Oral and General Health Том 2, №4, 2021

На початку XX ст. в Росії відбулося становлення страхової медицини. На території Україні у великих містах працювали зуболікарські амбулаторії, що мали змогу надавати високофахову стоматологічну допомогу. За відсутності достатньої кількості спеціалізованих одонтологічних клінік та належного отримання населенням стоматологічного лікування у 1912 році третя Державна Дума прийняла закон «Про страхування робітників на випадок хвороби». У закладах медичного обслуговування розпочалося розширення зуболікарської служби, діяльність якої була спрямована на організацію медичної допомоги застрахованим громадянам. Для систематичного отримання стоматологічної допомоги був прийнятий «Закон про лікарняні каси», який став фундаментом здобуття своєчасної застрахованої зуболікарської допомоги. Оплата зуболікарських послуг робітникам здійснювалась внеском 1–3 % їхнього заробітку, а для підприємців становила 2/3 із суми внесків робітників. Одонтологічні товариства не-

одноразово розглядали питання про розширення переліку стоматологічних маніпуляцій, що покривалися коштами страхових лікарняних кас. На засіданні Одеського одонтологічного товариства у 1914 році обговорювалось, що до безкоштовного стоматологічного лікування відносилося хірургічне лікування, а саме розтин абсцесу та видалення зубів, однак постановка пломби на зуби та подальше ортопедичне протезування здійснювалося за рахунок коштів хворого [1, с. 52, 53]. 

Після Лютневої революції 1917 року Тимчасовий уряд О.Ф. Керенського прийняв зміни до чинного закону «Про страхування робітників на випадок хвороби», у якому передбачався перехід лікарняних кас на повне самоврядування із наданням усіх уповноважень в організації медичної допомоги застрахованим хворим. Стоматологічна допомога в межах страхового забезпечення передбачала як лікувальні, так і профілактичні заходи оздоровлення населення. Для оптимізації зуболікарської допомоги планувалося створення зуболікарських кабінетів при амбулаторіях лікарняних кас із забезпеченням кожної тисячі застрахованих однією посадою зубного лікаря [2, с. 78, 79].

Події Першої світової війни змусили медичних працівників разом із зубними лікарями нести почесну повинність на військових фронтах. Воєнні шпиталі були переповнені хворими із вогнепальними пораненнями, травмами та ушкодженнями обличчя й щелеп. Отримання медичної допомоги при вогнепальних пораненнях та травмах щелепно-лицьової ділянки потребувало не тільки участі лікарів-хірургів загального профілю, а й долучення до співпраці лікарів-одонтологів або зубних лікарів. Необхідність подальшого розвитку військово-польової хірургії щелепно-лицьової ділянки в подальшому стала ще одним важелем у реформуванні зуболікарської освіти. 

Зуболікарська освіта здобувалась у приватних школах і була можливою лише для заможних верств населення. Питання щодо визначення одонтології медичною наукою та необхідності підготовки спеціалістів в університетах неодноразово обговорювалось на зібраннях одонтологічних товариств. Але для цього процесу були й перешкоди: по-перше, приватні школи давали доходи для їх власників, і вони не були зацікавленими віддавати зуболікарську освіту університетам; по-друге, університети не мали повноцінних клінічних баз із сучасним устаткуванням для проведення навчального процесу; по-третє, в царській Росії доступ до університетської освіти був обмеженим для певних національностей. Напрями реформування зуболікарської освіти активно обговорювали на п’ятому делегаційному з’їзді у 1917 році. Радикальні процеси в реформуванні стоматологічної освіти відбулись у 1918 році в РСФРР, а згодом, у 1919 році, в Україні. Одним із основоположників реформування стоматологічної освіти був П.Г. Дауге, який доклав великих зусиль, енергії та наполегливості у його звершенні [3, с. 22, 23].

Базові принципи медичної допомоги включали масовість, безоплатність, та побудову нових закладів охорони здоров’я — амбулаторій та лікарень в усіх населених пунктах України. У квітні 1920 року НКОЗ УРСР прийняв низку наказів, розпоряджень, роз’яснень у вигляді інструкцій, що регулювали надання соціальної зуболікарської допомоги населенню на засадах державного фінансування. З метою забезпечення доступною та висококваліфікованою стоматологічною допомогою робітничого класу та селян одонтологічним підвідділом (Штернберг) НКОЗ УРСР був запропонований «План організації зуболікувальної допомоги для населення України», який був затверджений 26 червня 1920 року народним комісаром М.Г. Гуревичем.

Розбудову мережі зуболікарських амбулаторій планували за територіальним принципом, а саме залежно від кількості населення, що проживало в місті або селищі. За тим же принципом організовувалась стоматологічна допомога в районних та шкільних амбулаторіях. Відповідно до «Плану організації зуболікувальної допомоги для населення України» стоматологічна допомога організовувалась у великих та малих містах за 3 групами. У містах 1-ї групи, де кількість населення становила до 100 тисяч жителів, організація роботи районних та шкільних амбулаторій підпорядковувалася наступним вимогам: районні амбулаторії були прикріплені до загальномедичних амбулаторій, мали окремі зуболікарські відділення для прийому хворих та працювали з розрахунком 1 крісло на 10 тисяч жителів. Шкільні амбулаторії організовувались у закладах освіти — школах або в приміщеннях поблизу, де зуболікарська допомога надавалась дітям шкільного й дошкільного віку із розрахунку 1 крісло на 2–2,5 тисячі дітей. 

Міста, де населення перевищувало 100 тисяч, та великі міста (Київ, Харків, Одеса, Катеринослав (Дніпро) та Миколаїв), відносили до 2-ї та 3-ї групи. Основні принципи організації надання зуболікувальної допомоги в районних та шкільних амбулаторіях населених пунктів двох останніх груп ґрунтувалися на вимогах у містах 1-ї групи. Однак з урахуванням збільшеної чисельності населення додатково було дозволено відкривати зуболікувальні заклади при центральних амбулаторіях та проводити шкільне й дошкільне зуболікування. Для дитячого контингенту на 1 крісло припадало 40 тисяч жителів. Великі міста мали спроможність відкривати ще й окремі зуболікувальні заклади та зуботехнічні лабораторії. Для забезпечення населення зубними протезами було запропоновано організацію зуботехнічних лабораторій із розрахунку 1 майстерня на 100 тис. населення.

«План організації зуболікувальної допомоги для населення України» передбачав надання стоматологічної допомоги сільському населенню, що мешкало в населених пунктах з менш ніж 10 тисячами жителів. Стоматологічні кабінети передбачалось організовувати в загальномедичних амбулаторіях, що розташовані не менше ніж за 10 кілометрів (5–6 верст).

Головною метою зуболікарської допомоги був розвиток профілактичного напрямку роботи, про що свідчило розширення мережі шкільних амбулаторій (проведення профілактики стоматологічних захворювань шкільного й дошкільного віку); зуботехнічних лабораторій (для лікування, підготовки й відновлення зубними протезами функціональності зубів у ротовій порожнині) та відкриття спеціальних зуболікувальних кабінетів для психічних, сифілітичних, венеричних хворих і дітей із вадами розвитку [4, с. 28].

Поширення інфекційних та соціальних хвороб під час Першої світової війни, Громадянської війни створювало негативні тенденції в динаміці демографічних процесів, відтворенні трудових ресурсів, що в цілому мало загрозу для держави. У системі охорони здоров’я України запроваджувались заходи запобігання поширенню соціально небезпечних хвороб у суспільстві. Соціально-економічні перетворення, спрямовані на всі сфери життєдіяльності населення України, змінювали медико-соціальну ситуацію, форми медико-санітарного забезпечення, критерії та показники роботи медичних закладів. У 1923 році Павло Георгійович Дауге опублікував лекцію, присвячену основоположнику радянської медицини М.О. Семашку, «Основи соціального зуболікування». Вивчення етіологічних та патогенетичних факторів інфекційних захворювань, клінічних особливостей поширення інфекції, наслідків можливих ускладнень дало можливість прийняти загальні протиепідемічні та профілактичні заходи оздоровлення населення. Унаслідок воєнних дій соціально-економічний рівень життя в суспільстві знизився, що вплинуло на поширеність захворюваності. Тому П.Г. Дауге у своїй лекційній доповіді стверджував, що «с социальными болезнями можно бороться исключительно социальными средствами» [5, с. 54–60]. 

Шкільне зуболікування, касова зуболікарська допомога, військове зуболікування, судово-медичне зуболікування, обстеження і боротьба з професійними захворюваннями порожнини рота і зубів — все це було спрямоване не тільки на зменшення основних показників захворюваності на стоматологічні хвороби, але й на їх активну профілактику. Реформування зуболікарської освіти сприяло забезпеченню зуболікарської допомоги висококваліфікованими кадрами. Тісний зв’язок між двома визначальними факторами розвитку захворюваності населення потребував комплексного підходу до надання медичної допомоги для запобігання хворобі та запровадження модернізованих заходів медичного лікування в суспільстві.

Уперше питання про запровадження соціального зуболікування в охорону здоров’я населення обговорювалося вченими, лікарями та громадськими діячами в листопаді 1923 року на Першому Всеросійському одонтологічному з’їзді. Для запобігання поширенню інфекційних хвороб П.Г. Дауге закликав до перегляду нових соціально-медичних аспектів отримання зуболікарської допомоги. На державному рівні розроблялися наукові підходи та організаційні заходи щодо запобігання стоматологічним хворобам. Важливим напрямом роботи лікаря було проведення санітарно-просвітницької роботи серед робітників та селян у вигляді лекцій, співбесід із питань гігієни порожнини рота та профілактики стоматологічних захворювань. Соціальні аспекти отримання зуболікарської допомоги постали на новому етапі в охороні здоров’я і були спрямовані на охорону праці та оздоровлення мільйонних мас населення. 

Метою соціального зуболікування було оздоровлення робітників та селян шляхом об’єднання зусиль держави, науковців та медичних працівників. Були визначені основні організаційні завдання, спрямовані на забезпечення державою фінансування та подальшого створення зуболікувальних амбулаторій із наданням стоматологічної допомоги; наукову діяльність із вивчення та дослідження впливу соціальних, професійних і побутових умов на захворювання зубів і порожнини рота; підготовку в закладах вищої освіти та зуболікарських школах висококваліфікованих спеціалістів; уповноваження одонтологів, зубних лікарів на своєчасне лікування та проведення санації дітей шкільного віку, сільського і робітничого населення із поширенням санітарно-гігієнічних норм та диспансеризації [6, с. 58].

Реформування системи охорони здоров’я розпочалося зі створення нової організаційно-економічної моделі надання стоматологічного лікування. Державне регулювання системи охорони здоров’я торкнулося зуболікарської допомоги як невід’ємної складової частини висококваліфікованої медицини. 

18 жовтня 1921 року П.Г. Дауге опублікував статтю «Основні думки щодо зуболікарської реформи в Радянській Росії». Вона була надрукована в німецькому журналі «Zahärzliche Rundschau» (№ 42). У ній були подані нові засади організаційно-економічної моделі отримання громадянами соціального медичного обслуговування. Стоматологічна спільнота Німеччини не сприймала запропоновані П.Г. Дауге впровадження в медицину. На підтримку статті П.Г. Дауге виступили проф. Г. Фішер та проф. А. Канторов, які відзначили реформу медицини як ефективний поштовх до стоматологічного оздоровлення населення [7, с. 55].

Соціальні аспекти запровадженої організаційно-економічної моделі стоматологічного лікування затверджували новий етап в державній системі охорони здоров’я. Організаційні завдання були спрямовані на охорону праці робітників, селян та оздоровлення всього населення. Альфред Кон був однодумцем П.Г. Дауге, який свідчив, що для запобігання захворюваності та впровадження заходів масового лікування в людському суспільстві потрібно різнобічно досліджувати хворобу кожного індивідуума та вдосконалювати методи зуболікарської допомоги. Московський лікар Меєр схвалював думку П.Г. Дауге і вважав, що нові засади державного соціального зуболікування розкриють важливі чинники захворюваності й об’єднають лікарів навколо посилення та зміцнення заходів стоматологічної служби. 

Представники Одеської стоматологічної спільноти не сприймали спроби організації соціального стоматологічного лікування для громадян, вважали його неефективним та ставилися до нього з великим острахом. Неодноразові дискусії між одеськими лікарями щодо впровадження соціального зуболікування залишалися безрезультатними. Одеський зубний лікар І.А. Гершанський погоджувався з ідеологією розвитку соціальної медицини П.Г. Дауге, відстоював нові заходи соціальної медицині та сприяв широкому обговоренню організаційно-практичних питань зуболікарської діяльності одонтологічними діячами [8, с. 154–157].

Впровадження організаційно-економічної моделі та забезпечення державою соціального зуболікування часто обговорювалось серед стоматологічних діячів. Попит на отримання стоматологічного лікування був значним, але доступним воно було лише для заможних верств населення. Розбудова державної соціальної медицини спрямовувалась на масове охоплення населення медичною допомогою. Охорона здоров’я забезпечувалась державним фінансуванням із метою ефективного і доступного для кожного громадянина медичного обслуговування. Організаційно-економічна модель дала поштовх до розбудови мережевої системи зуболікувальних відділень і амбулаторій у складі лікувально-профілактичних закладів охорони здоров’я. 

У 1918 році нова радянська система охорони здоров’я стала обговорювати питання радикальних змін у реформуванні стоматологічної освіти в РСФРР, а згодом, у 1919 році, і в Україні. Державна система зуболікарської допомоги створила зуболікарську підсекцію Народного комісаріату охорони здоров’я під керівництвом П.Г. Дауге. 1 жовтня 1918 року народним комісаром охорони здоров’я М. Семашком при погодженні з народним комісаром просвіти Михайлом Покровським і керівником зуболікарської підсекції П.Г. Дауге була підписана постанова про реформу зуболікарської освіти, в якій йшлося про закриття зуболікарських шкіл та організаціїю на медичних факультетах університетів одонтологічних відділень. Ті, хто обрав спеціальність «зуболікування», на перших 3 курсах навчалися разом із студентами медичних факультетів, а профілюючі стоматологічні предмети вивчали з 7-го семестру наступні 2 роки. 

Результат реформи стоматологічної освіти в РСФРР в 1918 році показав, що студенти медичних факультетів після трирічного навчання не мали бажання переходити на одонтологічні відділення. Ця ситуація зумовила зменшення кількості підготовлених фахівців з одонтології. Зуболікарська підсекція РСФРР в 1919 році прий-няла рішення змінити систему підготовки лікарів-стоматологів (постанови НКОЗ РСФРР від 15.09.1919 р. і Народного комісаріату освіти від 27.03.1920 р.). Стоматологія повинна була вивчатися на медичних факультетах нарівні з іншими спеціальностями, а кваліфікація лікаря-стоматолога мала присвоюватися після додаткової спеціалізації протягом 1–2 років.

В Україні в січні 1920 року був створений НКОЗ УРСР на чолі з Д.І. Єфимовим. 05.04.1920 р. НКОЗ УРСР видав наказ «Про організацію зуболікарської секції при губернських відділах охорони здоров’я». Наказом передбачалося створення зуболікарської секції при підвідділі лікувальної медицини НКОЗ УРСР, реорганізованої в подальшому в підвідділ зуболікарської допомоги, який очолив лікар В. Владимиров. У цей час НКОЗ видав наказ «Про державну організацію зуболікарської допомоги в Українській Республіці», що передбачав розвиток цього розділу медицини на соціалістичних засадах. Величезна увага в Україні приділялася питанням підготовки зуболікарських кадрів, у результаті чого в квітні 1919 року було прийнято постанову про реформу зуболікарської освіти. У реорганізації зуболікарської освіти та стоматологічної допомоги в Українській Республіці брали активну участь професори К.П. Тарасов, Г.Ф. Бурвассер (Київ), Ю.М. Гофунг, Г.А. Маслов (Харків), зубні лікарі Л.А. Білейкін, М.А. Паль, Д. Склярська.

В Україні було вирішено проводити 4 роки навчання на одонтологічних факультетах, організованих при медичних інститутах. На одонтофаки приймалися особи з повною середньою освітою, які після закінчення отримували кваліфікацію (диплом) лікаря-одонтолога. Підготовкою стоматологічних кадрів на одонтофаках керував професор Ю.М. Гофунг. Факультети були відкриті в Києві (1920) деканом професором К.П. Тарасовим і в Харкові професором Ю.М. Гофунгом (1921). 

Перевагою української моделі підготовки лікарів-одонтологів було те, що, закінчуючи одонтофак, фахівці мали гарну підготовку із загальномедичних предметів. Випускники одонтофаків отримували фундаментальні знання з медицини та стоматології. Навчальні плани та програми одонтологічного факультету на 2 перших курсах були близькі до таких на медичних факультетах, а предмети загальнобіологічного циклу та основні клінічні дисципліни викладалися на кафедрах медичних факультетів. Починаючи з 2-го курсу викладалися пропедевтика одонтології (3–4 семестри) і протезне зуболікування (усього 5 семестрів). Консервативне зуболікування викладалося протягом 6-го і 7-го семестрів. У програму чотирьох семестрів було включено оперативне зуболікування.

Із критикою організації одонтологічних факультетів та підготовки на них стоматологічних фахівців виступав П.Г. Дауге. Він вважав, що «...одонтолог, стоматолог, зубной врач — каждый из них должен быть медицински образованным специалистом». На його думку, 4-річний термін навчання на одонтофаку недостатній для підготовки такого фахівця. У зв’язку з цим П.Г. Дауге висловився: «Кончивший одонтофак специалист является в силу вещей узким специалистом в своей области (не врачом в широком смысле этого слова), но, несомненно, с несколько повышенной биологической и общемедицинской подготовкой, по сравнению с зубным врачом старой формации». 

Слід зазначити, що одонтологічні факультети відіграли вирішальну роль у забезпеченні висококваліфікованими стоматологічними кадрами і на період становлення та розвитку вищої освіти віддзеркалювали український шлях. Незважаючи на деякі недоліки в навчальній роботі, одонтологічні факультети України були єдиним масовим джерелом поповнен-ня лікарів-стоматологів і в СРСР. За час свого існування одонтофаки України випустили 1350 лікарів-одонтологів.

У 1930–1931 роках одонтологічні факультети України були виділені в самостійні стоматологічні інститути. 

Поширеність стоматологічних хвороб та висока потреба в забезпеченні фахівцями мережі зуболікувальних амбулаторій зумовили важливий крок НКОЗ УРСР щодо реорганізації зуболікарських шкіл, що працювали в Києві, Харкові, Одесі та Катеринославі. В зуболікарських школах продовжували готувати фахівців із середньою освітою — зубних лікарів, що дозволило значно збільшити кількість підготовлених стоматологічних кадрів.

У той же час у Російській республіці зуболікарська підсекція НКОЗ РСФРР, поспішивши закрити зуболікарські школи і не створивши умов для підготовки лікарів-стоматологів, поставила мережу практичного зуболікування в скрутне становище, що стало особливо помітним в 1929–1930 роках. Тому в 1931–1932 роках у РСФРР було відновлено підготовку зубних лікарів, там почали функціонувати річні курси з перепідготовки зубних лікарів із числа середніх медпрацівників. У 1932 році починають відкриватися зуболікарські відділення при медичних технікумах, а в 1933 р. — зуболікарські школи, що отримали назву зуболікарських інститутів. Було встановлено 3-річний термін підготовки зубних лікарів.

Минуло більше 15 років, перш ніж представники союзних республік СРСР дійшли єдиної думки з питання стоматологічної вищої освіти. Остаточна реформа здобуття вищої стоматологічної освіти відбулася лише в 1935 році у зв’язку з відкриттям стоматологічних інститутів з 4-річним терміном навчання. 09.06.1935 року був виданий наказ НКОЗ РСФРР «Про заходи з підготовки до відкриття стоматологічних інститутів». 4-річний термін навчання проіснував у стоматологічних інститутах СРСР аж до 1950 року.

Наказом НКОЗ СРСР № 783 від 20.09.1949 р. стоматологічні інститути з 1950 р. були реорганізовані в медичні стоматологічні інститути з 5-річним терміном навчання. Це дозволило підвищити загальномедичну та спеціалізовану підготовку лікарів-стоматологів, стоматологічні дисципліни вивчалися тепер протягом 6 семестрів замість 4 [9, с. 106–108].

На кожному засіданні одонтологічний відділ НКОЗ УРСР активно обговорював організаційно-практичні питання розвитку зуболікарської діяльності в різнонаселених пунктах. Стрімка розбудова мереж зуболікарських закладів забезпечувала міських жителів повним стоматологічним лікуванням. На одному із засідань НКОЗ УРСР П.Г. Дауге обговорював проблему надання зуболікарських послуг у сільських місцевостях. Стоматологічне обслуговування в малонаселених пунктах потребувало посилення та розширення організаційних норм зуболікарської допомоги. Для забезпечення комплексності стоматологічного лікування в сільських населених пунктах були поставлені завдання, спрямовані на збільшення кількості штату кваліфікованих лікарів із залученням середнього медичного персоналу, відкриття в кожній сільській місцевості зуботехнічних лабораторій, покращення матеріального становища лікарів у цілях залучення одонтологів на сільську працю, виділення фонду на благоустрій зуболікарських кабінетів, проведення профілактичних заходів, охоплення населення санітарно-просвітницькою роботою у вигляді співбесід, лекцій щодо гігієни порожнини рота та профілактики стоматологічних захворювань [10, с. 51–55].

У 1925 році зубний лікар Б. Камінір опублікував доповідь «Про методи роботи наукових об’єднань». Доповідь була присвячена обговоренню нерівномірності можливостей здобуття медичних знань лікарів у галузі стоматологічної діяльності. Зубні лікарі, які жили у великих містах (Москва, Харків тощо), мали можливість збагачуватися науковими знаннями в університетах, на зуболікувальних кафедрах та в інших науково-лікувальних закладах. Решта лікарів, які мешкали у маленьких містечках, обмежувалися знаннями в стоматологічній сфері, щоденно зіштовхувались із новими проблемами й питаннями в практиці зуболікування. Для розширення науково-практичних навичок зуболікарської діяльності лікарі залучалися до наукових об’єднань. Організація зубними лікарями наукових об’єднань дала поштовх до масового поширення спостережень, досягнень, досвіду під час практичної зуболікарської діяльності та підвищення лікарської кваліфікації [11, с. 92–94].

На зібраннях одонтологів, з’їздах, пленумах стоматологічна спільнота обговорювала питання наукової організації праці в соціальному зуболікуванні, підвищення ефективності роботи протягом робочої зміни. Великий внесок у розвиток організаційних форм у зуболікувальних закладах зробив зубний лікар А.М. Берлін, який вивчав хронологію впливу робочого часу на продуктивність праці зубних лікарів й однотипність виконання маніпуляцій у лікуванні протягом кожного дня. До співпраці долучився одеський лікар Верлоцький, який разом із А.М. Берліном розраховував інтенсивність працездатності лікаря. Неодноразово обговорювалися питання щодо введення спеціалізації в стоматологічній професії задля надання під час зуболікарського прийому певного виду стоматологічного обслуговування. А.М. Берлін був переконаний у тому, що розділення організаційних функцій, а саме розподіл стоматологічного крісла під певний вид стоматологічних маніпуляцій та виконання маніпуляцій відповідно до спеціалізації лікаря, підвищить ергономіку часу й праці кожного зубного лікаря. У такій послідовності зубний лікар має достатньо часу для отримання детального анамнезу хворого, обстеження порожнини рота, відзначення діагнозу і стану захворюваності в медичній картці, складання та наступного роз’яснення плану лікування. Спільний організаційний проєкт між одонтологічними діячами розроблявся задля вдосконалення продуктивності лікарської праці, поширювався між республіками та мав основну мету — з’ясування форм здійснення принципів розподілу праці із залученням цілих груп працюючого населення [12, с. 71–76].

Організація зуболікарської допомоги вимагала нових науково-методичних підходів, спрямованих на підвищення продуктивності праці в галузі стоматологічної допомоги. Велику відповідальність несли завідувачі відділами охорони здоров’я й одонтологічні керівники, які сприяли активному зростанню продуктивності праці в зуболікарській діяльності. Принцип вдосконалення науково-методичних підходів до розвитку стоматологічної допомоги включав організаційний напрям — дієве керівництво; належне робоче обладнання зуболікувальних кабінетів; своєчасне постачання медичного інструментарію та матеріалів для лікування і психологічний напрям — суспільне виховання і зміцнення зуболікарського колективу; дбайливе ставлення до амбулаторного майна [13, с. 62–66].

Ще в дореволюційний період продуктивність роботи зубного лікаря обмежувалась наданням першої невідкладної допомоги у вигляді ліквідації зубного болю та екстракції зубів. Проведення консервативного лікування хворому було лімітованим та доступним лише заможним верствам населення. Із часом зуболікарська допомога стрімко розвивалася. Із поступовим розширенням зуболікувальних амбулаторій, збільшенням кількості штату висококваліфікованих зубних лікарів, постачанням достатньої кількості якісного стоматологічного обладнання та матеріалів продуктивність зуболікарської праці покращувалась. За кількістю хворих, що зверталися по стоматологічну допомогу, вираховувалися показники ефективності праці зубного лікаря й бралися за одиницю його роботи. На думку П.Г. Дауге, розрахунок був нераціональним, продуктивність праці зубного лікаря була обернено пропорційною інтенсивності його роботи. Єдиним науковим центром із питань стоматологічної сфери був науково-дослідний інститут в Одесі. Співробітники цієї установи разом із А.М. Берліном проводили науково-методичні дослідження й вивчення хронометражу виконання лікарем основних стоматологічних маніпуляцій. 

П.Г. Дауге запропонував нову систему вимірювання трудомісткості зуболікарської праці в трудових одиницях, у якій враховувалася не тільки продуктивність але й інтенсивність праці. За одиницю вимірювання праці зубного лікаря було взято «профілактичну пломбу». Оцінювання проводилося за принципом 1 відвідування на половину трудової одиниці. Зубний лікар міг виробляти від 15–25 трудових одиниць праці. У разі надання першої стоматологічної допомоги, за винятком постановки пломби, праця зубного лікаря при 30 відвідуваннях хворого становила 15 трудових одиниць на день; при постановці 5 пломб на 10 відвідувань — 10 трудових одиниць, а при 20 відвідуваннях — 15 трудових одиниць. П.Г. Дауге був упевнений, що зубний лікар, отримуючи одиницю за пломбу і ще пів одиниці за відвідування, буде плідно виконувати протоколи лікування карієсу зубів. Наступним питанням розрахунку трудових одиниць постали зуби з ураженнями пульпи. Першочергово всі сили спрямовувалися на боротьбу з каріозним процесом зубів, тому оцінювання лікування пульпітів не підвищувалось. Трудові одиниці праці зубного лікаря щодо відновлення таких зубів складалися з тривалості сеансів та кількості тимчасових пломб і становили 1/2 одиниці за кожне відвідування і самий момент накладення пломби. Оскільки постановка постійної пломби на пролікований пульпітний зуб потребує більше часу, аніж пломбування каріозної порожнини, оцінка такої пломби становила 2 трудові одиниці. Отже, при постановці пломби на третій сеанс пролікованого гангренозного зуба сума одиниць становила 3½, а на четвертий сеанс — 4 одиниці. Екстракція зубів теж розглядалася в трудових одиницях лікаря. За екстракцію кожного кореня було введено по 1/2 трудової одиниці, але за кожен екстракційний зуб нараховувалося по 1 одиниці. Використання анестезії при видаленні зубів або коренів зубів у трудові одиниці не враховувалося. Проведення гігієни порожнини рота у вигляді зняття каменів зубів оцінювалося як постановка пломби — 1 трудова одиниця праці. Отже, такий розрахунок трудових одиниць П.Г. Дауге запропонував для того, щоб число відвідувань звести до мінімуму та мати можливість присвячувати час кожному окремому хворому.

Для правильного ведення обліку праці ввели число «відвідувань за першою допомогою» і загальне число «всіх відвідувань». За таким розрахунком можна було отримати число відвідувань хворих із консервативним лікуванням. Відношення відвідувань хворих із консервативним лікуванням до числа «корисних» трудових одиниць показувало, що на кожне відвідування припадала одна корисна трудова одиниця. Саме це давало можливість вважати роботу лікаря продуктивною. Незважаючи на започатковану цифру 18 максимальної кількості відвідувань зубного лікаря, попит на лікування в більшості випадків перевищував заданий стандарт. При такому раціональному розкладі оцінювання зуболікарської праці кількість відвідувань у рази зменшилася, що не тільки дало приріст надання індивідуального часу хворому, але й стало запорукою успіху лікарів у лікуванні зубів і профілактиці порожнини рота [14, с. 63–67]. 

Історія минулих років розкриває покроковий шлях створення, розвитку та вдосконалення стоматології як невід’ємної складової медицини. Перші кроки до організації державної стоматологічної служби в Україні розпочалися з фінансування зуболікарської допомоги у 1912 році та започаткування страхової медицини. Нововведений закон «Про страхування робітників на випадок хвороби» передбачав отримання працівниками виплат при тимчасовій непрацездатності та забезпечував державне соціальне страхування для робітничого класу фабрик та заводів індустріальних міст. Із накопиченням коштів для безоплатної медичної допомоги створювалися страхові лікарняні каси, які стали фундаментом здобуття своєчасної стоматологічної допомоги. Події Першої світової війни принесли численну кількість хворих із вогнепальними пораненнями щелепно-лицьової ділянки, що викликало подальше реформування зуболікарської освіти. Незважаючи на складнощі реформування стоматологічної освіти, радикальні зміни відбулись у 1918 році в РСФРР, а згодом, у 1919 році, в УРСР. Запровадження соціального зуболікування базувалося на принципах безоплатної, доступної, масової, спеціалізованої та комплексної медичної допомоги. Нова організаційно-економічна модель зуболікарської допомоги забезпечувалась державним фінансуванням та передбачала побудову розгалуженої системи закладів охорони здоров’я — амбулаторій та лікарень, медико-профілактичних частин на великих заводах та фабриках в усіх населених пунктах України. Запропонований одонтологічним підвідділом (Штернберг) НКОЗ УРСР «План організації зуболікувальної допомоги населенню України», затверджений 26 червня 1920 року народним комісаром М.Г. Гуревичем, передбачав забезпечення доступною та висококваліфікованою стоматологічною допомогою усіх регіонів України. У системі охорони здоров’я України запроваджувались заходи запобігання поширенню інфекційних та соціально небезпечних хвороб у суспільстві. Вирішення цього питання ґрунтувалося на проведенні науковцями досліджень впливу соціальних, професійних і побутових умов на захворювання зубів і порожнини рота. Соціальне зуболікування передбачало поліпшення здоров’я населення країни шляхом зменшення захворюваності на основні стоматологічні хвороби методом проведення лікувально-профілактичних заходів санації порожнини рота в дітей шкільного віку, сільського і робітничого населення, запровадження диспансеризації. Основні організаційні та практичні питання зуболікарської допомоги, аналіз переваг та недоліків різних моделей системи охорони здоров’я  залежно від джерел фінансування, переваги соціального зуболікування та визначення основних його засад активно обговорювались організаторами охорони здоров’я, вченими, фахівцями на різних засіданнях одонтологічних товариств, конференціях, з’їздах, шпальтах фахових журналів. Запровадження нової моделі соціальної зуболікарської допомоги в Радянському Союзі неоднозначно сприймалося у світі, однак знайшлися однодумці, які підтримували П.Г. Дауге, одного із основоположників активного реформування державної системи стоматологічної служби. Хронологічний аналіз історичної розбудови стоматологічної служби в Україні показав, що вона зазнала кардинальних змін, реформації та великий успіхів у наданні висококваліфікованої зуболікарської допомоги. Глибше розуміння підґрунтя того періоду, переосмислення кожного діяння в державній системі охорони здоров’я України щодо реформування стоматологічної допомоги дають нам настанови до найліпшого опрацювання та реалізації безперервного росту й процвітання сучасної стоматології та стоматології майбутнього.

Конфлікт інтересів. Автори заявляють про відсутність конфлікту інтересів та власної фінансової зацікавленості при підготовці даної статті.

 

Отримано/Received 08.11.2021

Рецензовано/Revised 18.11.2021

Прийнято до друку/Accepted 23.11.2021