Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

Мобильная версия

Регистрация Забыли пароль?

Журнал «Почки» Том 9, №2, 2020

Вернуться к номеру

Нирки та вегетативна дисфункція у дітей і підлітків (частина I)

Нирки та вегетативна дисфункція у дітей і підлітків (частина I)

Авторы: Вакуленко Л.І.
ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України», м. Дніпро, Україна

Рубрики: Нефрология

Разделы: Клинические исследования

Версия для печати


Резюме

У статті обговорюються механізми взаємодії, розвитку і прогресування серцево-судинних ускладнень у дітей та підлітків із хронічною хворобою нирок. Підкреслюється провідна роль вегетативних порушень у розвитку серцево-судинних порушень. Розглядаються механізми, за допомогою яких підвищення активності симпатичної частини вегетативної нервової системи призводить до ураження нирок. Взаємодія симпатичної нервової та ренін-ангіотензинової систем при формуванні порушень з боку серцево-судинної системи та нирок розглядається як складова адаптаційно-пристосувального процесу організму. Універсальним патогенетичним фактором, який неодмінно супроводжує розвиток вегетативних дисфункцій та хронічної хвороби нирок у дітей і підлітків, є активація ренін-ангіотензинової системи. Спільні механізми розвитку кардіоренальних порушень визначають подальший односпрямований підхід до діагностики та лікування.

В статье обсуждаются механизмы взаимодействия, развития и прогрессирования сердечно-сосудистых осложнений у детей и подростков с хронической болезнью почек. Подчеркивается главенствующая роль вегетативных нарушений в развитии сердечно-сосудистых нарушений. Рассматриваются механизмы, с помощью которых повышение активности симпатической части вегетативной нервной системы приводит к поражению почек. Взаимодействие симпатической нервной и ренин-ангиотензиновой систем при формировании нарушений со стороны сердечно-сосудистой системы и почек рассматривается как составляющая адаптационно-приспособительного процесса организма. Универсальным патогенетическим фактором, который непременно сопровождает развитие вегетативных дисфункций и хронической болезни почек у детей и подростков, является активация ренин-ангиотензиновой системы. Общие механизмы развития кардиоренальных нарушений определяют дальнейший однонаправленный подход к диагностике и лечению.

The article discusses the mechanisms of interaction, development and progress of cardiovascular complications in children and adolescents with chronic kidney disease. The dominant role of autonomic dysfunction in the development of cardiovascular disorders is emphasized. The mechanisms are described by which an increase in the activity of sympathetic part of autonomic nervous system leads to kidney damage. Interaction of sympathetic nervous system and renin-angiotensin system during the formation of cardiovascular and kidney diseases is considered as a component of adaptive process of the body. The universal pathogenetic factor that accompanies the development of autonomic dysfunction and chronic kidney disease in children and adolescents is activation of renin-angiotensin system. The ge­neral mechanisms for the development of cardio-renal disorders determine further unidirectional approaches to the diagnosis and treatment.


Ключевые слова

діти; хронічна хвороба нирок; вегетативна дисфункція; артеріальна гіпертензія

дети; хроническая болезнь почек; вегетативная дисфункция; артериальная гипертензия

children; chronic kidney disease; autonomic dysfunction; arterial hypertension

doi: http://dx.doi.org/10.22141/2307-1257.9.2.2020.203408

Вступ

Сучасна медицина приділяє значну увагу коморбідній патології, зокрема поєднанням захворювань нирок і серця, які мають загальні фактори ризику та взаємний вплив [1, 2]. Захворювання серця і нирок, при якому гостра або хронічна дисфункція одного органа може викликати гостру або хронічну дисфункцію іншого, сьогодні визначають як кардіоренальний синдром [1, 3–5]. Значну поширеність має кардіоренальна взаємодія у пацієнтів із хронічною хворобою нирок (кардіоренальний синдром 4-го типу) [1, 4], однак у педіатрії, на жаль, їй приділяється мало уваги [5]. 
Встановлено, що діти з хронічною хворобою нирок (ХХН) мають високі серцево-судинні ризики, що значно перевищують ризики здорових однолітків [6, 7], а в термінальній стадії ХХН смертність від серцево-судинних захворювань в 30 разів вища, ніж у загальній популяції дітей [8]. 
Хоч причинні фактори ризику серцево-судинних захворювань у разі ХХН повністю не встановлені, однак вони часто класифікуються на традиційні та нетрадиційні. До традиційних факторів належать, у першу чергу, симпатичне перевантаження, артеріальна гіпертензія (АГ), гіпер- і дисліпідемія, кальцій-фосфорні порушення та ін. Нетрадиційними факторами ризику в популяції із ХХН вважають чинники, пов’язані з уремією [6, 9]. 
В обсерваційному когортному дослідженні CKiD, до якого ввійшли 586 дітей віком від 1 до 16 років з –2–4-ю стадіями ХХН, встановлено, що 39 % пацієнтів мали принаймні один фактор ризику, 22 % — два фактори ризику і 13 % — три фактори ризику серцево-судинних захворювань [10]. Кількість факторів ризику збільшується в міру прогресування ХХН і найбільша у дітей з термінальною стадією захворювання [6]. 
У міру прогресування ХХН зниження серцевої функції відбувається через формування АГ, гіпертрофії шлуночків і діастолічної дисфункції, що пов’язані з підвищеним ризиком несприятливих серцево-судинних подій [1, 2, 11]. 

Вегетативні порушення у дітей та підлітків із хронічною хворобою нирок

Останнім часом у літературі накопичуються дані про роль надмірної активності симпатичної нервової системи (СНС) у виникненні коморбідного ураження нирок і серця, особливо у дорослих пацієнтів із ХХН, але досліджень у педіатричній популяції щодо цього недостатньо [12]. Також  недостатньо вивчені у дітей механізми взаємодії гуморальних параметрів і їх вплив на таку важливу ендогенну систему, як ренін-ангіотензин-альдостеронова система (РААС) [13]. У недавно проведеному дослідженні вегетативної нервової системи (ВНС) у дітей із ХХН отримано результати щодо розвитку несприятливих серцево-судинних наслідків у дітей, аналогічних отриманим раніше у дорослих пацієнтів. Це доводить важливу роль дисфункції ВНС і надмірної активності СНС у розвитку АГ, пов’язаної з ХХН, до несприятливих серцево-судинних наслідків у дорослих і підкреслює походження порушень у дитинстві [12]. Комплексне знання гуморальних механізмів, що діють при РААС, у педіатричній популяції може сприяти більш ефективній та раціональній фармакотерапії у дітей [13].
З урахуванням зв’язку між гіперактивністю СНС і дисфункцією ВНС із результуючим підвищеним ризиком серцево-судинних захворювань і прогресуванням ХХН важливою є стратегія управління дитячою ХХН через зниження надмірної активності СНС [12]. 
Існують добре встановлені патофізіологічні зв’язки між дитячою АГ і ХХН. Певні форми ХХН можуть викликати АГ, а та, в свою чергу, може призвести до ХХН у дорослих [14]. 
Відповідно до попередніх досліджень, у дітей на ранніх стадіях ХХН підтверджено надзвичайно високу поширеність субклінічного перебігу серцево-судинних захворювань [7, 8]. При обстеженні дітей із ХХН І–ІІІ стадій нами зареєстровано підвищений артеріальний тиск (АТ) у 22,3 % хворих, АГ — у 34,1 % пацієнтів, максимально у пацієнтів із ІІІ стадією ХНН (58,8 %) [15]. Іншими дослідниками виявлено, що 63 % дітей із ХХН І–ІV стадій мали відхилення показників АТ [8]. 
Згідно з епідеміологічними даними, у кожної другої дитини або підлітка ХХН має перебіг з АГ [16]. У дітей і підлітків із термінальною стадією ниркової недостатності від АГ страждають 48–79 %, а 20–70 % мають неконтрольовану АГ [17, 18]. У нещодавно проведеному дослідженні показано, що діти з неконтрольованою АГ мають більш високий ризик прогресування ХХН порівняно з дітьми із нормальним АТ або контрольованою АГ [19]. 
У термінальній стадії захворювання нирок симпатична нервова активація знаходиться на дуже високому рівні, вище, ніж при есенціальній гіпертензії, і дорівнює або перевищує таку, що спостерігається при серцевій недостатності [20].

Вегетативні дисфункції у дітей та підлітків

В основі патогенезу вегетативних дисфункцій (ВД) лежить порушення рівноваги між симпатичною і парасимпатичною системами, обумовлене дезінтеграцією вищих вегетативних центрів [21–24]. Структурно-функціональні зміни в ділянці надсегментарних утворень призводять до формування генератора патологічно посиленого збудження, що сприяє хронізації вегетативних розладів, збереженню переважання активності одного з відділів ВНС (симпатичного або парасимпатичного) [21]. Якщо генератор збудження локалізується переважно в задніх відділах гіпоталамуса, то у дітей фіксується симпатикотонія, якщо в передніх — ваготонія. 
Принципово важливим є забезпечення вегетативною нервовою системою двох основних глобальних функцій: підтримки гомеостазу (постійність внутрішнього середовища організму) та вегетативного забезпечення діяльності (мобілізація функціональних систем організму у відповідь на дію зовнішніх чинників з метою адаптації до мінливих умов навколишнього середовища) [21, 22]. 
З одного боку, 25–80 % всіх хронічних захворювань супроводжується вегетативними розладами [23, 24]. З іншого — ВД, що виникла в дитячому чи підлітковому віці, стає несприятливим тлом і передвісником багатьох захворювань. Отже, майже немає патологічних станів, розвиток яких не був би пов’язаний із розладами ВНС. 
Вегетативні дисфункції як самостійне захворювання діагностують здебільшого в дитячому віці [26]. Частота і поширеність ВД у дітей і підлітків значна — 50–75 % випадків серед пацієнтів з неінфекційною патологією [27]. У дітей порівняно з дорослими у разі порушення вегетативної регуляції виникають більш помітні вегетативні зміни, але водночас у них важче запідозрити небезпечну для життя органічну патологію [22]. 
Однією з особливостей розладів ВНС є поява перших ознак ВД у періоді новонародженості, а максимальних проявів — у підлітковому віці [24–26]. Говорячи про розвиток ВД у підлітків, необхідно пам’ятати про нейроендокринну перебудову, що має активний перебіг у пубертаті. Тому нестійка вегетативна регуляція відзначається у 95 % підлітків [23]. 
Вегетативні дисфункції розвиваються внаслідок комбінованого впливу декількох етіологічних факторів, серед яких виділяють дві основні групи — вроджені та набуті [28]. Причинами розладів вегетативної регуляції є спадкова схильність, патологія перинатального періоду, наслідки черепно-мозкових травм і нейроінфекцій, осередки хронічного запалення і соматичні захворювання, надмірні фізичні навантаження, емоційні порушення, несприятливі умови зовнішнього середовища та ін. [9, 10, 23, 28]. 
Симпатична нервова система забезпечує адаптацію організму до умов зовнішнього середовища, підсилює ерготропні реакції через збільшення продукції стрес-реалізуючих гормонів і активацію катаболічних процесів, тоді як парасимпатична нервова система сприяє збереженню сталості внутрішнього середовища організму (гомеостазу), виконуючи в основному трофотропну функцію [22]. Взаємодію двох відділів ВНС під час розвитку ВД сформулював Е.В. Неудахин. Згідно з його гіпотезою, у дебюті ВД, після дії причинного фактора відзначається компенсаторне підвищення активності симпатичного і парасимпатичного відділів ВНС, що характеризує фазу напруженої адаптації. У подальшому, якщо подразник існує тривалий час (стан хронічного стресу), підвищується пристосувальна роль гормональних механізмів і відносно зменшується роль нервових механізмів (підвищення активності одного з відділів ВНС супроводжується компенсаторною односпрямованою, але недостатньою зміною іншого відділу). Це стадія відносної компенсації. Надалі, при збереженні підвищеної активності одного з відділів ВНС, замість односпрямованих змін іншого відділу виникає його протилежна спрямованість (наприклад, замість компенсаторного підвищення активності вона знижується), що на вегетативному рівні відображає фазу декомпенсації [22].
У багатьох дітей із ВД визначається збільшення вмісту в крові стрес-реалізуючих гормонів, що пов’язано з підвищенням активності гіпоталамо-гіпофізарної системи, яка мобілізує симпатоадреналову систему. У разі високої активності симпатоадреналової системи знижується чутливість периферичних тканин до інсуліну, внаслідок чого стимулюється його утворення. Під впливом стрес-реалізуючих гормонів пригнічується використання глюкози, посилюється ліполіз, в організмі накопичуються вільні жирні кислоти, холестерин тощо [22].
Вегетативні дисфункції можуть відзначатися порушенням регуляції різних органів і систем, але частіше за все страждає серцево-судинна система [23, 24, 34]. Один із найпоширеніших станів — вегетосудинна дисфункція за гіпертензивним (гіперсимпатикотонічним) типом, яка спричиняє розвиток артеріальної гіпертензії. Згідно з епідеміологічними даними, в загальній популяції пацієнтів з АГ гіперсимпатикотонія спостерігається у більше ніж 50 % [29]. 
Тобто витоки підвищеного АТ знаходяться в дитячому й підлітковому віці. Отже, нині АГ у дітей та підлітків перейшла з групи патології, що зустрічається рідко, в розряд поширеної. Артеріальна гіпертензія є найважливішою соціально-економічною і медичною проблемою, залишаючись головним фактором ризику розвитку ішемічної хвороби серця і захворювань мозку, частка смертності від яких у структурі загальної смертності перевищує 50 % [30]. Наявна АГ також призводить до ураження нирок, яке відзначають у кожного третього дорослого пацієнта з понад 10-річним анамнезом підвищеного АТ [14]. Серед дітей із нормальною масою тіла поширеність АГ становить близько 3,5 % [31]. 

Патогенез гіперсимпатикотонії

Сьогодні існують неспростовні докази важливості хронічної активації СНС як при есенціальній, так і при нирковій гіпертензії [32]. Безсумнівно, гіперсимпатикотонія є першим універсальним кроком у розвитку серцево-судинного та кардіоренального континууму. Механізм гіперсимпатикотонії складний і до кінця не вивчений. Є декілька шляхів формування гіперсимпатикотонії (рис. 1). 
З одного боку, слід відзначити активацію РААС, що збільшує секрецію в клітинах юкстагломерулярного апарату нирок реніну, який перетворює ангіотензиноген в ангіотензин I (слабкий вазоконстриктор), а той, у свою чергу, за допомогою ангіотензинперетворюючого ферменту (АПФ) перетворюється в ангіотензин (Ang) II. Ang II є потужним вазоконстриктором з безліччю периферичних і центральних впливів [33]. Він викликає пряму периферичну вазоконстрикцію, а також модулює периферичну СНС, потенціюючи вивільнення норадреналіну із симпатичних нервових закінчень. Крім перетворення ангіотензину I в ангіотензин II, АПФ руйнує брадикінін, сполучаючи РААС і калікреїн-кінінову систему [9, 13]. 
Сьогодні дискусійною в патогенезі АГ у пацієнтів із ХХН є роль ренолази — ниркової молекули, яка здійснює потужну нефро- і кардіопротекторну дію, не пов’язану з ферментативною активністю [9]. У дітей як із серцевою, так і з нирковою недостатністю виявлялися загалом більш високі концентрації Ang I, Ang II та Ang 1–7, ніж у здорових [13]. 
З іншого боку, механізми, відмінні від РААС, також беруть участь у симпатичній гіперактивності при ХХН — цей ефект здійснюється через симпатичну імпульсацію зі стовбура мозку [33].
Гіперактивність симпатичного відділу ВНС безпосередньо або опосередковано через активацію РААС збільшує синтез ендотеліну-1, потужного вазоконстриктора. Це, в свою чергу, знижує можливість розслаблення судинної стінки у відповідь на вазодилатуючі стимули і служить причиною системної зміни мікроциркуляції та порушення перфузії як одного з ключових неімунних механізмів прогресування ХХН [34]. Крім того, в судинному ендотелії виявлена власна РААС, яка підтримує вазоконстрикцію [34]. 

Гіперсимпатикотонія та ендотеліальна дисфункція

Гіперсимпатикотонія взаємопов’язана зі зниженням продукції оксиду азоту (NO) як однієї з патогенетичних ланок ендотеліальної дисфункції (ЕД) у хворих на ХХН [34, 35]. Зниження біодоступності NO вважається основним несприятливим наслідком вільнорадикальних реакцій при оксидативному стресі у пацієнтів із ХХН [35]. Всі ці фактори сприяють розвитку вазомоторної форми ЕД у пацієнтів із ХХН. Тобто ЕД проявляється послабленням або відсутністю вазодилатуючої реакції ендотелію та вазоконстрикцією.
Наступним фактором формування ЕД при ХХН є зниження здатності ендотелію судин синтезувати і вивільняти NO [36–38]. NO, утворюючись з умовно незамінної амінокислоти L-аргініну за участю NO-синтази (NOS), має особливе значення в клінічній патофізіології нирок. Є дані про синтез NO в ендотеліальних і гладком’язових клітинах ниркових судин, мезангіальних і епітеліальних канальцевих клітинах, завдяки чому він відіграє важливу роль в регуляції ниркового кровотоку, екскреторної функції нирок, тубулогломерулярного балансу. Ці ефекти частково здійснюються шляхом взаємодії NO з РААС та іншими біорегуляторами функцій нирок.
Одним із механізмів дефіциту NO є обмеження доступності L-аргініну внаслідок зниження його синтезу в нирках або порушення транспорту в клітину, порушення ниркової тубулярної регенерації аргініну, утилізації аргініну аргіназою [37]. Низький рівень сироваткового аргініну та його диметилових похідних може сприяти розвитку та/або прогресуванню ХХН у дітей [39]. Крім того, накопичення кінцевих продуктів глікозилювання при прогресуванні ХХН знижує доступ NO до його мішеней [36]. Наявність запального процесу в нирках на тлі оксидативного стресу спричиняє інактивацію NO-активними формами кисню (Reactive Oxygen Species — ROS), що не тільки призводить до втрати вазодилататорних, антиагрегаційних, антиадгезивних ефектів NO, але і створює умови для реалізації цитотоксичних властивостей NO і подальшого пошкодження ниркової тканини [40]. Отже, NO, активно взаємодіючи з іншими медіаторами запалення, бере активну участь у спрямованості запального процесу в нирковій тканині. Спостерігається кореляція між рівнем загальної продукції NO та концентрацією в плазмі крові ADMA — ендогенного інгібітора NO-синтази, що запобігає перетворенню аргініну в цитрулін, тобто порушує синтез NO [38, 41]. Такі зміни відбуваються вже на ранніх стадіях ХХН у дітей [42]. Структурні зміни, які порушують нормальний кровоток у нирці, призводять до ішемічних змін, аналогічних тим, які відбуваються при вазоконстрикції судин всередині паренхіми внаслідок збільшення вмісту ангіотензину II, ендотеліну-1 або зменшення вмісту NO [43]. 
Із літературних даних відомо, що ЕД у дітей з ХХН спостерігається, починаючи з I стадії розвитку захворювання. У пацієнтів реєструється збільшення вмісту потужного вазоконстриктора ендотеліну-1, що супроводжується зменшенням концентрації NO і зниженням відношення «NO/ендотелін-1» [34]. Взаємовідносини біомаркерів з множинними ЕД вказують на те, що у пацієнтів з ХХН присутні декілька порушень функції ендотелію [41]. 

Наступний компонент РААС — альдостерон 

Наступним компонентом РААС є стероїдний гормон альдостерон, який є регулятором реабсорбції натрію в нирках і, відповідно, регулятором обсягу екстрацелюлярної рідини й метаболізму калію [13, 45]. Активація РААС стимулює посилену секрецію альдостерону клубочковою зоною кори надниркових залоз. У цілому секреція його в організмі контролюється РААС разом з іонами калію, передсердним натрійуретичним гормоном, адренокортикотропним гормоном і дофаміном. Альдостерон виявляє свою специфічну дію через мінералокортикоїдні рецептори, які експресуються в клітинах епітелію, що здійснюють транспорт натрію (епітеліальні клітини дистального відділу нефрона, дистального відділу товстого кишечника, прямої кишки, слинних і потових залоз) [13, 45].
Діючи на мінералокортикоїдні рецептори епітеліальних клітин дистальних ниркових канальців, альдостерон сприяє затримці іонів натрію в обмін на виведення іонів калію і магнію, що викликає затримку рідини і електролітний дисбаланс. Розвивається об’ємзалежна гіпертонія, об’ємне перевантаження серця, гіпокаліємія і гіпомагніємія [13, 45]. 
Це пояснює патофізіологічну роль ангіотензину II і альдостерону в розвитку та прогресуванні серцево-судинних захворювань. 
Окрім класичних, виявлено ефекти альдостерону на неепітеліальні клітини різних органів, включаючи серце і судини. Отримано докази дії альдостерону на процес ремоделювання і посилення формування колагену в органах і тканинах, вплив на ендотеліальну функцію, сприяння прогресуванню як ниркових, так і кардіоваскулярних уражень [45]. 

Підвищена ниркова аферентна імпульсація

Нирки значно іннервуються як нирковими аферентними сенсорними, так і еферентними симпатичними нервами і зв’язуються з ЦНС через сенсорні аферентні нерви [20, 46]. Підвищена ниркова аферентна імпульсація безпосередньо впливає на симпатичну імпульсацію в нирки через еферентні нерви, котрі мають вирішальне значення для синтезу норадреналіну, ключового ефектора СНС [46]. 
Дані досліджень, проведених як з участю тварин, так і людей, показують, що нервові сигнали, що йдуть від нирок, відіграють роль у посиленні симпатичного імпульсу в разі ХХН [33, 45]. Сьогодні є очевидним, що ниркові симпатичні нерви відіграють ключову роль в патогенезі експериментальної й есенціальної гіпертонії завдяки впливу на вивільнення реніну, швидкість клубочкової фільтрації і реабсорбцію натрію в ниркових канальцях [32]. В експериментальних дослідженнях показано, що пошкодження нирок без зниження ниркової функції також призводить до посилення симпатичної імпульсації. Крім того, такі ліганди, як сечовина і аденозин, рівень яких підвищений при ХХН, можуть стимулювати ниркові нерви, що також сприяє збільшенню симпатичної активації НС [33].

Наслідки гіперсимпатикотонії

Тривала активація СНС призводить до чотирьох груп наслідків [46]: 
1. Гемодинамічні ефекти проявляються підвищенням частоти серцевих скорочень і вазоконстрикцією. В міокарді гемодинамічні наслідки активації СНС супроводжуються підвищенням потреби в кисні і зниженням коронарного резерву, у нирках симпатична стимуляція в кінцевому підсумку реалізується у вигляді затримки натрію та води.
2. Метаболічні ефекти полягають у формуванні інсулінорезистентності, гіперінсулінемії, розвитку порушень ліпідного обміну.
3. Трофічні ефекти полягають в індукції і подальшій стимуляції серцево-судинного ремоделювання, а також ендотеліальної дисфункції.
4. Зміни коагуляції включають підвищення рівня гематокриту, активацію тромбоцитів, прокоагуляційну дію. 

Висновки

1. Взаємодія симпатичної нервової системи й ренін-ангіотензинової системи при формуванні порушень з боку серцево-судинної системи та нирок є складовою адаптаційно-пристосувального процесу організму. 
2. Активація ренін-ангіотензинової системи є універсальним патогенетичним фактором, який неодмінно супроводжує розвиток вегетативних дисфункцій та хронічної хвороби нирок у дітей і підлітків.
3. Спільні механізми розвитку кардіоренальних порушень визначають односпрямований підхід до діагностики та лікування.
Конфлікт інтересів. Автор заявляє про відсутність конфлікту інтересів при підготовці даної статті.

Список литературы

  1. Raina R., Nair N., Chakraborty R., Nemer L., Dasgupta R., Varian K. An Update on the Pathophysiology and Treatment of Cardiorenal Syndrome. Cardiol. Res. 2020. 11(2). 76-88. doi: 10.14740/cr955.
  2. Иванов Д.Д., Курята А.В., Гармиш И.П. Блокаторы ренин-ангиотензин-альдостероновой системы: хроническая болезнь почек и сердечно-сосудистый риск. Почки. 2018. 7(2). 81-90. doi: 10.22141/2307-1257.7.2.2018.127393.
  3. Rangaswami J., Bhalla V., Blair J.E.A. et al. Cardiorenal Syndrome: Classification, Pathophysiology, Diagnosis, and Treatment Strategies: A Scientific Statement From the American Heart Association. Circulation. 2019. 139(16). e840–e878. doi: 10.1161/CIR.0000000000000664.
  4. Ronco C., Bellasi A., Di Lullo L. Cardiorenal Syndrome: An Overview. Adv. Chronic. Kidney Dis. 2018. 25(5). 382-390. doi: 10.1053/j.ackd.2018.08.004.
  5. Olowu W.A. Epidemiology, pathophysiology, clinical characteristics and management of childhood cardiorenal syndrome. World J. Nephrol. 2012. 1(1). 16-24. doi: 10.5527/wjn.v1.i1.16.
  6. Tian J., Niu L., An X. Cardiovascular risks in chronic kidney disease pediatric patients. Exp. Ther. Med. 2017. 14(5). 4615-4619. doi: 10.3892/etm.2017.5117.
  7. Mitsnefes M.M. Cardiovascular disease in children with chronic kidney disease. J. Am. Soc. Nephrol. 2012. 23. 578-585. doi: 10.1681/ASN.2011111115.
  8. Hsu C.N., Lu P.C., Lo M.H., Lin I.C., Tain Y.L. The Association between Nitric Oxide Pathway, Blood Pressure Abnormalities, and Cardiovascular Risk Profile in Pediatric Chronic Kidney Disease. Int. J. Mol. Sci. 2019. 20(21). 5301. doi: 10.3390/ijms20215301.
  9. Skrzypczyk P., Okarska-Napierała M., Stelmaszczyk-Emmel A., Górska E., Pańczyk-Tomaszewska M. Renalase in children with chronic kidney disease. Biomarkers. 2019. 24(7). 638-644. doi: 10.1080/1354750X.2019.1642957.
  10. Wilson A.C., Schneider M.F., Cox C. et al. Prevalence and correlates of multiple cardiovascular risk factors in children with chronic kidney disease. Clin. J. Am. Soc. Nephrol. 2011. 6. 2759-2765. doi: 10.2215/CJN.03010311.
  11. Vidi SR. Role of hypertension in progression of chronic kidney disease in children. Curr. Opin. Pediatr. 2018. 30(2). 247-251. doi: 10.1097/MOP.0000000000000595.
  12. Barletta G.M., Flynn J., Mitsnefes M. et al. Heart rate and blood pressure variability in children with chronic kidney disease: a report from the CKiD study. Pediatr. Nephrol. 2014. 29(6). 1059-1065. doi: 10.1007/s00467-013-2737-8.
  13. Suessenbach F.K., Burckhardt B.B. Levels of angiotensin peptides in healthy and cardiovascular/renal-diseased paediatric population — an investigative review. Heart Failure Reviews. 2019. 24. 709-723. https://doi.org/10.1007/s10741-019-09797-y.
  14. Іванов Д.Д. Нефрологія «під мікроскопом»: міждисциплінарні аспекти. Нирки і артеріальна гіпертензія. Український медичний часопис. 2019. Т. VII/VIII. 4(132).
  15. Vakulenko L.I. 24-hour blood pressure profile in children with chronic pyelonephritis and chronic kidney disease stages I–III. Kidneys. 2019. 8(3). 66-72.
  16. Flynn J.T., Kaelber D.C., Baker-Smith C.M. et al. Clinical Practice Guideline for Screening and Management of High Blood Pressure in Children and Adolescents. Pediatrics. 2017. 140. 1-72. e20171904. doi: 10.1542/peds.2017-1904.
  17. Wühl E., Schaefer F. Treatment of Hypertension in Chronic Kidney Disease. In: Lurbe E., Wühl E. (eds). Hypertension in Children and Adolescents. 2019. Updates in Hypertension and Cardiovascular Protection. Springer, Cham. Р. 239-255.
  18. Halbach S., Flynn J. Treatment of hypertension in children with chronic kidney disease. Curr. Hypertension Rep. 2015. 17(1). 503. doi: 10.1007/s11906-014-0503-3.
  19. Kamath N., Iyengar A., George N., Luyckx V.A. Risk Factors and Rate of Progression of CKD in Children. Kidney Int. Rep. 2019. 4(10). 1472-1477. DOI: 10.1016/j.ekir.2019.06.004.
  20. Becker B.K., Zhang D., Soliman R., Pollock D.M. Autonomic nerves and circadian control of renal function. Auton. Neurosci. 2019. 217. 58-65. doi: 10.1016/j.autneu.2019.01.003.
  21. Вейн А.М., Вознесенская Т.Г., Воробьева О.В. Вегетативные расстройства: клиника, диагностика, лечение: рук-во для врачей. М.: МИА, 2010. 637 с.
  22. Неудахин Е.В. Обоснование энерготропной терапии вегетативных расстройств у детей. РМЖ. 2018. 2(ІІ). 107-112.
  23. Чутко Л.С., Сурушкина С.Ю., Яковенко Е.А., Корнишина Т.Л. Вегетососудистая дистония у детей и подростков. Клинико-психофизиологические проявления и терапия (обзор). Практика педиатра. 2019. 3. 17-21.
  24. Майданник В.Г. [та ін.]. Вегетативні дисфункції у дітей. Пароксизмальна вегетативна недостатність. Київ: Логос, 2017. 300 с.: табл., іл.
  25. Борисова Т.П., Абатуров А.Е. Клинические проявления и коррекция вегетативной дисфункции у детей и подростков. Здоровье ребенка. 2018. 13(6). 588-594. doi: 10.22141/2224-0551.13.5.2018.143165.
  26. Міхєєва Т.М., Нечитайло Д.Ю., Понюк В.В., Фоміна Т.П. Особливості вегетативного стану та рівня артеріального тиску в дітей із хронічною гастродуоденальною патологією. Запорожский медицинский журнал. 2018. Т. 20. 5(110). 651-654. DOI: 10.14739/2310-1.
  27. Беляева Л.М., Колупаева Е.А., Король С.М., Микульчик Н.В. Синдром вегетативной дисфункции у детей: мифы и реальность. Медицинские новости. 2013. 5. 5-15.
  28. Захарова И.Н., Творогова Т.М., Пшеничникова И.И. Современные рекомендации по лечению и диагностике вегетативной дистонии у детей и подростков. Медицинский совет. 2016. 16. 116-123.
  29. Остроумова О. Д., Кочетков А. И., Гусева Т. Ф., Зыкова А. А. Гиперсимпатикотония в патогенезе развития артериальной гипертонии и поражения сердца у лиц молодого и среднего возраста: возможности бисопролола в кардиопротекции. Кардиология. 2018. 58(3). 63-72. https://doi.org/10.18087/cardio.2018.3.10100.
  30. Агапитов Л.И., Черепнина И.В. Диагностика и лечение артериальной гипертензии у детей и подростков в свете новых клинических рекомендаций Американской академии педиатрии. Российский вестник перинатологии и педиатрии. 2019. 64(4). 114-127. DOI: 10.21508/1027-4065-2019-64-4-114-127.
  31. Writing Group Members, Mozaffarian D., Benjamin E.J. et al. Executive Summary: Heart Disease and Stroke Statistics – 2016 Update: A Report From the American Heart Association. Circulation. 2016. 133(4). 447-454. doi: 10.1161/CIR.0000000000000366.
  32. Parati G., Esler M. The human sympathetic nervous system: its relevance in hypertension and heart failure. European Heart Journal. 2012. 33(9). 1058-66. https://doi.org/10.1093/eurheartj/ehs041.
  33. Kaur J., Young E.B., Fadel J.P. Sympathetic Overactivity in Chronic Kidney Disease: Consequences and Mechanisms. Int. J. Mol. Sci. 2017. 18(8). 1682. https://doi.org/10.3390/ijms18081682.
  34. Макарова Т.П., Мельникова Ю.С. Эндотелиальная дисфункция и элементный статус при хронической болезни почек у детей. Российский вестник перинатологии и педиатрии. 2018. 63(2). 48-52. DOI: 10.21508/1027-4065-2018-63-2-48-52.
  35. Carlstrom M., Montenegro M.F. Therapeutic value of stimulating the nitrate-nitrite-nitric oxide pathway to attenuate oxidative stress and restore nitric oxide bioavailability in cardiorenal disease. J. Intern. Med. 2019. 285(1). 2-18. doi: 10.1111/joim.12818.
  36. Протопопов А.А., Нестеренко О.В., Бородулин В.Б., Шевченко О.В. Гипергомоцистеинемия как предиктор прогрессирования хронического пиелонефрита. Клиническая нефрология. 2013. 6. 33-36.
  37. Martens C.R., Kirkman D.L., Edwards D.G. The Vascular Endothelium in Chronic Kidney Disease: A Novel Target for Aerobic Exercis. Exerc Sport Sci Rev. 2016. 44(1). 12-9. doi: 10.1249/JES.0000000000000065.
  38. Reddy Y.S., Kiranmayi V.S., Bitla A.R., Krishna G.S., Rao P.V., Sivakumar V. Nitric oxide status in patients with chronic kidney disease. Indian J. Nephrol. 2015. 25(5). 287-91. doi: 10.4103/0971-4065.147376.
  39. Chen J., Hamm L.L., Mohler E.R. et al. Interrelationship of Multiple Endothelial Dysfunction Biomarkers with Chronic Kidney Disease. PLoS One. 2015. 10(7). e0132047. doi: 10.1371/journal.pone.0132047.
  40. Drozdz D., Łątka M., Drozdz T., Sztefko K., Kwinta P. Thrombomodulin as a New Marker of Endothelial Dysfunction in Chronic Kidney Disease in Children. Oxid. Med. Cell. Longev. 2018. 1619293. DOI: 10.1155/2018/1619293.
  41. Brooks E.R., Haymond S., Rademaker A. et al. Contribution of symmetric dimethylarginine to GFR decline in pediatric chronic kidney disease. Pediatr. Nephrol. 2018. 33(4). 697-704. doi: 10.1007/s00467-017-3842-x.
  42. Chien S.J., Lin I.C., Hsu C.N., Lo M.H., Tain Y.L. Homocysteine and Arginine-to-Asymmetric Dimethylarginine Ratio Associated with Blood Pressure Abnormalities in Children with Early Chronic Kidney Disease. Circ. J. 2015. 79(9). 2031-7. doi: 10.1253/circj.CJ-15-0412.
  43. Иноземцева Н.Д., Захарова Н.Б., Россоловский А.Н. Значение молекулярных маркеров в изучении эндотелиальной дисфункции у больных МКБ (обзор литературы). Бюллетень медицинских Интернет-конференций. 2015. 5(6). 902-905.
  44. Noh M.R., Jang H.S., Kim J., Padanilam B.J. Renal Sympathetic Nerve-Derived Signaling in Acute and Chronic Kidney Diseases. Int. J. Mol. Sci. 2020. 21(5). pii: E1647. doi: 10.3390/ijms21051647.
  45. Sata Y., Head G.A., Denton K., May C.N., Schlaich M.P. Role of the Sympathetic Nervous System and Its Modulation in Renal Hypertension. Front Med. (Lausanne). 2018. 5. 82. doi: 10.3389/fmed.2018.00082.
  46. Конради А.О. Взаимодействие между симпатической нервной системой и ренин-ангиотензиновой системой. Роль в повышении артериального давления. Артериальная гипертензия. 2012. 18(6). 577-583.

Вернуться к номеру