачені законодавством України.

Розділ Х I

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

Стаття 90. Міжнародні договори України в сфері охорони здоров'я

1. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону здоров'я, то застосовуються правила міжнародного договору.

Стаття 91. Міжнародне співробітництво в сфері охорони здоров'я

1. Україна — учасник міжнародного співробітництва в сфері охорони здоров'я, член Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) та інших міжнародних організацій. Держава гарантує зазначеним організаціям належні умови діяльності на території України, сприяє розширенню і поглибленню участі України у заходах, що ними проводяться.

2. Держава відповідно до своїх міжнародно-правових зобов'язань:

1) бере участь у реалізації міжнародних програм охорони здоров'я; здійснює обмін екологічною і медичною інформацією;

2) сприяє професійним та науковим контактам працівників охорони здоров'я, обміну прогресивними методами і технологіями, експорту та імпорту медичного обладнання, лікарських препаратів та інших товарів, необхідних для здоров'я, діяльності спільних підприємств у сфері охорони здоров'я;

3) організовує підготовку фахівців на спільних засадах;

4) розвиває і підтримує всі інші форми міжнародного співробітництва, що не суперечать міжнародному праву і національному законодавству.

3. Заклади охорони здоров'я, громадяни та їх об'єднання мають право відповідно до законодавства самостійно укладати договори (контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами на будь-які форми співробітництва, брати участь у діяльності відповідних міжнародних організацій, провадити зовнішньоекономічну діяльність.

4. Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку державних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому порядку, у тому числі в суді.

Розділ XII

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ'Я

Стаття 92. Відповідальність за порушення законодавства про охорону здоров'я

1. Особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров'я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до закону.

Розділ XIII

ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Цей Закон набуває чинності з 1 січня 2009 року.

2. До 31 грудня 2011 року первинну медичну допомогу населенню, окрім лікарів загальної практики/сімейних лікарів та інших медичних працівників, які працюють під керівництвом і контролем таких лікарів, можуть подавати також дільничні лікарі-терапевти та дільничні лікарі-педіатри та інші медичні працівники, які працюють під керівництвом і контролем дільничних лікарів-терапевтів і дільничних лікарів-педіатрів. У зв'язку з цим дія положень частин першої та третьої статті 39 і частин першої та третьої статті 40 цього Закону до 31 грудня 2011 року поширюється на випадки подання первинної медичної допомоги населенню всіма зазначеними в цьому пункті Прикінцевих положень категоріями медичних працівників.

3. До приведення законодавства України відповідно до цих Законів інші нормативно-правові акти застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.

4. Кабінету Міністрів України:

1) забезпечити вжиття відповідними органами виконавчої влади невідкладних заходів, спрямованих на організацію підготовки кількості лікарів загальної практики/сімейних лікарів, достатньої для започаткування подання первинної медичної допомоги населенню з 1 січня 2012 року на основі принципів загальної практики/сімейної медицини;

2) протягом трьох місяців після прийняття цього Закону:

— підготувати і внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення у відповідність з ним інших законів України;

— розробити і затвердити нормативно-правові акти, віднесені цим Законом до його компетенції, та привести у відповідність з ним власні чинні нормативні акти;

— забезпечити розробку та прийняття іншими органами виконавчої влади відповідних нормативно-правових актів, необхідність яких випливає з цього Закону, та приведення цими органами у відповідність з цим Законом затверджених ними чинних нормативно-правових актів.

Продовження в наступному номері