Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

Мобильная версия

Регистрация Забыли пароль?

Международный эндокринологический журнал 3(9) 2007

Вернуться к номеру

Стан надання спеціалізованої допомоги дітям з ендокринною патологією в Україні у 2006 р.

Авторы: Н.Б. ЗЕЛІНСЬКА, Н.Г. РУДЕНКО, Український науково-практичний центр ендокринної хірургії, трансплантації ендокринних органів і тканин МОЗ України, Центр медичної статистики МОЗ України, м. Київ

Рубрики: Педиатрия/Неонатология, Эндокринология

Разделы: Справочник специалиста

Версия для печати

Кадри та штати дитячої ендокринологічної служби

Чисельність дитячого населення України з року в рік невпинно знижувалась і на початок 2007 року становила 8,8 млн (рис. 1). Така тенденція впливає на кількісні показники ендокринних захворювань у дітей.

Спеціалізовану ендокринологічну медичну допомогу дітям в системі Міністерства охорони здоров’я України в 2006 році надавали 245 фахівців з дитячої ендокринології, забезпеченість лікарями складала 0,03 на 1000 дитячого населення 0–17 років включно (0,04 — на 1000 дітей 0–14 років), що є недостатнім. Найнижчою забезпеченість дитячими ендокринологами, які працюють у закладах МОЗ України, продовжує залишатися в Черкаській (менше ніж 0,01), Миколаївській (0,01), Харківській (0,01) областях, що потребує уваги керівників відділів охорони здоров’я регіонів. Найкраще забезпечені дитячими ендокринологами м. Київ (0,1) та АР Крим (0,05).

Кількість дитячих ендокринологів, які мають кваліфікаційну категорію, поступово збільшується (у 2006 р. — 68,2 %, у 2005 р. — 67,3 %) (рис. 2), як і кількість лікарів з вищою та I категорією (рис. 3). Тільки у Черкаській області немає жодного атестованого лікаря (єдиний дитячий ендокринолог, який працює в області на посаді, не має кваліфікаційної категорії з дитячої ендокринології, а лікар-сумісник на 0,5 посади має II категорію), у Волинській області атестовані 33,3 % дитячих ендокринологів, у Сумській та Чернівецькій — 40 %. Найбільша питома вага лікарів, які мають категорію, — у Житомирській області (100 % — всі 7 лікарів), м. Севастополі (100 % — працює лише 1 лікар) та АР Крим
(94,7 % — з 19 лікарів атестовано 18).

Укомплектованість штатних посад дитячих ендокринологів у лікувально-профілактичних закладах досить висока і становила у 2006 р. 91,93 %. Більшість фахівців-ендокринологів сконцентровано в дитячих поліклініках (укомплектованість штатних посад зайнятими працівниками — 91,22 %) та дитячих обласних лікарнях (92,3 %), що дозволяє своєчасно виявляти ендокринні порушення та проводити їх ефективне лікування та диспансерне спостереження за хворими дітьми.

Укомплектованість штатних посад основними працівниками була значно нижчою — 76,87 %. На кінець 2006 року в лікувально-профілактичних закладах системи МОЗ України зареєстровано 24,25 вакантної посади дитячих ендокринологів, у т.ч. у поліклініках — 21,5 посади. Різниця між кількістю штатних посад та основних працівників у лікувально-профілактичних закладах продовжує збільшуватись, у 2006 році вона досягла 69,5 посади.

Найбільша різниця між кількістю штатних посад та основних працівників у 2006 році продовжує залишатись у Вінницькій (8,5), Київській (7,25) та Донецькій (6,25) областях і потребує уваги до укомплектованості фахівцями на місцях, оскільки це призводить у першу чергу до недостатньо ефективного використання лікарського потенціалу в регіонах, погіршення доступності для пацієнтів спеціалізованої допомоги. Відсутня різниця між штатними посадами та основними працівниками в Закарпатській, Одеській та Тернопільській областях.

Показники поширеності та захворю-ваності хвороб ендокринної системи

Для класу хвороб ендокринної системи до 1998 року були характерними невисокий рівень показника захворюваності, незначна тенденція до росту, низький відсоток (2,0–2,5 %) у структурі всіх хвороб. Після введення в дію в 1999 році Міжнародної класифікації хвороб десятого перегляду кількість хвороб ендокринної системи в 1999 році порівняно з 1998 роком зросла в Україні в 3,5 раза за рахунок включення до статистичних показників дифузного зобу I ст., а захворюваність на хвороби ендокринної системи в структурі всіх хвороб стабільно зайняла 3-тє місце — у першу чергу за рахунок патології щитоподібної залози. Але впродовж останнього десятиліття поширеність і захворюваність на ендокринну патологію має тенденцію до сталого зниження, знову ж таки за рахунок зменшення реєстрації патології щитоподібної залози, завдяки вдосконаленню її діагностики, зменшення випадків гіпердіагностики.

Поширеність хвороб ендокринної системи, розладів харчування в дітей 0–17 років в Україні коливається впродовж останніх 5 років у середньому в межах 102–105 на 1 тис. дитячого населення (рис. 4).


У 2006 році поширеність хвороб ендокринної системи дорівнювала 101,88 на 1000 відповідного населення. Значним є діапазон коливань показників на окремих територіях України: найвищий рівень поширеності зареєстрований у Волинській (298,14), Чернігівській (240,62), Київській (239,51), Рівненській (206,47) областях, найнижчий — у м. Севастополі (13,73), Запорізькій (30,12), Миколаївській (31,09), Одеській (35,13), Херсонській (36,59), Полтавській (40,73) областях (рис. 5). Такі роз­біжності пояснюються різною частотою діагностики патології щитоподібної залози (в першу чергу дифузного зобу I ст.).

Захворюваність на ендокринну патологію у дітей
0–17 р. (рис. 6) знижується з року в рік, що свідчить, у першу чергу, про погіршення виявлення цієї патології в дітей лікарями-педіатрами, сімейними лікарями, зниження їх уваги до хвороб ендокринної системи. Водночас світові тенденції свідчать про збільшення частоти ендокринної патології в дитячого населення.

Частота реєстрації вперше виявлених випадків ендо­кринних хвороб у регіонах має значні розбіжності (у деяких регіонах — у 10 разів): найвищий рівень захворюваності спостерігається в Рівненській (56,26), Івано-Франківській (46,22) і Волинській (45,5) областях, найнижчий – у м. Севастополі (5,55) (рис. 7).


Тому, оцінюючи загальну та первинну захворюваність дітей 0–17 років, у сьогоднішній ситуації особливу увагу потрібно приділяти захворюванням ендокринної системи в дітей, якісному їх обстеженню та правильному встановленню діагнозу.

Структура поширеності хвороб ендокринної системи

У структурі хвороб ендокринної системи перше місце належить дифузному зобу І ст., на другому місці — ожиріння, третє місце належить дифузному зобу ІІ–ІІІ ст., четверте місце (менше 1 %) — цукровому діабету (рис. 8). Структура поширеності хвороб ендокринної системи в дітей
окремих вікових груп має аналогічне співвідношення.

Як було зазначено вище, захворювання щитоподібної залози — найпоширеніша ендокринна патологія в регіонах. Упродовж останніх 5 років спостерігається невпинна тенденція до зниження поширеності різних форм зобу в дітей, у першу чергу — вузлового зобу (вдвічі) та дифузного зобу I ст. (рис. 9). 


Важливо, що частота патології щитоподібної залози в різних регіонах має значні розбіжності: наприклад, більше ніж у 30 разів — між Волинською (263,9 на 1 тис. населення 0–17 років) та Одеською областями (відповідно 7,98) (рис. 10). 


Основною причиною такого стану є недотримання в різних регіонах сучасних критеріїв діагностики зобу, коли діа­гноз зобу встановлюється лише за даними пальпації, без оцінки нормальних індивідуальних для кожної дитини розмірів щитоподібної залози відповідно площі поверхні тіла. Така ситуація потребує пильної уваги для уникнення випадків як гіпердіагностики, так і недообліку зазначеної патології. Наприклад, у Київській області поширеність різних форм зобу на другому місці після Волинської обл. (207,43 на 1 тис. дитячого населення 0–17 років), а в м. Києві, яке знаходиться на території області, — 34,65; аналогічно в АР Крим цей показник дорівнює 80,72, а в м. Севастополі — 7,97 на 1 тис. населення. Крім того, на частоту зобу впливає також наявність у регіонах дефіциту йоду різного ступеня, який спричиняє виникнення зобу в дітей (Волинська обл.).

Упродовж останнього десятиліття поступово змінюється характер ендокринної патології в дітей: збільшується кількість автоімунних захворювань, пухлин ендокринних залоз (у т.ч. злоякісних), особливо в дітей наймолодшого віку. Частіше реєструються випадки цукрового діабету 1-го типу в дітей до 5 років, цукрового діабету 2-го типу в дітей з ожирінням, особливо в підлітковому віці, що обгрунтовує потребу в обов’язковому обстеженні (згідно з протоколом) всіх дітей з ожирінням або надмірною масою тіла для виявлення цієї патології.

Поширеність цукрового діабету в дітей 0–17 років упродовж останніх 3 років коливається в межах 0,86–0,9 на 1 тис. відповідного населення (рис. 11), захворюваність — 0,11–0,12 (рис. 12). У 2006 році в Україні зареєстровано 7911 дітей, хворих на цукровий діабет, уперше захворіли 1005 дітей (табл. 1). Поширеність і захворюваність діабету вища у східних регіонах України, найменша — у західних.

Зростання частоти цукрового діабету 2-го типу в усьому світі (у тому числі в дітей) відбувається паралельно з надзвичайно швидким збільшенням кількості дітей з ожирінням. Водночас у різних регіонах показники поширеності цієї хвороби різняться в десятки разів (рис. 13). Причина цього — відсутність належної уваги до проблеми ожиріння як серед лікарів-педіатрів, сімейних лікарів, так і загалом у суспільстві. Зазвичай реєструються випадки вже важкого та ускладненого ожиріння, яке потребує складного медикаментозного лікування. При аналізі частоти поширеності і захворюваності на ожиріння в дітей, які мешкають у різних регіонах України, можна зробити висновок, що найвищим цей показник є в центральних областях, а найнижчим — у північних (рис. 14).

Незадовільною залишається діагностика патології росту та статевого розвитку майже в усіх регіонах. Це пов’язано з відсутністю уваги лікарів-педіатрів, сімейних лікарів до цієї проблеми. Ними не проводяться і не реєструються необхідні щорічні антропометричні виміри дітей, не аналізується щорічна динаміка росту, статевого розвитку. Це призводить до пізньої діагностики патології, у першу чергу до гіпофізарного нанізму, синдрому Шерешевського — Тернера і, як наслідок, до зниження ефективності лікування. Крім того, у ряді регіонів незадовільною є верифікація діагнозів, без використання сучасних діагностичних можливостей.

Аналізуючи статистичні дані про поширеність хвороб ендокринної системи в окремих вікових групах (0–6 років, 7–14 років та 0–14 років), слід зазначити, що найвищий рівень його спостерігається серед дітей віком 7–14 років, перевищуючи відповідний рівень поширеності серед усіх дітей 0–14 років включно.



Поширеність хвороб ендокринної системи в дітей 0–17 років, які проживають у сільській місцевості, вища, ніж у міського дитячого населення за рахунок більш частої реєстрації дифузного зобу I ст., ІІ–ІІІ ст. та ожиріння; у дітей міських територій частіше діагностують гіпотиреоз, тиреотоксикоз, вузловий зоб, тиреоїдити та цукровий діабет.

Диспансерне спостереження дітей з ендокринною патологією

Одним із важливих показників, що характеризують рівень медичної допомоги дітям із хворобами ендокринної системи, є повнота охоплення диспансерним спостереженням хворих із цією патологією. В Україні вона має тенденцію до щорічного зростання. Так, у 2006 році вона становила 67,99 % на 100 зареєстрованих хвороб у дітей 0–14 років (рис. 15). Найвищий рівень диспансеризації дітей до 14 років був у Львівській (80,35 %), Чернігівській (79,4 %), Харківській (76,28 %), Запорізькій (75,46 %) областях, найнижчий — у Миколаївській (23,98 %), Тернопільській (36,55 %) областях (рис. 16).
При окремих захворюваннях показники диспансерного спостереження є різними: при цукровому діабеті — 88,17 %; гіпотиреозі — 84,91 %; дифузному зобі
II–III ст. — 76,72 %; ожирінні — 74,78 %; тиреоїдитах — 75,73 %; вузловому зобі — 71,66 %, дифузному зобі
I ст. — 71,21 %; тиреотоксикозі — 65,06 % (рис. 17).

Про якість диспансерного спостереження за дітьми з хворобами ендокринної системи можна говорити на підставі аналізу повноти і своєчасності охоплення диспансерним спостереженням, плановості спостереження, виконання призначених діагностичних і лікувально-­оздоровчих заходів, їх видів, повноти та комплексності.

Одним із захворювань, що потребують найбільш ретельного і ефективного диспансерного нагляду, є цукровий діабет. Якість диспансеризації дітей з цією патологією з року в рік покращується завдяки втіленню заходів Державної комплексної програми «Цукровий діабет». У межах програми впродовж останніх 3 років діти забезпечувались за рахунок коштів державного бюджету засобами самоконтролю (глюкометрами та витратними матеріалами для них), які дозволяють проводити пос­тійну корекцію лікування дітей в амбулаторних умовах, без необхідності госпіталізації з цією метою, зменшилась кількість випадків госпіталізації хворих унаслідок декомпенсації хвороби. Крім того, завдяки закупівлі наприкінці 2005 року коштоми державного бюджету для всіх спеціалізованих ендокринологічних закладів приладів, які визначають мікроальбумінурію та глікозильований гемоглобін (НbА1с), якість диспансерного спостереження в 2006 році покращилась, оскільки дослідження мікроальбумінурії дозволяє вчасно діагностувати діабетичну нефропатію і проводити відповідне її лікування, а визначення НbА1с є показником компенсації та якості лікування діабету у конкретного хворого. Водночас є незадовільною діагностика діабетичної ретинопатії та невропатії, оскільки відсутні повноцінні огляди дітей суміжними фахівцями (неврологами, офтальмологами), які часто не обізнані з сучасними критеріями діагностики та лікування ускладнень цукрового діабету.


У 2006 році тривала робота проекту «Допоможемо дітям, хворим на цукровий діабет» за підтримки
МОЗ України, Асоціації дитячих ендокринологів України, благодійного Фонду «Україна 3000». У межах проекту проводились огляди дітей, хворих на цукровий
діабет, у регіонах України бригадами лікарів (ендокринологами, офтальмологами, неврологами) з метою виявлення в дітей хронічних ускладнень і призначення їх лікування. Під час проведення оглядів було зроблено висновки, що в більшості регіонів відбувається гіпердіагностика діабетичної ретинопатії і недостатня діагностика діабетичної невропатії і нефропатії, у першу чергу в підлітків.

У 2006 році всі діти, хворі на гіпофізарний нанізм, отримували лікування препаратами гормону росту, а хворі на нецукровий діабет — препаратами десмопресину, які закуповувались МОЗ України коштами державного бюджету.

Стаціонарна допомога

Загальна кількість дитячих ендокринологічних ліжок у лікувальних закладах системи Міністерства охорони здоров’я України в 2006 році становила 616 шт. (зменшилася на 15 ліжок порівняно з 2005 роком). Забезпеченість дитячими ендокринологічними ліжками дітей 0–17 років складає 0,7 на 10 000 відповідного населення. Викликає тривогу низька забезпеченість ліжками, як і в попередні роки, у Житомирській (0,18 на 10 000 дитячого населення) та Луганській (0,25) областях (рис. 18).

Найбільша кількість дитячих ендокринологічних ліжок входить до ліжкового фонду обласних дитячих лікарень (58,5 %), до 8 дитячих міських лікарень (28,7 %), ендокринологічних диспансерів (8,4 %), а також 2 міських та 1 обласної лікарень для дорослих, де розміщено відповідно 2,9 і 1,6 % ліжок.

Одними з найбільш важливих показників роботи стаціонару є ті, що характеризують використання ліжкового фонду: середнє число днів роботи ліжка за рік, середній обіг ліжка, середня тривалість перебування хворого на ліжку та інші (табл. 2). Середнє число днів зайнятості дитячих ендокринологічних ліжок у 2006 році в Україні збільшилось і склало 331,40 дня та коливалось від 394,47 дня в Донецькій до 243,04 дня у Львівській областях. Подібне відбувається і в плані середнього перебування хворого на дитячому ендокринологічному ліжку. Якщо в Україні середнє перебування хворого було 12,23 дня, то в Волинській області — 8,27 дня, Миколаївській — 8,5 дня, Харківській — 8,94 дня, Запорізькій — 15,88 дня, Дніпропетровській — 15,55 дня. Обіг ліжка, що дає уявлення про середнє число хворих, які можуть пройти лікування протягом року на одному ліжку, у 2006 році становив: від 39,35 раза в Миколаївській області до 18,72 раза у Львівській області, по Україні — 27,09 раза.



Основною метою проведеного аналізу було одержання об’єктивної оцінки стану статистичної інформації про ендокринологічну допомогу дітям, яка може бути використана для усунення недоліків у роботі, прийнятті більш ефективних заходів з розширення обсягу і підвищення якості дитячої ендокринологічної допомоги.  


Вернуться к номеру