Журнал «Травма» Том 23, №5, 2022
Вернуться к номеру
Нестабільні поєднані пошкодження таза: сучасні погляди на лікування
Авторы: Бур’янов О.А., Дьомін В.М., Кваша В.П.
Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, м. Київ, Україна
Рубрики: Травматология и ортопедия
Разделы: Клинические исследования
Версия для печати
Резюме
Актуальність. Серед травматологічних хворих пацієнти з пошкодженням кісток таза становлять від 5 до 10 % усіх випадків. Такі травми відносяться до найтяжчих пошкоджень апарату руху та опори. Летальність при ізольованих переломах таза становить від 6 до 19 %, при поєднаних — від 20 до 80 %, інвалідизація — від 40 до 56 %. Невирішені питання стосуються лікування пацієнтів при нестабільних пошкодженнях. Мета дослідження: визначити сучасні принципи лікування пацієнтів з нестабільними поєднаними пошкодженнями таза, проблемні питання та перспективні шляхи їх вирішення. Матеріали та методи: проведено аналіз літературних джерел баз даних Pubmed, Up-to-date, Scopus, Web of Science, MedLine, The Cochrane Library, EMBASE, Global Health, CyberLeninka, РІНЦ. Результати. Стабілізуючі оперативні втручання є частиною реанімаційного комплексу, метою якого є збереження життя шляхом зменшення больових реакцій та крововтрати. У цьому періоді застосовуються С-щипці або щипці Ганца та апарати зовнішньої фіксації різноманітних конструкцій. Однак при пошкодженні таза типу С фіксація тільки вентрального відділу не забезпечує достатню стабільність. Аналіз ефективності перкутанної фіксації двома ілеосакральними гвинтами для стабілізації крижово-клубового суглоба вважається найкращим способом фіксації заднього тазового напівкільця за умови їх проведення через три кортикальні шари. Висновки. 1. Лікування пацієнтів з нестабільними поєднаними пошкодженнями таза є важливим медичним та соціально-економічним питанням. 2. Приорітетним напрямком є лікування потерпілих з нестабільними поєднаними пошкодженнями таза типу С з використанням малоінвазивних технологій.
Background. Among trauma patients, damage to the pelvic bones account for 5 to 10 % of all cases. Such traumas are among the most severe injuries of the musculoskeletal system. The mortality rate for isolated pelvic fractures is from 6 to 19 %, for combined fractures — from 20 to 80 %, the disability — from 40 to 56 %. Unresolved issues concern the treatment of patients with unstable injuries. The purpose of the study: to determine the modern principles of managing victims with unstable combined pelvic injuries, problematic issues and promising ways to solve them. Materials and methods. Analysis of literary sources of PubMed, UpToDate, Scopus, Web of Science, MEDLINE, The Cochrane Library, Embase, Global Health, CyberLeninka, RINC databases. Results. Stabilizing surgical interventions are part of the resuscitation the purpose of which is to preserve life by reducing pain reactions and blood loss. During this period, C-clamp, or Ganz clamp, and external fixation devices of various designs are used. However, in case of type C pelvic injuries, fixation of only the ventral part does not provide sufficient stability. Analysis of the effectiveness of percutaneous fixation with 2 iliosacral screws for stabilization of the sacroiliac joint is considered the best method of fixation of the posterior pelvic ring provided that they are placed through three cortical layers. Conclusions. 1. Treatment of patients with unstable combined pelvic injuries is an important medical and socio-economic issue. 2. The priority direction is the treatment of victims with unstable combined type C pelvic injuries using minimally invasive technologies.
Ключевые слова
огляд; травматизм; політравма; нестабільні поєднані пошкодження таза; діагностика та лікування
examination; injury rate; polytrauma; unstable combined pelvic injuries; diagnosis and treatment
Вступ
Серед травматологічних хворих пацієнти з пошкодженням кісток таза становлять від 5 до 10 % всіх випадків. Такі травми відносяться до найтяжчих пошкоджень апарату руху та опори. Близько 90 % випадків травми таза мають поєднаний і множинний характер [1].
Поєднана травма найчастіше виникає внаслідок дії високоенергетичного механічного фактора (ДТП, кататравма). Серед практикуючих лікарів для характеристики цього стану найбільш вживаним є термін «політравма». Терміни «polytrauma», «multiplet rauma», «severe trauma» та «major trauma» у зарубіжних джерелах літератури використовуються як взаємозамінні та описують травмованих пацієнтів із високим показником за шкалою Injury Severity Score [2].
Незважаючи на розбіжності в термінології (поєднана травма, полісистемні та поліорганні ушкодження, політравма), даний стан є однією з трьох основних причин смертності населення в нашій країні зокрема і у світі в цілому, а у людей віком до 40 років виходить на перше місце. За статистичними даними, смертність від поєднаної травми досягає 59–65 випадків на 100 тис. населення, число непрожитих років унаслідок політравми становить 7,3–12,9 року, інвалідизація серед постраждалих — до 25–45 % [3].
Одним із головних компонентів при поєднаних пошкодженнях, який суттєво впливає на результати лікування, є пошкодження тазового кільця. Летальність при ізольованих переломах таза становить від 6 до 19 %, при поєднаних — від 20 до 80 %, інвалідизація — від 40 до 56 % [4].
Переломи таза підрозділяються на стабільні, при яких здебільшого застосовують консервативний метод лікування, та нестабільні [5].
Сучасна концепція лікування постраждалих з нестабільними пошкодженнями таза при поєднаних пошкодженнях вимагає в перші 48 годин проведення невідкладної стабілізації, переважно позавогнищево: апаратом зовнішньої фіксації (АЗФ), С-щипцями або рамою Ганца, а за можливості — проведення занурюючого остеосинтезу. Внутрішній остеосинтез у пацієнтів з поєднаною травмою виконується як заключний етап на фоні повної стабілізації загального стану [6].
Незважаючи на суттєві досягнення при лікуванні пацієнтів з поєднаними пошкодженнями таза, і на сьогодні залишається ціла низка невирішених питань, особливо при нестабільних пошкодженнях, які зумовлені порушенням цілісності заднього напівкільця: підвищення взаємозв’язку в системі «фіксатор — кістка», визначення форми конструкції АЗФ та кількості стабілізуючих стрижнів, вибір способу фіксації заднього напівкільця таза, який характеризується достатньою стабільністю та мінімальною травматичністю.
Важливими, але не вирішеними питаннями сьогодення є питання термінів та об’єму оперативних втручань, способів стабілізації та локації їх застосування.
Таким чином, питання лікування нестабільних поєднаних пошкоджень таза мають не тільки суттєве медичне, але й важливе соціально-економічне значення.
Мета: визначити сучасні принципи лікування пацієнтів з нестабільними поєднаними пошкодженнями таза, проблемні питання та перспективні шляхи їх вирішення.
Матеріал та методи: проведено аналіз літературних джерел з використанням баз даних Pubmed, Up-to-date, Scopus, Web of Science, MedLine, The Cochrane Library, EMBASE, Global Health, CyberLeninka, РІНЦ за пошуком: травматизм, політравма, діагностика та лікування нестабільних поєднаних пошкоджень таза.
Результати та їх обговорення
Загальновизнаною класифікацією пошкоджень таза є класифікація AO/ASIF [5], в основу якої покладено поняття стабільності/нестабільності тазового кільця. Вона включає три типи переломів: А — характеризується мінімальним зміщенням, без порушення цілісності дорзального відділу тазового кільця, діафрагма таза інтактна, таз спроможний протидіяти звичайним фізичним навантаженням; В — характеризується ротаційною нестабільністю та вертикальною стабільністю; С — характеризується ротаційною та вертикальною нестабільністю, супроводжується повним пошкодженням тазового кільця, яке включає задній крижово-здухвинний комлекс, у тому числі lig. sacrospinosum та sacrotuberosum.
Залежно від локалізації основного (домінуючого) пошкодження клініко-анатомічна класифікація поєднаних травм передбачає поділ на сім клінічних груп: I група — поєднана черепно-мозкова травма (летальність становить 32,9 %), II — поєднана травма спинного мозку (53,3 %), III — поєднана травма грудей (25,9 %), IV — поєднана травма живота і органів заочеревинного простору (29,6 %), V — поєднана травма тазового кільця (летальність 16,8 %), VI — поєднана травма з двома і більше тяжкими (домінуючими) ушкодженнями (69,2 %), VII — поєднана травма без тяжких пошкоджень (6 %) [4].
Незважаючи на суттєве збільшення кількості оперативних втручань при пошкодженнях таза, особливо при поєднаній травмі, консервативний метод використовується значно частіше (консервативний — в 70,4–89,2 %; оперативний — в 10,8–29,6 % випадків) [7].
Консервативний метод результативний лише у пацієнтів із стабільними пошкодженнями таза. Для реалізації консервативного методу використовується ліжковий режим у положенні Волковича (жаби). Даний вид лікування протягом місяця дозволяє отримати задовільні результати. Поряд з цим використовуються метод, запропонований Р. Уотсон-Джонсом, тазовий пояс або ортез, скелетне витяжіння за нижні кінцівки, гамак, витяжіння за допомогою шини Томаса.
При застосуванні консервативного методу лікування при нестабільних пошкодженнях таза незадовільні результати становлять 35–66,7 %, а летальність в 2,5 раза більша, ніж при оперативному, — 21,8 і 8,3 % відповідно [8].
На початку 80-х років минулого сторіччя в ортопедо-травматологічних клініках світу була впроваджена концепція негайної тотальної допомоги «все і одразу» (early total care — ETC), яка включала проведення хірургічного лікування пошкоджень органів грудної та черевної порожнин, а також пошкоджень апарату руху та опори, у тому числі і таза, у перші дві доби після травмування. Впровадженню концепції сприяла розробка новітніх способів фіксації і конструкцій, а також застосування малоінвазивних технологій [9].
Однак після накопичення певного досвіду в кінці 80-х років було встановлено, що ETC не є універсальною системою і може бути застосована у пацієнтів з легкими пошкодженнями. При наявності тяжких пошкоджень застосування ETC призводило до обтяження первинного пошкодження, проявами якого були зростання летальних випадків та суттєве збільшення кількості ускладнень [10].
Для покращення результатів лікування загалом і пошкоджень таза зокрема в 1990 р. Гановерською школою була запропонована концепція «damage control» (контроль пошкоджень, damage-control orthopedics — DCO), згідно з якою тактика лікування ділиться на два етапи: реанімаційний та профільний клінічний [11].
Пріоритетом концепції DCO у реанімаційному періоді при пошкодженнях таза є збереження життя потерпілого шляхом: 1) зупинки кровотечі (передусім профузної) в заочеревинному просторі із магістральних судин і венозних сплетень таза, а також кровотечі в трьох основних порожнинах тіла; 2) вибору оптимального варіанта для усунення пошкоджень внутрішніх органів; 3) стабілізації та створення умов для зрощення кісток таза; 4) вибору оптимальної хірургічної тактики для відновлення анатомії і функції кінцівок, тулуба, обличчя, лицьового черепа.
За результатами досліджень останніх років було доведено, що обидві концепції можуть бути використані при лікуванні пошкоджень таза. Однак DCO має більшу ефективність у пацієнтів з пошкодженнями таза при переломах типу С, у той час як ETC доцільно застосовувати при пошкодженнях типу В [12].
Основним чинником летальних випадків при поєдананих нестабільних пошкодженнях таза є масивна кровотеча, яка в 80–90 % випадків виникає при нестабільних переломах у результаті пошкодження пресакральних, ретросакральних та паравезикальних венозних сплетень. Тому зупинка кровотечі з метою уникнення розвитку тяжкого гіповолемічного шоку та «смертельної тріади» є головною складовою заходів для збереження життя пацієнта [13].
Керуючись положеннями концепції «demage control», у постраждалих з множинними і поєднаними пошкодженнями таза характер оперативних втручань можна подати в такій послідовності: стабілізуючі, відновні, реконструктивні (або реконструктивно-відновні). Стабілізуючі оперативні втручання є частиною реанімаційного комплексу, метою якого є збереження життя шляхом зменшення больових реакцій та крововтрати. У цьому періоді застосовуються С-щипці або щипці Ганца та апарати зовнішньої фіксації різноманітних конструкцій, так званий зовнішній екстрений хірургічний гемостаз, в основу якого покладено положення, що стиснення тазового кільця суттєво зменшує або відновлює внутрішній об’єм таза, що обмежує утворення і поширення внутрішньотазової і заочеревинної гематоми [14].
Згідно з настановами АО/ASIF щодо остеосинтезу таза: переломи типу А є стабільним пошкодженням і, як правило, не потребують оперативних втручань. Для пошкоджень типу В, які характеризуються передньою, ротаційною і частково задньою нестабільністю, достатньою є стабілізація переднього відділу.
Стабілізація тазового кільця на стадії невідкладної допомоги з використанням апаратів зовнішньої фіксації є найбільш вживаною, особливо при переломах типу В, у зв’язку з відносно простою технікою їх застосування [15].
Поряд з позитивними сторонами застосування АЗФ має низку недоліків: вони не спроможні повною мірою забезпечити стабільну фіксацію заднього комплексу таза; доволі складно досягнути репозиції відламків при пошкодженні задніх структур таза, що зумовлює необхідність збільшення кількості стрижнів, ускладнює конструкцію або потребує використання конструкцій, які повністю охоплюють таз; потреба в перепроведенні або допроведенні стрижнів; передня рама обмежує доступ до пацієнта при лапаротомії; висока частка вторинних зміщень відламків заднього комплексу в процесі лікування; ускладнює мобілізацію пацієнтів та підвищує ризик запалення м’яких тканин у місці проведення стрижнів, призводить до розвитку контрактур, гіпостатичних пневмоній та тромбоемболій і т.д. [16].
Усе вищенаведене зумовлює пошуки оптимальних конструкцій для зовнішньої фіксації при переломах таза, однак, незважаючи на велике різноманіття АЗФ, і дотепер залишається доволі багато невирішених питань.
Вирішальний вплив на жорсткість фіксації кісткових фрагментів, що має загальне значення для всіх типів АЗФ, справляє жорсткість зв’язку «кістка — апарат» і безпосередньо жорсткість самої конструкції. Оскільки кісткові елементи більш еластичні, ніж зовнішні опори, то жорсткість черезкісткового остеосинтезу значною мірою залежить від способу проведення та конструктивних особливостей різьбової частини. Як зовнішні фіксатори черезкісткових елементів тазового кільця застосовуються спиці, анкерні опори, гвинтові опори, гвинтові стрижні. Останніми роками перевага належить різьбовим стрижням. Використання різьбового стрижня як фіксуючого елемента дозволяє надати максимально можливої жорсткості системі на межі «кістка — апарат», про що свідчать біомеханічні дослідження низки авторів [17, 18].
Важливе значення має діаметр черезкісткових елементів — збільшення їх діаметра дозволяє збільшити жорсткість фіксації. У клінічній практиці найбільшої популярності набули черезкісткові елементи діаметром від 1,5 до 6 мм. Однак з підвищенням жорсткості системи «кістка — апарат» збільшується ступінь пошкодження тканин під час установки, тому найбільш оптимальним є використання стрижнів діаметром 4–6 мм. Деякі автори висловлюються про необхідність індивідуального вибору типорозміру гвинтових стрижнів, залежно від товщини клубової кістки, що дозволяє збільшити жорсткість фіксації на межі «апарат — кістка» [19].
Наступним питанням є вибір місця введення черезкісткових елементів. Доведено, що чим більша відстань між місцем проведення черезкісткових елементів і кістковим фрагментом, тим вищою є жорсткість остеосинтезу. При цьому не слід без необхідності проводити черезкісткові елементи ближче ніж 2 см від патологічного вогнища. До оптимальних анатомічних зон для введення стрижнів належать гребені, передньоверхні та передньонижні ості клубової кістки, надвертлужна ділянка, а також сідничні горби [20].
При застосуванні АЗФ важливою є площинна орієнтація черезкісткових елементів. Відомо, що при перпендикулярному розташуванні однотипних черезкісткових засобів система «універсально» реагує на можливі зміщення зусиль. Доведено, що для забезпечення міцної фіксації нестабільних ушкоджень кісток таза оптимальним рішенням є механічно вигідне розташування черезкісткових елементів у кісткових уламках шляхом створення просторово жорстких фігур типу трикутника та піраміди [21].
Важливими питаннями є вибір глибини введення та кількості черезкісткових елементів. Зокрема, чим більшою є глибина введення черезкісткових елементів, тим більшою є площа контакту з кісткою, меншим є навантаження кістки на одиницю площі та вищою є жорсткість фіксації елемента. Рекомендованою на рівні гребеня клубової кістки є глибина до 10 см, на рівні передньоверхньої ості клубової кістки — до 9 см, на рівні задньоверхньої ості клубової кістки — до 8 см. Щодо кількості елементів вважається, що чим більшою є кількість черезкісткових елементів, що вводяться в кожний фрагмент, тим більшою є жорсткість черезкісткового остеосинтезу. Однак у цьому випадку слід пам’ятати про пропорційне зростання травматичності втручання, підвищену небезпеку виникнення фіксаційних конт-рактур. Тому кількість черезкісткових елементів повинна бути оптимальною, щоб, з одного боку, забезпечити достатню стабільність остеосинтезу, а з іншого — не викликати зайвої травматизації тканин [22].
При пошкодженні таза типу С (повний розрив крижово-клубових зв’язок, перелом задніх відділів клубової кістки, трансфораменальний перелом крижі з вертикальним зміщенням тазових кісток) фіксація тільки вентрального відділу тазового кільця не забезпечує стабільність його дорзального відділу, тому додатково фіксують задній відділ. Однак з цього приводу є суттєві розбіжності в поглядах. Деякі автори [23] вважають, що достатньо зовнішньої або внутрішньої фіксації вентрального відділу таза, інші — тільки дорзального [24]. Однак більшість відстоює позицію необхідності фіксації обох відділів таза: при пошкодженні в дорзальному відділі стабілізацію реалізують пластинами, гвинтами, ілеолюмбальними стяжками, фіксацію вентрального відділу — пластинами, АЗФ або 8-подібною дротяною петлею [25].
За результатами багатьох досліджень, застосування тазового С-зажиму має анатомо-біомеханічно підтверджені переваги перед АЗФ при стабілізації зад-нього комплексу таза в плані ефективності тазової тампонади, однак інші автори вказують, що при лікуванні пацієнтів з нестабільними переломами кісток таза і вертлюгової западини летальність у хворих із використанням С-скоби становила до 47 % [26].
Для фіксації заднього напівкільця оперативним шляхом (особливо це стосується переломів крижі та пошкоджень крижово-здухвинного суглоба) використовуються різноманітні способи фіксації, які включають переднє та заднє покриття, транссакральні бруски та спеціальні смуги. На сьогодні усунення крижово-клубової нестабільності, особливо при поєднаних пошкодженнях, є викликом для ортопедів-травматологів. Відкриті хірургічні способи стабілізації дають можливість повної візуалізації місця пошкодження, однак доволі травматичні, супроводжуються високим рівнем локальних та системних ускладнень, а у реанімаційному періоді неможливі через тяжкий стан пацієнтів. Частка ускладнень при відкритому підході (інфекційні ускладнення, розвиток тазових гематом та вторинних крововиливів, ятрогенна травматизація нервово-судинних сплетень) досягає 27 % [27].
Тому основними напрямками новітніх способів лікування є зниження об’єму крововтрати, часу оперативного втручання, величини опромінення та термінів реабілітації, що можливо реалізувати шляхом розробки та впровадження малоінвазивних технологій [28].
На сьогодні існує кілька методів внутрішньої фіксації крижово-клубового суглоба, включаючи черезшкірний ілеосакральний гвинт, передню пластинку, задню транслікальну обшивку, малоінвазивну регульовану пластину і т.д. Наведені способи мають свої переваги і недоліки, проте при їх застосуванні немає суттєвих відмінностей за ступенем жорсткості фіксації [29].
Передня пластина — один із спосібів фіксації, який забезпечує біомеханічну стійкість крижово-клубового суглоба. B. Nyström et al. встановили, що фіксація передньою пластиною дозволяє отримати високий рівень задовільних клінічних результатів. Однак подальшими спостереженнями було встановлено суттєве розпушування IS гвинта, що значно впливало на ступінь стабілізації структур [30]. З метою усунення цих недоліків Chen et al. запропонували використовувати систему MIAP (minimally invasive adjus table plate) — новітній пристрій для стабілізації заднього тазового напівкільця [31]. Метод легко виконати, він не потребує тривалої експозиції та опромінення. MIAP імітує структуру крижово-клубового комплексу і функціонує як підвісний міст. Дослідженнями Tao Wu et al. було підтверджено покращення результатів лікування нестабільних пошкоджень таза при використанні MIAP [32].
Однак найбільш широко використовуються черезшкірні гвинти завдяки мінімальній додатковій травматизації. Osterhoff et al. на підставі власних анатомо-біомеханічних досліджень стверджують, що стабілізація таза за допомогою ілеосакральних гвинтів є достатньою, однак їх застосування потребує великого досвіду і має високий показник ятрогенних судинних та нервових пошкоджень [29].
Біомеханічні дослідження показали, що стабільність фіксованої ділянки за допомогою двох ілеосакральних гвинтів не поступається MIAP [33].
Встановлено, що задня черезшкірна техніка має низький рівень інфікування. Однак ця методика (як і інші черезшкірні методи лікування переломів таза) є складною і вимагає досконалих знань анатомії таза, наявності радіологічного устаткування. Для полегшення розміщення гвинтів описані різні способи візуалізації, зокрема флюороскопія, сонографія, комп’ютерна томографія та комп’ютерна навігація. Проте, навіть за всіх рівних умов, візуалізація в низці випадків може бути неможливою через сильне ожиріння або внутрішньочеревний контраст, тому КТ залишається золотим стандартом як засіб супроводу при черезшкірній стабілізації цих уражень [34].
Аналіз ефективності перкутанної фіксації двома ілеосакральними гвинтами для стабілізації крижово-клубового суглоба вважається найкращим способом фіксації заднього тазового напівкільця за умови їх проведення через три кортикальні шари і розглядається як техніка «центральної фіксації».
D.R. Griffin et al. вважають, що іноді складно встановити два сакральних гвинти в тіло першого крижового хребця. Однак, на думку цих же авторів, рутинне розміщення одного шнека є безпечним та достатнім для стабілізації заднього тазового напівкільця. Незважаючи на певні протиріччя варіантів мініінвазивного остеосинтезу крижово-клубового суглоба, результати досліджень вказують на їх вищу ефективність (близько 80 %) порівняно з відкритим синтезом [35, 36].
Висновки
1. Лікування пацієнтів з нестабільними поєднаними пошкодженнями таза є важливим медичним та соціально-економічним питанням, що пов’язано з високою летальністю, інвалідизацією та довготривалою втратою працездатності потерпілих.
2. Пріоритетним напрямком є лікування потерпілих з нестабільними поєднаними пошкодженнями таза типу С. Для його реалізації необхідні подальші ґрунтовні дослідження, які забезпечать наукову основу для вдосконалення існуючих та розробки новітніх малоінвазивних зовнішніх та погружних стабілізуючих конструкцій, що дасть змогу створити досконалу систему відновлювального лікування.
Конфлікт інтересів. Автори заявляють про відсутність конфлікту інтересів та власної фінансової зацікавленості при підготовці даної статті.
Внесок авторів. Бур’янов О.А. — концепція і дизайн дослідження; Дьомін В.М. — збір і обробка матеріалів, написання тексту; Кваша В.П. — аналіз отриманих даних.
Отримано/Received 15.09.2022
Рецензовано/Revised 24.09.2022
Прийнято до друку/Accepted 03.10.2022
Список литературы
1. Weber B., Lackner I., Haffner-Luntzer et al. Modeling trauma in rats: similari tiesto humans and potential pit falls toconsider. Journal of Translational Medicin. 2019. 17(1). Р. 30-35. doi: 10.1186/s12967-019-2052-7.
2. Masashi Fujii, Tsutomu Shirakawa, Mami Nakamura et al. Factors influencing the injury severity score and the probability of survival in patients who fell from height. Sci. Rep. 2021. 11. 15561. Published online 2021 Jul 30. doi: 10.1038/s41598-021-95226-w.
3. Yang B., Bundkirchen K., Krettek C. et al. Traumatic injury patternis of equal relevance as injury severity for experimental (poly)traumamodeling. Scientificreports. 2019. 9(1). Р. 57-60. doi: 10.1038/s41598-019-42085-11-9.
4. Banierink H., Reininga I.H.F., Heineman E. et al. Long-term physical functioning and quality of life after pelvic ring injuries. Archives of Orthopaedic and Trauma Surgery. 2019. 139 (9). Р. 1225-1233.
5. Анкин Л.Н., Анкин Н.Л. Повреждения таза и переломы вертлужной впадины. Киев: Книга плюс, 2007. С. 11-26.
6. Natalia Andrea Reyes Rodriguez, Steven J. Bailey, Sorrel J. Langley-Hobbs. Treatment of pelvic fractures in cats with patellar fracture and dental anomaly syndrome. J. Feline Med. Surg. 2021. Apr. 23(4). 375-388. Published online 2020 Nov 18. doi: 10.1177/1098612X20959616.
7. Бурлука В.В. Хірургічне лікування постраждалих з нестабільними пошкодженнями таза при політравмі: дис. … д-ра мед. наук: 14.01.21. Київ, 2018. 369 с.
8. Meys G., Kalmet P.H.S., Sanduleanu S. et al. A protocol for permissive weight-bearing during allied health therapy in surgically treated fractures of the pelvis and lower extremities. J. Rehabil. Med. 2019. 51(4). Р. 290-297. doi: 10.2340/16501977-2532.
9. Meir Marmor, Ashraf N., El Naga et al. Management of Pelvic Ring Injury Patients with Hemodynamic Instability. Surg. 2020. 12. Р. 88-94. https://doi.org/10.3389/fsurg.2020.588845.
10. Brown J.V., Yuan S. Traumatic injuries of the pelvis. Emerg. Med. Clin. North Am. 2020. 38. Р. 125-142. doi: 10.1016/j.emc.2019.09.011.
11. Haipeng Fan, Ruihua Fei, Chunwen Guo et al. Effects of emergency treatment mode of damage-control orthopedics in pelvic fracture complicated with multiple fractures. Am. J. Transl. Res. 2021. 13(6). Р. 6817-6826.
12. Enrique Guerado, Maria Luisa Bertrand, Juan Ramon Cano et al. Damage control orthopaedics: State of the art. World. J. Orthop. 2019. 10(1). Р. 1-13. doi: 10.5312/wjo.v10.i1.1.
13. Kachlik D., Vobornik T., Dzupa V. et al. Where and what arteries are most likely injured with pelvic fractures? The influence of localization, shape, and fracture dislocation on the arterial injury during pelvic fractures. Clin. Anat. 2019. 32. Р. 682-688. doi: 10.1002/ca.23372.
14. Chu X., Strage K.E., Hadeed M. et al. Comparison of iliac crest versus supraacetabular external fixator in hemodynamically unstable patients with a pelvic ring injury. Int. Orthop. 2021. 45(8). Р. 2121-2127. doi: 10.1007/s00264-021-05005-5.
15. Perumal R., Jayaramaraju D., Sen R.K. et al. Management of pelvic injuries in hemodynamically unstable polytrauma patients — Challenges and current updates. J. Clin. Orthop. Trauma. 2021. 12(1). Р. 101-112. doi: 10.1016/j.jcot.2020.09.035.
16. Barrientos-Mendoza C., Brañes J., Wulf R. et al. The role of anterior supra-acetabular external fixator as definitive treatment for anterior ring fixation in unstable pelvic fractures. Eur. J. Trauma Emerg. Surg. 2021. 7. Р. 14-18. doi: 10.1007/s00068-021-01711-2.
17. Іziani S., Dienstknecht T., Osterhoff G. et al. Standards for external fixation application: national survey under the auspices of the German Trauma Society. Int. Orthop. 2019. 43(8). Р. 1779-1785.
18. Schwartsmann C.R., Macedo C.A.S., Galia C.R. et al. Update on open reduction and internal fixation of unstable pelvic fractures during pregnancy: case reports. Rev. Bras. Ortop. 2018. 53(1). Р. 118-124.
19. Esmer E., Esmer E., Derst P. et al. Influence of external pelvic stabilization on hemodynamically unstable pelvic fractures. Unfallchirurg. 2017. 120(4). Р. 312-319. doi: 10.1007/s00113-015-0119-3.
20. Skitch S., Engels P.T. Acute Management of the Traumatically Injured Pelvis. Emerg. Med. Clin. North Am. 2018. 36(1). Р. 161-179. doi: 10.1016/j.emc.2017.08.011.
21. Coseo M.P., Schuett D.J., Kuhn K.M. et al. Pin Malposition in External Fixator Stabilization of Combat-Related Pelvic Fractures. J. Surg. Orthop. Adv. 2017. 26(2). Р. 106-110.
22. Nico Hinz, Julius Dehoust, Matthias Münch et al. Biomechanical analysis of fixation methods in acetabular fractures: a systematic review of test setups. Eur. J. Trauma Emerg. Surg. 2022. 48(5). Р. 3541-3560. doi: 10.1007/s00068-022-01936-9.
23. Barrientos-Mendoza C., Brañes J., Wulf R. et al. The role of anterior supra-acetabular external fixator as definitive treatment for anterior ring fixation in unstable pelvic fractures. Eur. J. Trauma Emerg. Surg. 2021. 7. Р. 14-18. doi: 10.1007/s00068-021-01711-2.
24. Carlos A. Encinas-Ullán, José M. Martínez-Diez, E. Carlos Rodríguez-Merchán. The use of external fixation in the emergency department: applications, common errors, complications and their treatment. EFORT Open Rev. 2020. 5(4). Р. 204-214. doi: 10.1302/2058-5241.5.190029.
25. Yong-Cheol Yoon, Dae Sung Ma, Seung Kwan Lee. Posterior pelvic ring injury of straddle fractures: Incidence, fixation methods, and clinical outcomes Author links open overlay panel. Asian Journal of Surgery. 2021. 44(1). Р. 59-65.
26. Kim W.Y., Lee W.S., Kim K.S. et al. Superior gluteal artery pseudoaneurysm caused by pelvic C-clamp blind application: a case report. Hip and Pelvis. 2017. 29(2). Р. 145-149.
27. Kumbhare C., Meena S., Kamboj K. et al. Use of INFIX for managing unstable anterior pelvic ring injuries: A systematic review. J. Clin. Orthop. Trauma. 2020. 11(6). Р. 970-975.
28. Ma L., Ma L., Chen Y. et al. A cost minimization analysis comparing minimally-invasive with open reduction surgical techniques for pelvic ring fracture. Exp. Ther. Med. 2019. 17(3). Р. 1802-1812. https://doi.org/10.3892/etm.2019.7151.
29. Lindsey D.P., Parrish R., Gundanna M. et al. Biomechanics of unilateral and bilateral sacroiliac joint stabilization: laboratory investigation. J. Neurosurg. Spine. 2018. 28(3). Р. 326-332. doi: 10.3171/2017.7.SPINE17499.
30. Nyström B., Gregebo B., Taube A. et al. Clinical outcome following anterior arthrodesis in patients with presumed sacroiliac joint pain. Scand. J. Pain. 2017. 17. Р. 22-29. doi: 10.1016/j.sjpain.2017.06.005.
31. Chen W., Hou Z., Su Y. et al. Treatment of posterior pelvic ring disruptions using a minimally invasive adjustable plate. Injury. 2013. 44(7). Р. 975-80. doi: 10.1016/j.injury.2013.04.008.
32. Tao Wu, Wei Chen, Qi Zhang et al. Biomechanical Comparison of Two Kinds of Internal Fixation in a Type C Zone II Pelvic Fracture Model. Chin. Med. J. (Engl). 2015. 128(17). Р. 2312-2317. doi: 10.4103/0366-6999.163377; PMCID: PMC4733801; PMID: 26315078.
33. Wu T., Chen W., Li X. et al. Biomechanical comparison of three types of internal fixation in a type C zone II pelvic fracture model. Author information. International Journal of Clinical and Experimental Medicine. 2015. 8(2). Р. 1853-1861; PMID: 25932113; PMCID: PMC4402760.
34. Mostafa A., Kyriacou H., Chimutengwende-Gordon M. et al. An overview of the key principles and guidelines in the management of pelvic fractures. J. Perioper. Pract. 2021. 31(9). Р. 341-348. doi: 10.1177/1750458920947358.
35. Griffin D.R., Starr A.J., Reinert C.M. et al. Vertically unstable pelvic fractures fixed with percutaneous iliosacral screws: does posterior injury pattern predict fixation failure? J. Orthop. Trauma. 2006. 20(1). Р. 30-36.
36. Peishuai Zhao, Xiaopan Wang, Xiaotian Chen et al. Preoperative CT simulation of iliosacral screws for treating unstable posterior pelvic ring injury. BMC Musculoskelet. Disord. 2022. 23. 220. Published online 2022 Mar 8. doi: 10.1186/s12891-022-05155-6.