Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.



СІМЕЙНІ ЛІКАРІ ТА ТЕРАПЕВТИ

НЕВРОЛОГИ, НЕЙРОХІРУРГИ, ЛІКАРІ ЗАГАЛЬНОЇ ПРАКТИКИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

КАРДІОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, РЕВМАТОЛОГИ, НЕВРОЛОГИ, ЕНДОКРИНОЛОГИ

СТОМАТОЛОГИ

ІНФЕКЦІОНІСТИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, ГАСТРОЕНТЕРОЛОГИ, ГЕПАТОЛОГИ

ТРАВМАТОЛОГИ

ОНКОЛОГИ, (ОНКО-ГЕМАТОЛОГИ, ХІМІОТЕРАПЕВТИ, МАМОЛОГИ, ОНКО-ХІРУРГИ)

ЕНДОКРИНОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, КАРДІОЛОГИ ТА ІНШІ СПЕЦІАЛІСТИ

ПЕДІАТРИ ТА СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

АНЕСТЕЗІОЛОГИ, ХІРУРГИ

"News of medicine and pharmacy" №4 (686), 2019

Back to issue

Роздуми щодо роковин Національної академії наук України: епілог як пролог успіху

Authors: Дземан М.І., доцент, к.м.н., науковий співробітник Науково-виробничого центру ТОВ «ЕРБІС», ПП «Лабораторія ЕРБІС», м. Київ, Україна

Sections: Нistory of medicine

print version


Summary

Наукова творчість є особливо соціально значущою сферою людської діяльності. Її функцією і продуктом є вироблення й використання теоретично систематизованих об’єктивних знань про дійсність. Тож поняття «наука» включає в себе діяльність для здобування нового знання і результат цієї діяльності — суму набутих у процесі пізнання наукових знань. Наука з галузі пізнання вже давно трансформувалась у найпродуктивніший засіб виробництва. Отже, у щоденному лексиконі маємо такі узвичаєні терміни, як «науково-технічна революція», «наукові методології», «науковий прогрес» тощо.

Продовження.
Початок у № 2, 2019
У науковій літературі щодо історичної інтеграції емпіричних пізнань різних етносів в українську традицію в час Великої Хорватії є беззаперечні дані [47–53]. У III–V століттях складний карпатський симбіоз даків, слов’ян, германців і сарматів закінчився на користь слов’ян, основу яких становив хорватський етнос [47, 48]. У цьому процесі слов’янізації хорватами й було інтегровано звичаї та навички багатьох інших етносів. А вже в V–VI століттях цей інтегрований та очолений хорватами етнос остаточно заповнив землі басейну Дністра й Сяну (і змішався із сербським населенням), а далі — Східної Словаччини й уздовж Татрів і Судетів дійшов аж до витоків рік Одри та Ельби, басейну рік Заале й Білої Ельстер [47–52]. Аварська експансія, а також зумовлені завершальним етапом великого переселення тенденції змусили хорватів у середині VI століття вирушити в Паннонію і Далмацію. Між впадінням Морави й Тиси ними було форсовано Дунай. У 587–593 роках вони освоїли басейн Драви, стали просочуватися в межиріччя Драви та Сави, а звідти перейшли в нинішню Боснію. Із Боснії в 614 році вони форсували прохід до Адріатичного узбережжя через Клісу та Салону й цим поклали початок завоюванню Далмації. Друга хвиля хорватів заполонила Балкани в 626–630 роках і завершилась остаточним завоюванням Далмації.
Щодо конкретних історичних постатей того часу, то маємо дані про звитягу давньоруського хорвацького князя Самослава [53–55] (в іноземних джерелах він також відомий під спрощеним ім’ям Само). Дехто з істориків зазначає, що очолюване ним Нітранське князівство мало навіть певну історичну традицію, пов’язану з ім’ям давньоруського князя Одоакра [55], який правив Римом 14 років (479–493 рр.). Однак нам не вдалось знайти належного підтвердження цієї версії. Зазначимо, що Нітранське князівство було не просто слов’янським, а насамперед давньоруським, зокрема білохорватським. У районі місця знаходження першої ймовірної столиці держави Само — Вишгорода (Нітри) жодних інших етносів, окрім карпатських хорватів, на той час просто не було. Відомо, що в 623 році хорватський князь Самослав об’єднує навколо себе усі найближчі слов’янські племена. В союзі з візантійським василевсом Іраклієм він розбиває аварів, а потім і очолюваних королем Дагобертом франків. У 627 році князя Самослава обирають королем племінних княжих слов’янських об’єднань, і він 35 років правив давньоруською державою Велика Хорватія, що простяглась від Кедану та Краківця в Чехії аж до самого Дністра включно зі Стільськом [56]. У період Великої Хорватії основна резиденція князя Самослава знаходилась у Галичині, недалеко від сучасного Львова, в Стільсько. Там і нині збереглись своєрідні печерні та кам’яні споруди, які нагадують про своє героїчне минуле.
Чільним етносом Карпатської Хорватії були карпатські (білі) хорвати. Та перемоги князя Само–слава дали можливість усім слов’янським етносам у завершальний період великого переселення переміститись у глибину Європи. Так, після переможної битви князя Самослава під Унгостом слідом за відступаючими франками на захід від річок Вагу та Морави подалися чехи (морав’яни), які захопили Швабію та Франконію, а в Баварії дійшли до річки Манн. Тим часом серби перемістились у Саксонію [28]. У 662 році князь Самослав помер, і його держава за тогочасної феодальної дійсності мала чотири суверени-князівства: Нітранське (захід сучасної Словаччини, північ Угорщини й невелика частина Польщі), Краківське, Горватське й Стільське (між річками Стир та Дністер із столицею в Стільсько). Незважаючи на феодальну роздробленість, карпатські хорвати успішно протистояли намаганням експансії з боку чеського князя Болеслава І [24].
Наприкінці ІХ сторіччя постає потуга й давньоруської держави Київської Русі. Цікаво, що Хорив (а за легендою саме таким є ім’я одного з братів — засновників Києва та й усієї цієї праукраїнської держави) шляхом мово–знавчих закономірностей розшифровується як хорват [23]. Правда, щодо ролі чи причетності карпатських хорватів до утворення Київської Русі історія поки що мовчить. Зважимо, що Нестор Літописець чітко зазначає, що на суміжних до Київської Русі територіях здавна вже проживали хорвати. До речі, історики так і не дійшли згоди щодо генези київських князів Рюриковичів. Усі зазначені вище версії їх походження дискутуються і сьогодні [57]. Деякі дослідники й надалі виводять їх походження від варягів-норманів [39, 58, 59]. А прихильники антинорманської теорії вважають, що Рюрик — представник князівського роду полабсько-слов’янського союзу племен ободритів (боричів) і варягів, який очолювали ререги [26, 60, 61]. Також існує теорія про те, що літописний Рюрик — взагалі вигадана фігура [62]. Щодо цього тільки зауважимо, що з позиції здорового глузду дуже проблематичним є те, щоб у ті часи нечисленна еліта, не знаючи мови численного автохтонного етносу, змогла ним управляти. Тож легендарного Рюрика частина істориків вважає князем ободритів, а наймення цього чільного князівського роду вони пов’язують зі слов’янами-ререгами та канонізованим у слов’янській міфології іменем птаха Рарога (дух вогню, який з’являється у вигляді хижого птаха — найчастіше сокола) [63–65]. Існує навіть гіпотеза, що від образу Рарога-сокола походить і «герб Рюриковичів», тобто тризуб [66]. Тож очевидно, що зовсім не випадково дружиною Ярослава Мудрого стала шведська принцеса Інгігерда (св. Анна Новгородська), мати якої — королева Естрід — до заміжжя була ободрітською княжною [61]. Не тільки пам’ятали київські князі свою родословну, але шанували й продовжували свою традицію. І тут пригадаємо, що слов’янські етноси змогли в завершальний період великого переселення [67] переміститись у глибину Європи завдяки саме перемозі великого князя карпатських хорватів Самослава під Унгостом. Тоді протягом VІІ–VІІІ століть полабські та поморські слов’яни дійшли до лінії Нюрнберг — Гамбург, і ця експансія була зупинена лише Карлом Великим у 800-х роках. Зазначимо, що саме «герб Рюриковичів» бачимо серед петрогліфів Стільського городища.
Зважаючи на викладене вище, стає зрозумілим, чому протягом сторіччя Київська Русь та давньоруські князівства карпатських хорватів виступають як союзні держави. Стосунки були довірливими: карпатські хорвати визнавали верховну владу київського князя, але при цьому не були зобов’язані платити йому данину [68, с. 412; 69, с. 65]. Заради справедливості відмітимо, що в історичній інтерпретації низки археологічних досліджень прийнято (на нашу думку, зовсім довільно) пов’язувати руйнування фортець Подністров’я та Східного Прикарпаття, яке відбулося на зламі ІХ–Х століть, із відомим із руського літопису фактом намагання київського князя Олега у 885 році узалежнити білих хорватів, уличів і тиверців [70, с. 14]. Так, робиться висновок, що в останній чверті IX сторіччя слов’янські племена Подністров’я та Прикарпаття були втягнуті у сферу впливу Київської держави саме насильно. Сумнівно, однак, щоб щойно заснована Київська Русь мала змогу силово домінувати над войовничими карпатськими хорватами. Та й М.С. Грушевський однозначно стверджує, що хорвати і тиверці тоді перебували в статусі союзників і зберігали самостійність [68, с. 419]. Найімовірнішим є те, що головним фактором руйнування прикордонних городищ карпатських хорватів були звичні тоді набіги кочівників. На користь цього свідчить швидка в подальшому відбудова прикордонних городищ та їх значне зміцнення [71, с. 66-67]. Звернімо увагу: Нестор Літописець повідомляє, що в 907 році карпатські хорвати беруть участь у поході князя Олега на Візантію [70, с. 16]. А в 939 році вже київський князь Ігор для відбиття агресії чеського князя Болеслава Жорстокого прислав хорватським князям рідного брата своєї матері з дружиною. Значною мірою саме завдяки цьому тоді карпатські хорвати й відстояли свої землі на заході. Карпатські хорвати на знак вдячності за це в 944 році разом із київським князем Ігорем знову ходили на Константинополь. Тож цілком очевидно, що наявність надійного союзника на східних окраїнах дозволила князівствам карпатських хорватів зміцнитись. Ну а для Київської Русі спокій на західних кордонах був особливо принципово важливим.
Раптова загибель на землі деревлян у 945 році київського князя Ігоря докорінно змінює ситуацію. Його син Святослав був ще малою дитиною, тому не був здатним не тільки допомагати карпатським хорватам відстояти Богемську Хорватію від зазіхань чеського князя Болеслава Жорстокого, а навіть і захистити рідну Київщину. Тож князь Славник, шукаючи спільників, укладає союз із німцями та одружується з дулібською княгинею Стережиславою [24]. Під тиском обставин, з метою протистояння експансії агресивних сусідів, князь Славник розпочинає процес об’єднання та відновлення Великої Хорватії. За цього Дулібія охоче та без жодного спротиву приєдналася до його князівства — саме Дулібія мала тоді спільні кордони з Богемією. Загалом розрахунок Славника виявився вдалим: німці почали постійно загрожувати взяттям Праги й Болеславу Жорстокому тоді вже стало не до Хорватії, і він, нарешті, залишив її у спокої. У 955 році князь Славник разом із німцями розбиває угорців, і до його князівства приєдналися Угорська (Нетранське князівство) та Краківська Русь (Краківське князівство).
Найімовірніше, це сталося на цілком добровільній основі, –особливо в тому, що стосується Краківської Хорватії. Пам’ятаємо, хорватів у Чехію свого часу привів князь Крак, і місцевий хорватський князь Добромир явно був хоча й далеким, але родичем Славника. Таким чином, у середині Х сторіччя князю Славнику вдалось відновити централізовану державу Велика Хорватія. З усього видно, що це була мудра, хоробра та розважлива людина, талановитий політик.
Після смерті князя Славника його місце посідає старший син Собеслав, гідно продовжує державобудівничу традицію батька й навіть намагається друкувати власні монети [26]. У Києві в цей час вже почав князювати Володимир Святославович, а в Богемії — князь Болеслав ІІ. Затаїв чеський князь злобу на своїх сусідів-хорватів. Добре знав Болеслав ІІ про причину смерті свого рідного дядька князя Вацлава. А передісторія була тут дуже сумною. 28 вересня 935 року князь Вацлав був підступно вбитий. Його батько, Болеслав І Жорстокий, очолив змову проти свого старшого брата князя Богемії Вацлава і таким чином усунув його від влади.
Після загибелі свого старшого синочка Вацлава бабуся князя Болеслава ІІ Драгомира втекла до хорватів. Болеслав І енергійно намагався дістати втікачку, але не зміг цього зробити. Справа в тому, що Драгомира була з князівського роду полабських братів-слов’ян, і хорватські князі не могли дозволити її скривдити. І от наляканий міццю двох давньоруських держав чеський князь Болеслав ІІ почав хитромудро підбурювати київського князя Володимира. Тим часом великий київський князь Володимир Святославич мав визначену провидінням складну долю. Його особистість також формувалась за дуже непростих обставин. Володимир був наймолодшим (і позашлюбним) сином київського князя Святослава Ігоровича (від ключниці Малки). Оскільки його мати вважалася рабинею, то Володимира відлучили від матері в дуже ранньому віці. Позбавлений любові матері Володимир не зміг знайти духовної близькості і з батьком. Вихованням хлопчика займались бабуся княгиня Ольга і брат його матері воєвода Добриня. Але батьківське серце князя Святослава не дозволило викреслити з престолонаступників плід свого останнього палкого кохання, і він дає наймолодшому сину князівське ім’я Володимир і цим однозначно визначає його князівські права нарівні зі старшими братами. Володимир Святославович став Новгородським князем ще за життя батька. Після смерті Свято–слава він залишився в Новгороді, його старший брат Ярополк став правити в Києві, а Олег — у землях древлян. Із часом між братами розгорілася міжусобна феодальна вій–на, в якій переміг Володимир. І тут тривала віддаленість князя Володимира від стольного міста почала неабияк даватись взнаки й впливати на глибину його розуміння державних справ Київської Русі. А чеський князь навмисно перекручував історичну дійсність про стосунки в першій половині Х сторіччя Карпатської Хорватії-Русі та Київської Русі і постійно схиляв Володимира спільними зусиллями завоювати її й розділити між собою. Він видав за нього красунь-чехинь Адельту і Малфріду (у той час Володимир ще був поганином). До певного часу великий київський князь Володимир не надавав особливого значення цим намовлянням і його цілком влаштовував стан стосунків із феодально роздробленою Великою Хорватією.
Тим часом германці продовжували свій перший в історії (ще суто інтуїтивний) «drang nach osten» (натиск на схід). Після того як вони потіснили полабських слов’ян, почалось витіснення поляків вже не тільки з території сучасної Німеччини, але навіть із західних регіонів сучасної Польщі. Витіснені далі на схід поляки, у свою чергу, почали тиснути на сусідів і перейшли річку Пілицю (у ті часи далі за річку Пілицю польські кордони ще не заходили). Київський князь цим був обурений і стурбований — кордони християнського світу наблизилися аж до Стирі. Тож у 981 та 992 р. київський князь Володимир здійснює успішні походи на захід, під час яких завойовує в тому числі і східну частину Великої Хорватії [31, 70].
Чеський князь Болеслав ІІ одразу ж скористався ситуацією [24]. 27 вересня 995 року він знагла нападає на стольний град князя Собе–слава Любеч. План був дуже підступним. Князь Собеслав саме проводив переговори за межами князівства. Підступність полягала в тому, що напад було підло здійснено саме в неділю, у час, коли в церкві Пресвятої Богородиці відбувалася служба Божа. Вся знать і воїни були саме там. Загинула практично уся величезна князівська родина Славника. З тими, хто вцілів, князь Собеслав пізніше був вимушений негайно виїхати до Польщі, до свого близького родича Болеслава Хороброго (двоюрідного брата — мати останнього була рідною сестрою його батька князя Славника).
Ось за таких подій на межі Х–ХІ сторіч Карпатська Хорватія-Русь остаточно пішла в небуття, а ліквідація її державної потуги суттєво змінила баланс сил у тогочасній європейській реальності. Отже, знищення першої давньоруської держави в європейській традиції мало свої геополітичні наслідки — її знищення потрібно розглядати не тільки в контексті реалій Київської Русі чи слов’янського етносу загалом, а й європейського поступу в цілому. Після втрати здобутого карпатськими хорватами важливого досвіду державотворення (Велике князівство Само, Карпатська Хорватія, Королівство Хорватія) різнобарвному слов’янському етносу вже не вдасться в період національних європейських імперій розбудувати свою пов–ноцінну державу, яка б відповідала за потугою та відданістю загальній панслов’янській традиції Великої Хорватії часів феодалізму. В європейському багатоголоссі давньоруська традиція вже не матиме повноцінного звучання. І звичайно ж, складно не погодитись з Олексієм Панасюком [26], що розгром білих (карпатських) хорватів через декілька століть обернувся для Київської Русі стратегічною поразкою. На жаль, замість того, щоб підтримувати дружній тандем двох потужних давньоруських держав і постійно дбати про взаємодопомогу в боротьбі з ворогами, київський князь Володимир, посприявши знищенню давньоруської держави, необачно наблизив до своєї держави із заходу кордони багатонаціональної войовничої Європи.
Давньоруський літописець із тріумфом стверджує, що після походу 992 року князя Володимира було встановлено спільний русько-польсько-угорсько-чеський кордон [70, с. 106], звичайно ж, кон’юнктурно замовчуючи той факт, що в жертву було принесено давньоруську державу Карпатська Хорватія. Та той тріумф тривав тільки до 999 року. Спокою на західних кордонах у нашій давній історії більше не буде. Ні великий київський князь Володимир, ні його знаменитий син та наступник, розбудовувач-державник і просвітитель Ярослав Мудрий не спромоглись утримати завойовані землі давньоруської Карпатської Хорватії в лоні Київської держави. Після розколу Вселенської християнської церкви в 1054 році ситуація тільки суттєво погіршиться. Набутий карпатськими хорватами важливий досвід державотворення для нас був втрачений. Генетично споріднених з європейськими народами карпатських хорватів було позбавлено можливості складати державну політичну серцевину в державотворенні України. І за такої ситуації, на превеликий жаль, було втрачено можливість ефективного використання їх європейського статусу та династичної спорідненості знаті карпатських хорватів із династичними родами Європи. Ми ще й сьогодні бачимо конкретне відображення викладених вище буремних подій у генофонді наших співвітчизників із західних теренів. Наприклад, як свідчать наведені Борисом Явір Іскрою дані [80], поширення гілок R1a Y-хромосомної гаплогрупи наявне в 55 % населення Галичини, у ній спостерігається повне домінування власне європейських гілок гаплогрупи R1a та досить низькі відсотки євразійських: західнослов’янську гілку маємо у 27 %, до 15 % є носіями центральноєвропейської гілки, у 19 та 15 % наявні балто-карпатська й суто карпатська гілки і тільки у 13 % — західноєвразійська.
Після знищення давньоруської держави карпатських хорватів і продовження германцями в X–XI століттях «drang nach osten» на землі західних слов’ян карпатські хорвати потрапляють під владу німецьких, чеських, польських та угорських феодалів. За відсутності суверенітету багато їх знатних родів, поєднаних династичними шлюбами із знаттю сусідніх етносів, асимілюються. Остаточно українські князівські роди згасли (здебільшого полонізувалися чи зросійщились) у XVI–ХІХ століттях. Але більшість шляхти продовжувала служити своїй традиції якщо не мечем, то пером [72]. Тож на сьогодні нам відомо близько 600 родин герба Драг-Сас, які користувалися і користуються більше ніж 120 його відмінами [73]. Що тільки значать для продовження нашої традиції хоча б такі її представники, як академік Дмитро Яворницький [74], митрополит Андрей Шептицький [75], архієпископ В.Ф. Войно-Ясенецький [76], гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний [77] і генерал-губернатор М.І. Драгомиров (Драгомирецький) [77–79]. А тоді зневажені карпатські хорвати за надскладних історичних умов у процесі етногенезу поступово трансформувалися на своїх історичних етнічних землях у русинів-українців, і сьогодні їх нащадки представлені лемками, бойками, гуцулами, волиняками й закарпатцями [54]. Та багато хто з них був вимушений переселитися в північні поліські й литовські землі [26]. Жили вони в напівземлянках великими сім’ями, які називалися задругами. Прийнявши християнство, вони продовжували дотримуватися старих традицій: шанували день Купайла, Зелені свята тощо. Між собою шанобливо спілкувалися через звертання «друже» або «сябро». Їх добре розвинута мова стала мовою не тільки літературною, а й діловою та офіційною в Русі та Литві. Їх внесок у багатьох державно-політичних формуваннях є важливим. А хвиля карпатських хорватів, що в часи князя Самослава за протидії аварській експансії заполонила Балкани (VI–VII ст.), втративши зв’язок із прабатьківщиною, заснувала там власну державу. Маючи чималий досвід, вони пройшли непростий шлях власного державотворення від князівства Приморська Хорватія та Королівства Далмації до сучасної Республіки Хорватії (країна, яка сьогодні є членом Європейського Союзу).
Історичний досвід давньоруського хорватського етносу відіграв важливу роль в становленні традиції й українського державотворення. На думку експерта Євгена Пащенка, «Полицький статут» і кодекс «Руська правда» (найважливіші середньовічні правові документи хорватів та українців відповідно) напрочуд подібні [23]. Визначне значення мала Карпатська Хорватія й для поширення християнства в Київської Русі. Від неї значною мірою прийшли на Дніпро перші паростки християнської віри (церковна літургія церковнослов’янською мовою, пісенність, музика, літописання). Відомо ж, що 988 року Володимир Великий запросив до Києва з Тихан (а там у Карпатській Хорватії був один із перших давньоруських печерних монастирів) «учителів словенської грамоти» — Єфрема, Мойсея та Георгія Угринів [81]. Єфрем і Мойсей не тільки привезли до Києва «Руський літопис» і перші літургійні книги, а й стали першими печерськими подвижниками. Потрібно окремо зазначити, що з першими паростками християнської віри карпатські хорвати заклали та спадкоємно передали в Київську Русь дорогоцінну традицію релігійної терпимості й засади триєдності лікувального процесу. Тут нагадаємо те, що великий розкол християнства відбувся в 1054 році, а до того часу західна й східна частини перебували в канонічній єдності. При цьому потрібно розуміти, що хрещення Русі не було одномоментним явищем, а тривало довгий історичний період. Відомо ж, що ще в III–ІV сторіччі на землях сучасної України вже існували Скіфська, Таврійська та Готська єпархії, що перебували в складі Константинопольського патріархату ще єдиної Вселенської християнської церкви [82].
Наведемо знаковий приклад реальності традиції релігійної терпимості в праукраїнців. Звичайно, що залучення карпатських хорватів і Київської Русі до християнства відбувалось за жвавої конкуренції між Римом та Константинополем. Та їх конкуренція не мала ознак антагонізму. Наприклад, у 961 році імператор щойно утвореної Священної Римської імперії германських націй Оттон І на прохання княгині Ольги направив із метою пропаганди християнства до Києва посольство, яке духовно безпосередньо підпорядковувалось Риму [83]. Княгиня ж запросила цю місію з причини, що, отримавши хрещення в Константинополі ще в 955 році, їй так і не вдалось отримати жодних політичних переваг від Візантії. Очолив посольство Адальберт Магдебургський — духовний наставник наймолодшого сина чільного тоді князя карпатських хорватів Славника [24]. Маленький Славко був при народженні хрещений у Любечі в руській церкві. Зрештою князь Славник і всі його діти — дочка Стережислава, старші синочки Собеслав, Порей, Доброслав і Радим також були хрещені у візантійській традиції. Та сталось нещастя — малою дитиною Вячеслав тяжко захворів — і єпископ римської традиції Адальберт, який був тоді проїздом у Любечі, запропонував Славнику вилікувати улюбленого синочка та стати його духівником. Князь Славник згодився, а Адальберт не тільки вилікував хлопця, але й висвятив його на єпископа Празького і дав йому як духовному сину своє власне ім’я Адальберт. Оскільки римське посольство категорично наполягало на хрещенні Русі, старшого Адальберта в Києві не було сприйнято. Діяльність Ольги щодо впровадження християнства як державної релігії тоді зовсім не знаходила підтримки й розуміння в її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, незважаючи на вмовляння матері, відмовився від прийняття християнства. Заради справедливості треба сказати, що намагання зберегти власну самобутність між Заходом і Сходом часто призводило до того, що в праукраїнському суспільстві періодично відбувалися спроби реставрувати язичництво. А щодо Адальберта-В’ячеслава (наймолодшого сина князя Славника), то в римській традиції він сьогодні відомий як святий Войцех. Він був канонізований за смерть, прийняту в 997 році за християнську віру в місцевості поблизу Кенігсберга від рук прусів.
Також, говорячи про традицію християнської єдності, зазначимо те, що є й альтернативна версія дати прийняття нашим праукраїнським етносом християнства як державної релігії. Саме за це і йшла жорстока конкуренція між Римом і Візантією ще до великого розколу. Відомо ж, що давньоруський хорватський князь із Нітри Прибіна у 869 році зробив християнство державною релігією і заснував у заселеному русинами-українцями Блатненському князівстві Паннонське єпископство [84, 85]. Але оскільки він прийняв хрещення з рук Риму, то для московських, а за ними й вітчизняних істориків на його ім’я було накладено табу. Наведений фактаж однозначно визначає спадкоємність нашої традиції християнської єдності й терпимості від Карпатської Хорватії-Русі. Отже, щиро сподіваємося, що в умовах повернення до нас справжньої історії України всі питання, що стосуються Карпатської (Великої, Білої) Хорватії (Горватії), будуть добросовісно вивчені без кон’юнктурних штампів. Віримо, що шляхом ретельного порівняння стародавніх документів (що є в архівах різних країн і теологічних центрах) та археологічних даних історичну справедливість буде відновлено. Зрештою, у нашій історичній пам’яті спадкоємність про звитягу Карпатської Хорватії-Русі українці вдячно бережуть. І великий гетьман Богдан Хмельницький у своїх універсалах до українського народу 1648 року закликав «іти слідами свого славного предка Одоакра, який 14 літ володів Римом…» Ведучи переговори зі шведами, він посилався ні більш, ні менш, як на територію Великої Хорватії [25]. І сьогодні ми своєю історичною пам’яттю засвідчуємо пошану та вдячність до великих звершень наших далеких предків.
У ІІ тисячолітті становлення дослідного пізнання праукраїнців відбувається в реаліях Київської Русі. Карпатська Хорватія-Русь спадкоємно передала їй засади світоглядних традицій ладування та розуміння гармонічного співіснування різних просторів, перші паростки християнської віри та єдності, релігійної терпимості, засади триєдності лікувального процесу та вербального впливу. Подальше дослідне пізнання праукраїнців вже еволюціонуватиме в середовищі, що формувалось під впливом християнства. Хрещення в 988 році Київської Русі знаменує собою введення державної релігії та започатковує на сьогоденних теренах України процес плідної інтеграції –емпіричних пізнань язичницької доби й надбань світу [86, 87]. Оскільки візантійська культура розвивалася на перехресті декількох цивілізацій (пізньоантичної, східної та новонародженої середньовічної), то до її творення залучилися поліетнічні народи, і вона увібрала всі передові пізнання Стародавнього світу. Вона не тільки стала берегинею античної спадщини, а й творчо впорядкувала її християнським духом. Згадаймо коротку й таку влучну характеристику християнства Олеся Гончара: «З усіх відомих учень найгуманнішим таки, очевидно, є християнство». У монастирській медицині Візантії були бережно акумульовані всі відомі на той час медичні пізнання та закладено традицію лікувального монастиря як особливої організаційної структури. У монастирських закладах –почали широко застосовуватись засоби, рекомендовані карфагенським теологом –Тертуліаном (III ст.) і християнським філософом блаженним –Августином (V ст.): молитви, «накладення рук», свята вода тощо. Починаючи з ХІ сторіччя в надрах охрещеної Київської Русі, базуючись на інтеграції відомих тоді медичних пізнань, починається становлення традиції монастирської медицини. Її принциповою відмінністю від давньої язичницько-народної медицини є здійснення лікарської допомоги та соціальної опіки над хворими і знедоленими на засадах християнського благочестя й милосердя. Після хрещення Русі становленню монастирської медицини активно сприяє влада. Великий князь Володимир Святитель спеціальним указом у 996 році надає монастирям право лікувати не тільки послушників і ченців, а й мирян незалежно від їх віросповідання. Князівський «Устав про церковні суди» трактує знахарство та лікування за допомогою зілля як злочини проти церкви і християнства [87, 88]. Важливим тут є те, що при хрещенні Київської Русі християнство ще було в єдності. До церковного собору 1054 року, на якому було прийнято заборону східним церквам зноситися із Римом, було ще 66 років, і, так би мовити, адміністративна теологічна належність ще не створювала перепон для інформаційних потоків.
За таких обставин у Русі-Україні і був заснований один із перших європейських осередків просвітництва. Він був створений у Києві під патронатом великого князя Ярослава Мудрого ще в 1037 році [89, 90]. У ньому здійснювалось видавництво (перекладання та написання) книг у прекрасному кам’яному храмі Святої Софії, що славився унікальними мозаїками й фресками. Учені зазначають, що князівська книгозбиральня загалом налічувала до 1000 унікальних видань! Саме тут було написане відоме «Слово Іларіона», «Слово про Закон і Благодать» київського митрополита Іларіона та здійснено переклад із болгарської трактату «Ізборника Святослава» (1073, 1076 р.) [91, 92]. Книга містила в собі окремі частини біблійних сказань, праці богослова Василя Великого й твори відомих візантійських теологів.
Окрім міркувань про віру та християнську мораль, книга містила статті самого укладача, ченця Іоанна, які стосувались найпоширеніших хвороб, їх лікування й профілактики. В «Ізборнику Святослава» подаються тогочасні уявлення про етіологію різних захворювань, медико-профілактичні та гігієнічні поради з прогресивних позицій. Зокрема, щодо оздоровчого харчування подається думка про те, що «сили оздоровчі в овочі великі», а «питво безмірне — сказ є». У гігієнічних рекомендаціях йшлося про користь щоденних обмивань, про важливість утримування в чистоті одягу й житла. Згідно з «Ізборником», наші пращури мали непогані знання із застосування хірургічних методів лікування. Усі інструменти перед застосуванням обов’язково прокалювалися на вогні. Особа, яка оперувалась, присиплялась настоями маку. У польових умовах виймали наконечники стріл за допомогою магнітного залізняку, а рани припікали розжареним залізом або використовували трав’яні мазі, вино, золу. На жаль, у часи нашої бездержавності –бібліотеку Ярослава Мудрого втрачено.
У муніципальній бібліотеці міста Реймса у Франції все ж збережено Реймське євангеліє — найдавніша вітчизняна книга з бібліотеки Яро–слава Мудрого у Софії Київській. Цю унікальну пам’ятку доби Київської Русі-України до Франції привезла київська княжна Анна Яро–славна. Донька Яро–слава Анна близько 1050 р. вийшла заміж за короля Генріха І Капетінга, а дорогоцінна книга увійшла до її посагу. Щоб повернути на батьківщину цю рукописну пам’ятку, Національний заповідник «Софія Київська» та муніципалітет міста Реймса підписали угоду і розпочали підготовку першого повного видання факсимільного типу Реймського євангелія.
Вагомий внесок щодо систематизації емпіричних пізнань (здебільшого медичних) та становлення монастирської медицини Київської Русі зроблено в Києво-Печерській лаврі. Монастир цей був заснований в 1051 році. В унікальній пам’ятці православної агіо–графічної літератури «Києво-Печерському патерику» [93,94] та «Повісті минулих літ» [95] віднаходимо такі дані.
Засновник монастиря преподоб–ний Антоній (у миру — Антипа), уродженець Любеча, що поблизу Чернігова, був ченцем-лічцем. До прибуття в Київ він отримав чудову медичну освіту в античних традиціях і довго працював у лікарнях грецьких колоній. Його поверненню на Батьківщину передували двадцятирічний послух і здобування освіти в монастирях на горі Афон (Греція). Антоній — цей «пречудний лікар», як іменує його монастирський літопис, особисто доглядав хворих, яких лікував, давав їм «вкушати» цілюще «зілля». Вилікувавшись в Антонія, великий князь київський Ізяслав Мстиславич подарував для створення обителі гору біля київських печер над Дніпром.
Передача пізнань монастирської медицини Візантії здійснювалась не тільки через трактати античного світу (наприклад, «Аскліпово та Галіна», «Галінове на Іппократє», робіт Демокрита, Аристотеля, Епікура, Плутарха, Діодора Сицилійського та інших), але й через безпосереднє засвоєння практичних лікувальних навичок ченців-лічців із монастирів Візантії. Із «Житія Феодосія Печерського», написаного Нестором, дізнаємось таке. Учень Антонія, а згодом ігумен Києво-Печерської лаври, –преподобний Феодосій був засновником першої монастирської лікарні, де хворим надавалась стаціонарна допомога. Визначення часу виникнення й характеру діяльності перших монастирських лікарень на українських теренах є складною науковою проблемою, але в історичній науці з XIX сторіччя склалась міцна традиція пов’язувати відкриття першої лікарні власне з ім’ям Феодосія Печерського (–уродженця м. Васильків, що під Києвом) [96–100].
Продовження у наступному номері 


Back to issue