Журнал «Медицина неотложных состояний» 5 (44) 2012

Основи загальної й клінічної токсикології

Токсикологія — галузь медицини, що вивчає закони взаємодії живого організму та речовин різного походження, які надходять до організму із зовнішнього середовища. Токсичною речовиною може виявитися будь-яка хімічна сполука, що потрапила в організм у кількості, здатній викликати порушення життєво важливих функцій і створити небезпеку для життя.

Поняття про токсичні речовини й отруєння

Отрутою називають хімічну речовину, що вступає у фізико-хімічну взаємодію з органами і тканинами, змінюючи їх функцію, та може викликати в постраждалого хворобу або навіть призвести до летального кінця.

Лікар середньовіччя Парацельс (1493–1541) писав, що «все є отрутою, і ніщо не позбавлене отруйності; лише одна доза робить отруту непомітною. Отрута від ліків відрізняється дозою».

Хімічна речовина може бути отрутою, лікарським і необхідним для життя засобом залежно від умов, при яких вона зустрічається з організмом і взаємодіє з ним.

Дослідження впливу отрути на організм вивчає токсикодинаміка, а процеси, що відбуваються в організмі з речовиною, вивчає токсикокінетика.

Токсична дія на організм оцінюється за допомогою визначення функціональних і патоморфологічних ознак отруєння при різних шляхах надходження отрути в організм.

Важливе значення має вибірковість дії отрути, її здатність ушкоджувати певні клітини і тканини, не впливаючи на інші клітини, з якими отрута перебуває в прямому контакті. Отруєння можна розглядати як хімічну травму організму, і завдання токсиколога — встановити її локалізацію й загальну реакцію організму.

Основним методологічним прийомом токсикології є експеримент на тваринах, добре спланований і технічно оснащений, для з’ясування впливу отрути на органному, клітинному, субклітинному й молекулярному рівнях.

Кількість хімічних сполук, що використовуються в даний час у народному господарстві й побуті, настільки велика, а характер їх біологічної дії наскільки різноманітний, що застосовують декілька класифікацій.

Найширше використовується хімічна класифікація, що передбачає поділ усіх хімічних речовин на органічні, неорганічні, а також елементоорганічні. Відповідно до прийнятої хімічної номенклатури визначають клас і групу цих речовин.

Патогенез токсичної дії на організм складний і в кожній групі хімічних речовин має свої особливості.

За даними ВООЗ, у європейських країнах в середньому 1 людина на 1000 жителів госпіталізується з приводу отруєння. Особливе місце серед хворих із гострими отруєннями займають діти, які становлять близько 7,3 % відносно інших вікових груп. Щорічно в стаціонарах понад 1 % госпіталізованих хворих вмирає унаслідок гострих отруєнь.

Найбільш небезпечними отруєннями є отруєння барбітуратами, дихлоретаном, оцтовою есенцією, метиловим спиртом, соляною кислотою, гальмівною рідиною й фосфорорганічними інсектицидами (ФОІ): хлорофосом, тіофосом. Летальність може становити до 32 %.

Причинами летальних отруєнь є:

— висока токсичність отрути;

— швидке потрапляння в організм всієї кількості хімічної речовини, що викликала захворювання;

— складнощі ранньої діагностики (особливо коли хворий непритомний);

— несвоєчасна й нераціональна допомога на догоспітальному етапі.

Важливе значення для профілактики отруєнь має практична класифікація токсичних речовин. Залежно від застосування їх поділяють таким чином:

1. Промислові отрути, що використовуються в промисловості; серед них органічні розчинники (дихлоретан), барвники (анілін), холодові агенти (фреон), хімічні реагенти (метиловий спирт), пластифікатори й багато інших.

2. Отрутохімікати, що використовуються для боротьби з бур’янами і шкідниками сільськогосподарських культур: хлорорганічні пестициди — гексахлоран, поліхлорпінен та ін.; фосфорорганічні інсектициди — карбофос, хлорофос, фосфамід, трихлорметафос-3, метилмеркаптофос та ін.; ртутьорганічні речовини — гранозан; похідні карбамінової кислоти — севін та ін.

3. Лікарські засоби, що мають свою фармакологічну класифікацію.

4. Побутові хімікати, що використовуються в побуті: харчові добавки (оцтова кислота); засоби санітарії, особистої гігієни і косметики; засоби догляду за одягом, меблями, автомобілем тощо.

5. Біологічні рослинні й тваринні отрути, які містяться в різних рослинах і грибах (аконіт, цикута та ін.) і викликають отруєння при потраплянні в організм людини.

6. Бойові отруйні речовини (БОР), які застосовуються як токсична зброя для масового знищення людей (зарин, іприт, фосген та ін.).

Гостре отруєння — це хімічна хвороба (травма), що розвивається в результаті одноразового екзогенного попадання в організм чужорідної хімічної речовини — ксенобіотика.

У даний час є тенденція до збільшення випадків гострих отруєнь, що пов’язано з інтенсивним розвитком хімічної промисловості, використанням широкого арсеналу хімічних речовин в промисловості, побуті, безконтрольним застосуванням лікарських препаратів.

Згідно з етіопатогенетичним принципом розрізняють випадкові отруєння (виробничі, побутові, ятрогенні) і навмисні (кримінальні, суїцидальні, «поліцейські», бойові).

Випадкові отруєння виникають незалежно від волі постраждалого: унаслідок самолікування, передозування лікарських препаратів, у результаті помилкового прийому одних ліків замість інших, при алкогольній інтоксикації, а також при нещасних випадках (вибух, витік отруйної речовини, пошкодження тари та ін.) на хімічному виробництві, у лабораторіях або в побуті (при пожежі або несправності опалювальної системи).

Навмисні отруєння бувають пов’язані з усвідомленим застосуванням токсичної речовини з метою самогубства (суїцидальні отруєння) або вбивства (кримінальні отруєння). «Поліцейські» отруєння пов’язані із застосуванням отрут (сльозогінного газу) для розгону демонстрацій, а бойові — із застосуванням отруйних речовин (БОР) як хімічної зброї.

Класифікація за клінічним принципом: гострі отруєння, підгострі отруєння та хронічні отруєння.

За ступенем тяжкості клінічного перебігу отруєння бувають легкими, середньої тяжкості, важкими, украй тяжкими і смертельними, що прямо залежить від вираженості клінічної симптоматики і меншою мірою — від кількості прийнятої дози. Ускладнені отруєння (пневмонія, гостра ниркова недостатність, гостра печінкова недостатність та ін.) відносять до категорії тяжких отруєнь.

Потрапляння отрути в організм може здійснюватися через ротову порожнину (з їжею, напоями або при безпосередньому ковтанні отрути), через верхні дихальні шляхи, через рану (укус тварини або комахи), за допомогою ін’єкції (підшкірно, внутрішньовенно, внутрішньом’язово), через шкіру (жиророзчинні речовини, органічні розчинники, фосфорорганічні сполуки).

Для клінічної токсикології велике значення має оборотність зв’язку отрут із рецепторами. Більшість токсичних речовин неміцно зв’язуються з рецепторами, і їх можна «відмити». Встановлено, що ковалентний зв’язок отрут із рецепторами міцний та важкооборотний.

Особливо важливим для клінічної токсикології є вивчення метаболічних процесів, у результаті яких нетоксична або малотоксична речовина перетворюється на сполуку більш токсичну, ніж початкова. Це може відбутися як у процесі розкладання речовини, так і в процесі синтезу. Таке явище називається летальним синтезом.

Імунна система об’єднує управління всіма процесами метаболізму і детоксикації хімічних речовин, що дозволяє на даний час визначити новий напрямок у розвитку наукових досліджень у галузі імунної токсикології.

Етіологія гострих отруєнь

Гострі отруєння розрізняються залежно від шляху надходження токсичної речовини в організм постраждалого. У клінічній токсикології розрізняють такі шляхи надходження екзогенних отрут в організм людини:

— пероральний (посідає перше місце);

— інгаляційний (пари сенільної кислоти, діоксид вуглецю, ФОС);

— при нашкірній аплікації;

— внутрішньом’язовий, підшкірний, внутрішньовенний;

— через ранову та опікову поверхні;

— через кон’юнктиву очей.

Можливі інгаляційні отруєння, порожнинні (при потраплянні отрути в ніс, вухо та ін.).

Токсичність — властивість хімічної речовини в мінімальних кількостях викликати патологічні зміни, що призводять до захворювання, втрати працездатності або загибелі того, хто отруївся.

Причинами гострих отруєнь можуть бути:

— зловживання алкогольними напоями й сурогатами алкоголю;

— прийом отрут, що викликають короткочасний стан сп’яніння;

— самолікування (передозування, прийом без урахування токсичності, побічної дії, індивідуальна чутливість організму);

— неправильне зберігання домашніх хімікатів, різних фармацевтичних препаратів і косметичних засобів;

— недостатня обізнаність дорослих про токсичні властивості того чи іншого лікарського препарату;

— прийом лікарських речовин і побутових отрут із метою самогубства.

Взаємодія лікарських засобів між собою й токсинами

Серед численних лікарських засобів, запропонованих різними авторами в різний час як специфічні протиотрути (антидоти) при гострих отруєннях різними токсичними речовинами, можна виділити 3 основні групи.

1. Хімічні (токсикотропні) протиотруйні препарати контактної дії. Серед них можна виділити амілнітрат, диметиламінофенол. Протиотрути, які здатні вступати у фізико-хімічну взаємодію в шлунково-кишковому тракті (антидот металів, ентеросорбенти). Протиотрути, що здійснюють специфічну фізико-хімічну взаємодію з токсичною речовиною в гуморальному середовищі організму (хімічні протиотрути парентеральної дії). До цих препаратів належать тіолові сполуки (унітіол), що вживаються для лікування гострих отруєнь сполуками важких металів і миш’яку, а також холеретиками (солі ЕДТА, тетацин) для утворення в організмі нетоксичних сполук — хелатів із солями деяких металів (свинцю, кобальту, кадмію та ін.).

Зондове промивання шлунка й кишечника є найбільш простим і надійним засобом зниження резорбції токсичних речовин при пероральному отруєнні. Його ефективність не залежить від використання хімічних антидотів контактної дії. Як неспецифічний сорбент застосовується активоване вугілля, 1 грам якого сорбує до 800 мг морфіну, 700 мг барбіталу, 300–350 мг інших барбітуратів і алкоголю. У цілому цей метод лікування отруєнь у даний час відносять до вказаної вище групи методів штучної детоксикації під назвою ентеросорбція (гастроінтестинальна сорбція).

2. Біохімічні протиотрути (токсико-кінетичні), що забезпечують вигідну зміну метаболізму токсичних речовин в організмі або напряму біохімічних реакцій, у яких вони беруть участь, не впливаючи на фізико-хімічний стан найтоксичнішої речовини. Серед них найбільше клінічне застосування в даний час знаходять реактиватори холінестерази (оксими) — при отруєннях фосфорорганічними речовинами, метиленовий синій — при отруєннях метгемоглобінутворювачами, етиловий алкоголь — при отруєннях метиловим спиртом та етиленгліколем, антиоксиданти — при отруєннях чотирихлористим вуглецем.

3. Фармакологічні протиотрути (симптоматичні), що забезпечують лікувальний ефект внаслідок фармакологічного антагонізму, діючи на ті ж функціональні системи організму, що й токсичні речовини. У клінічній токсикології найбільше використовується фармакологічний антагонізм між атропіном і ацетилхоліном при отруєннях ФОС, між прозерином і пахікарпіном, анексатом і бензодіазепіном, налоксоном і опіатами. Їх застосування дозволяє усунути багато небезпечних симптомів отруєння перерахованими препаратами, але рідко приводить до ліквідації всіх симптомів інтоксикації, оскільки вказаний антагонізм зазвичай виявляється неповним. Крім того, препарати — фармакологічні антагоністи через їх конкурентну дію повинні застосовуватися в достатньо великих дозах, що перевищують концентрацію в організмі даної токсичної речовини.

Принцип фармакологічного антагонізму використовується при виборі специфічної фармакотерапії при отруєннях так званими синаптотропними речовинами, які здатні прямим або непрямим чином впливати на центральні або периферичні синапси медіаторних систем і змінювати їх активність.

Застосування методів детоксикації при підгострих і хронічних отруєннях має свої характерні особливості, які залежать від своєрідних умов формування даної патології.

По-перше, виведення з організму токсичних речовин вкрай ускладнене, оскільки при хронічних отруєннях зазвичай спостерігається депонування їх в органах і тканинах, тобто їх міцний зв’язок із структурами клітин. При цьому найбільш поширені методи прискореного очищення організму, так само як гемодіаліз і гемосорбція, виявляються малоефективними й антидотна терапія стає основним засобом детоксикації.

По-друге, основне місце в лікуванні хронічних отруєнь займає застосування лікарських препаратів, що впливають на ксенобіотик, який потрапив у організм, і продукти його метаболізму.

Основні клінічні синдроми й симптоми при гострих отруєннях

Екзогенні отрути при гострому отруєнні викликають розлад функцій різних органів і систем, а також порушують постійність внутрішнього середовища організму. Зокрема, при попаданні в організм отрут спостерігаються різноманітні порушення центральної нервової системи: астенічний стан, енцефалопатія, психомоторне збудження, гострі інтоксикаційні психози, токсичні поліневрити порушення свідомості (ступор, сопор кома). У зв’язку з цим при гострих інтоксикаціях виникають патологічні синдроми, що характеризують картину хвороб хімічної етіології.

Неврологічний синдром. У центральній нервовій системі виникають істотні зміни кровообігу, що характеризуються:

— гіпоксією мозку;

— зміною ферментативної активності в речовині мозку;

— зниженням рівня окислювальних процесів;

— розвитком загальномозкових симптомів (головний біль, запаморочення, загальна слабкість, початкові явища порушення свідомості та інші ознаки);

— токсичною комою, що є наслідком глибоких розладів гемодинаміки головного мозку, гіпоксії, наркотичної дії отрут.

Симптоми ураження нервової системи:

1. Дія отрути на кору головного мозку:

— головний біль (ціаністі речовини, феноли, свинець);

— порушення рівноваги й свідомості (снодійні, транквілізатори, спирти, протиепілептичні препарати);

— галюцинації й делірій (атропіноподібні речовини, камфора, кофеїн, саліцилати, гриби);

— судоми (коразол, тубазид, фтивазид, кофеїн, камфора, атропін, спирти, ФОІ).

2. Гіпоксія головного мозку (оксид вуглецю, сірководень, селітра).

3. Поліневрити та паралічі (талій, нітробензол, свинець, спирти, ФОІ).

Синдром порушення дихання. Розлади дихання спостерігаються при всіх тяжких інтоксикаціях, особливо при розвитку коматозних станів. Виділяють такі форми порушення дихання в постраждалих:

— обтурація дихальних шляхів (западання язика, аспірація блювотними масами, виражені бронхорея й салівація);

— глибока кома й параліч дихальної мускулатури (при отруєнні ФОІ, пахікарпіном);

— легенева форма (гостра пневмонія, набряк легенів, трахеобронхіт);

— гіпоксія (при гемолізі, карбоксигемоглобінемії, метгемоглобінемії та ін.);

— порушення газообміну (дихальна, гемічна, циркуляторна, тканинна гіпоксія).

Симптоми ураження дихальної системи:

1. Брадіпное (рідке дихання) — пригнічення функції дихального центру (наркотичні речовини, алкоголь, транквілізатори).

2. Тахіпное (часте дихання) — порушення газообміну при поширених ураженнях органів дихання:

— токсична пневмонія, набряк легенів (бензин, феноли, ФОІ);

— токсична анемія або порушення кровообігу.

3. Апное — зупинка дихання унаслідок подразнення дихальних шляхів отруйними парами.

4. Бронхорея (алкоголь, барбітурати, ФОІ).

5. Асфіксія (задуха) — гостре або поступове недостатнє потрапляння кисню в організм:

— центральна форма (ураження нервової системи нейротропними отрутами);

— аспіраційно-обтураційна форма (аспірація або обтурація дихальних шляхів слизом, блювотними масами, язиком, що запав);

— легенева форма (набряк легенів внаслідок хімічних опіків, роздратування дихальних шляхів парами газів, ураження серцево-судинної системи).

6. Бронхоспазм, ларингоспазм — вдихання токсичного пилу і газів, подразнюючих бронхи (хлор та його сполуки, амоніак, ФОІ).

Синдром порушення кровообігу. Найбільше значення мають такі види порушення серцево-судинної системи:

— токсичний шок (спостерігаються зміни в активності ферментних систем, зміни метаболізму; у розвитку шоку найважливіше значення має больова реакція і порушення процесів мікроциркуляції);

— гіпертонічний синдром (отруєння ФОІ, амоніаком, аніліном, хлором та іншими отрутами);

— порушення ритму серцевих скорочень (ФОІ, гриби, блекота, заманиха, чемериця та ін.);

— гостра судинна недостатність (як наслідок значного зменшення об’єму циркулюючої крові, втрати води й натрію в результаті проносу і нестримної блювоти); клінічно перебігає у вигляді непритомності, колапсу або шоку;

— серцева недостатність, що може призвести до набряку, який разом із колапсом швидко закінчується смертю.

Симптоми ураження серцево-судинної системи:

1. Брадикардія (гіпотензивні препарати, серцеві глікозиди, хінін, барбітурати, ФОІ).

2. Тахікардія (атропін і атропіноподібні речовини, спирти, адреналін, кофеїн, ціаністі сполуки).

3. Артеріальна гіпертензія (адреналін, адреналіноподібні препарати, камфора, глюкокортикоїди, свинець).

4. Артеріальна гіпотензія (гіпотензивні препарати, діуретики, гангліоблокатори, барбітурати, нітрогліцерин).

Синдром гострої печінково-ниркової недостатності. В основі його лежить первинне пошкодження отрутами паренхіми цих органів, а також гіпоксії різної етіо­логії.

Гостра ниркова недостатність:

1. Унаслідок дії токсичної речовини на нефрон:

— нефротоксичні отрути (метиловий спирт, антифриз, дихлоретан);

— гемолітичні отрути (оцтова есенція, миш’як.

2. Унаслідок гемодинамічних порушень (шок, колапс).

Синдром порушення кислотно-лужного стану й водно-електролітного балансу. При гострих екзогенних інтоксикаціях часто виникають значні порушення кислотно-основного стану й водно-електролітного балансу, що істотно впливають на перебіг і результат отруєння.

Клінічні симптоми гострих отруєнь залежать від шляху попадання отрути та її тропності до органів і систем організму.

Симптоми ураження шлунково-кишкового тракту:

1. Блювота — природний механізм детоксикації, коли організм намагається звільнитися від токсичної речовини, що знаходиться в ШКТ.

2. Фарбування блювотних мас: синьо-зелене (солі міді), кавове (соляна кислота), чорне (вісмут, сірчана кислота), домішки крові (отрути, що викликають опіки, саліцилати).

3. Гострий гастрит (нудота, блювота, болі, відрижка): подразнюючі хімічні речовини (метилсаліцилова кислота, саліцилат натрію, йод).

4. Глибокі опіки стравоходу і шлунка (виражений больовий синдром, поширені кровотечі й перфорації, шок):

— кислоти викликають коагуляційний некроз із осадом протеїну і сухим шкірним струпом, що перешкоджає подальшому проникненню кислоти;

— луги викликають розрідження некрозу із зволоженням і послабленням тканин і подальшим проникненням хімічної речовини вглиб тканин.

5. Сірий або чорний відтінок ясен (сполуки ртуті, свинцю, вісмуту).

6. Салівація (ртуть, миш’як, гриби, ФОІ).

7. Сухість слизових оболонок (атропін, атропіноподібні речовини, ефедрин, наркотичні речовини, нейролептики).

8. Діарея (солі важких металів, похідні нафти, скипидар, кислоти, луги, проносні, ФОІ).

9. Гостра печінкова недостатність (миш’як, антифриз, дихлоретан).

Методи діагностики гострих отруєнь

Діагностика отруєнь спрямована на встановлення хімічної етіології захворювань, що розвиваються в результаті дії чужорідних токсичних речовин на організм людини. Основні види діагностичних заходів:

1. Клінічна діагностика, що проводиться лікарем і базується на даних анамнезу, результатах огляду місця події й вивчення симптомів захворювання, виділення специфічних симптомів отруєння на догоспітальному етапі або в стаціонарі.

2. Лабораторна токсикологічна діагностика, спрямована на якісне й кількісне визначення токсичних речовин у біологічних середовищах організму (кров, сеча, цереброспінальна рідина), яку проводять хіміки-експерти.

3. Патоморфологічна діагностика, що проводить виявлення специфічних посмертних ознак отруєння токсичними речовинами; вона здійснюється судово-медичними експертами.

Для встановлення первинного клінічного діагнозу велике значення мають дані анамнезу й відомості з місця події. Слід враховувати, що патологія гострих отруєнь належить до категорії нещасних випадків, які мають певний час і місце дії. Уточнення цих параметрів може виявитися вирішальним і для діагнозу, і для проведення лікувальних заходів.

При проведенні первинної діагностики гострих отруєнь у хворих, що перебувають у коматозному стані, важливий уважний огляд місця події, де завжди можна виявити ті чи інші речові докази: посуд з-під алкогольних напоїв або їх сурогатів, оригінальні упаковки домашніх хімікатів або лікарських засобів, сторонні запахи хімічних речовин, блювотні маси тощо.

Особлива увага огляду місця події й збору «речових доказів» приділяється при смертельних отруєннях. Ці заходи зазвичай виконують слідчий і судово-медичний експерт.

Інструментальні методи діагностики. Важливу допомогу у встановленні клінічного діагнозу отруєння надає функціональна діагностика.

Метод електроенцефалографії дозволяє встановити характер змін біоелектричної активності мозку, що дозволяє провести диференціальну діагностику отруєнь психо- і нейротропними токсичними речовинами, особливо при коматозному стані, визначити тяжкість і прогноз отруєння.

Метод електрокардіографії використовується для оцінки характеру й ступеня токсичного ураження серця: порушень ритму і провідності, дистрофії міокарда.

Проводиться вимірювання ударного й хвилинного об’єму крові, загального й питомого опору судин для успішної реанімації при серйозних токсикологічних порушеннях функції серцево-судинної системи.

Інструментальна діагностика порушень дихання при гострих отруєннях дає об’єктивну характеристику ступеня й виду гіпоксії, а також змін кислотно-основного стану крові. Для цього використовуються оксигемометрія, фібробронхоскопія й спірографія.

Інструментальна діагностика токсичного ураження органів черевної порожнини (екстрена фіброскопія і рентгенографія) проводиться перш за все для оцінки ступеня й виду хімічного опіку стравоходу й шлунка. Найбільшу інформацію при цих дослідженнях отримують в перші 2–3 дні з моменту отруєння і потім на 3–4-му тижні, коли виявляються перші ознаки можливого рубцевого процесу й деформації цих органів із порушенням проходження їжі.

Великого значення останнім часом набуває екстрена діагностика токсичного ураження печінки й нирок за допомогою радіоізотопних методик, суть яких полягає у внутрішньовенному введенні радіоіндикатора (бенгальський рожевий, гіпуран) з подальшим визначенням його пасажу в печінці і нирках за допомогою гамма-камери. Радіоізотопна діагностика дозволяє проводити дослідження локальної гемодинаміки, поглинальної й видільної функцій нирок і печінки як органів, найбільш чутливих до дії токсичних речовин.

Значну допомогу в діагностиці різних ускладнень у токсикологічних хворих у соматогенній фазі отруєнь надає ультразвукове дослідження в разі підозри на розвиток абсцесів у легенях, наявність рідини в черевній порожнині, панкреатиту, перитоніту та ін.

Лабораторна токсикологічна діагностика отруєнь має три основні напрями: 1) якісні й кількісні дослідження для швидкого виявлення токсичних речовин у біологічних середовищах організму; 2) біохімічні дослідження з метою визначення змін біохімічного складу крові; 3) неспецифічні біохімічні дослідження для діагностики ступеня тяжкості токсичного ураження функції печінки, нирок і інших органів і систем.

Патоморфологічна діагностика отруєнь, окрім судово-медичного розтину трупів і патогістологічного дослідження, передбачає обов’язковий судово-хімічний аналіз трупного матеріалу для посмертної ідентифікації хімічної речовини, що викликала отруєння.

Діагностика хронічних отруєнь має характерні особливості, пов’язані з відсутністю в ранньому періоді захворювання виражених клінічних ознак. Тому доводиться розраховувати на виявлення найменших порушень гомеостатичних компенсаторних механізмів організму, біохімічних, функціональних і морфологічних зрушень, викликаних отруєнням. Найбільша увага приділяється інструментальній і біохімічній діагностиці.

Загальні принципи лікування гострих отруєнь

1. Негайне припинення подальшого надходження отруйної речовини в організм.

2. Максимальне зменшення кількості токсичних речовин і їх отруйних метаболітів у крові й тканинах організму.

3. Забезпечення нормального функціонування життєво важливих органів і систем людини.

4. Своєчасність надання медичної допомоги на місці події і в стаціонарі.

5. Профілактика різних ускладнень.

Методи детоксикації організму

Заходи щодо видалення отруйної речовини зі шлунка доцільно проводити протягом 6 год після її прийому, коли отрута ще знаходиться в шлунку. Вони тим ефективніші, чим коротший проміжок часу між прийомом і видаленням отруйної речовини, але часто раціональні протягом ще багатьох годин, якщо в організм поступили антихолінергічні отруйні речовини, які припиняють перистальтику шлунка.

1. Видалення отрути, що не всмокталася, із ШКТ: промивання шлунка, яке доцільно завершити введенням у шлунок сорбентів (метод ентеросорбції): 40–50 г порошку активованого вугілля в 100 мл води або 200–400 мл вазелінового масла. Якщо отрута жиророзчинна (ФОІ, дихлоретан), через 30–40 хв хворому дають проносне (40 г магнію сульфату). Необхідно пам’ятати, що сольові проносні протипоказані при отруєннях припікаючими рідинами. Для видалення отрути з кишечника 2 рази на день протягом 3 днів (особливо при отруєнні ФОІ) рекомендуються високі сифонні клізми.

2. Посилення функції нирок для виведення водорозчинних отрут, не пов’язаних із білками, проводиться в три етапи:

— швидке введення в організм рідини (1–2 л протягом 1 год) у вигляді фізіологічного розчину, 5% розчину глюкози, неогемодезу, реополіглюкіну;

— введення сечогінних засобів: 100–150 мг фуросеміду; добрий ефект викликає 16% розчин манітолу (добова доза 90–120 г сухої речовини) або 30% розчин сечовини в дозі 50–100 мл (при захворюваннях нирок не застосовувати);

— корекція порушень електролітного балансу; втрата іонів натрію й калію поповнюється внутрішньовенним краплинним введенням 1–1,5 л розчину Рінгера.

Форсований діурез не застосовується при серцевій недостатності й порушенні діяльності нирок.

3. Посилення функції печінки (холагон, алохол, холензим, холосас, кукурудзяні рильця, безсмертник тощо).

4. Посилення функції органів дихання (бемегрид, коразол, кордіамін, аналептична суміш).

5. Гемодіаліз і ультрафільтрація. Даний метод застосовують для видалення низькомолекулярних речовин через напівпроникну мембрану. Якщо через мембрану видаляється тільки вода, таку операцію називають ультрафільтрацією. Гемодіаліз і ультрафільтрація проводяться за допомогою апарату «штучна нирка». Залежно від виду отрути діаліз триває протягом 5–48 год.

6. Перитонеальний діаліз. У черевну порожнину вводяться спеціальні розчини. Очеревина має поверхню 20 000 см² і слугує доброю діалізуючою мембраною. Відбувається обмін між кров’ю і діалізуючим розчином із переходом токсичних речовин і сечовини з крові в діалізуючу рідину.

7. Метод гемосорбції, заснований на адсорбції речовин з крові на поверхні активованого вугілля або інших сорбентів; судинну систему підключають до колонки з речовинами-сорбентами. Кліренс токсичних речовин при гемосорбції в 5 разів вище, ніж при перитонеальному діалізі. Гемосорбція ефективна при отруєнні ФОІ (хлорофос, дихлофос, карбофос, метафос), барбітуратами, транквілізаторами, при токсичному гепатиті з високими цифрами білірубіну.

8. Метод плазмаферезу базується на заміні частини або всієї плазми у хворого. Замість видаленої плазми хворому переливають плазму донора, альбумін, плазмозамінні розчини.

9. Переливання крові. Застосовується в комплексній терапії при отруєннях гемолітичними й метгемоглобіноутворюючими отрутами: нітрати й нітрити, миш’яковистий водень, свинець, зміїна отрута.

10. Застосування антидотів — речовин, що зменшують токсичність отрути шляхом фізичної або хімічної дії на неї або конкуренції з нею при дії на ферменти і рецептори. На даний час антидотна терапія застосовується у 8–10 % хворих на гострі екзотоксикози. Залежно від механізму дії виділяють такі групи антидотів:

— сорбенти — антидоти, дія яких базується на фізичних процесах (активоване вугілля, ентеросгель);

— антидоти, що знешкоджують отруту шляхом хімічної взаємодії з ним (гіпохлорит натрію, калію перманганат); при цьому утворюються менш токсичні речовини;

— протиотрути, що конкурують з отрутою у дії на ферменти, рецептори або створюють в організмі речовини, які мають високу спорідненість до отрути: реактиватори холінестерази, опіатні антагоністи (налтрексон, налоксон); комплексоутворювачі (унітіол, трилон Б, тетацин-кальцій, пентацин); метгемоглобіноутворювачі (амілнітрит, натрію нітрит, метиленовий синій) при отруєнні сенільною кислотою й ціанідами; функціональні антагоністи (атропін — прозерин);

— імунологічні протиотрути, вживані при отруєнні тваринними і рослинними отрутами (протизміїна, протиботуліністична, антидигоксинова, протикаракуртова та інші сироватки).

Основні напрями інтенсивної терапії гострих отруєнь

При гострих отруєннях можливе визначення концентрації отрути в крові, що дає можливість застосовувати етіологічне лікування. Усі лікувальні заходи направлені на припинення контакту отрути з функціональними системами організму, а також на їх можливий захист від токсичної дії. При тяжких отруєннях виникає необхідність проведення термінових заходів для підтримки життєздатності уражених отрутою систем організму або тимчасового штучного заміщення їх функцій.

Особливість невідкладної допомоги при гострих отруєннях полягає в комбінованому й одночасному проведенні таких лікувальних заходів: прискореного виведення токсичних речовин і застосування специфічної (антидотної) фармакотерапії (методи активної детоксикації), а також симптоматичної терапії, направленої на захист тих систем організму, які переважно вражаються даною токсичною речовиною у зв’язку з її вибірковою токсичністю:

1. Синдромна і патогенетична терапія (відновлення функції життєво важливих органів і купірування провідних патологічних синдромів за невідкладними показаннями).

2. Детоксикаційна терапія (методи стимуляції природних процесів очищення організму, антидодна терапія, методи штучної фізико-хімічної детоксикації).

Евакуація постраждалого із зараженої атмосфери:

1. Використовувати засоби захисту дихання, щоб не піддаватися дії токсичних газів або парів.

2. Евакуювати із зони токсичних речовин, почати інгаляцію зволоженим киснем.

3. У разі появи ознак гострої дихальної недостатності — інтубація трахеї з проведенням штучної вентиляції легенів.

4. Необхідне спостереження протягом 24 годин, оскільки в результаті повільної дії токсичних речовин може розвинутися некардіогенний набряк легенів.

Наказом МОЗ України № 108 від 01.03.2004 року «Про удосконалення організації невідкладної нейрохірургічної допомоги» визначені показники до інтубації трахеї (достатньо одного з перерахованих чинників):

1. Свідомість за шкалою коми Глазго (ШКГ) < 8 балів. Тахіпное > 30 за хвилину.

2. Гіпоксемія: напруга кисню в артеріальній крові (РаО₂) < 70 мм рт.ст. (у нормі 80–105 мм рт.ст.) або сатурація артеріальної крові (SаO₂) < 94 % (у нормі 98–100 %).

3. Гіперкапнія — напруга вуглекислого газу в артеріальній крові (РаСО₂) > 45 мм рт.ст. (у нормі 35–45 мм рт.ст.).

Видалення токсичних речовин зі шкіри:

1. Не слід піддавати себе дії токсичних речовин, необхідно використовувати рукавички, захисні окуляри, спецодяг.

2. Зняти з постраждалого забруднений одяг і змити токсичну речовину великою кількістю прохолодної води, при цьому ретельно промити шкіру за вухами і під нігтями мильним розчином.

3. Не проводити хімічної нейтралізації токсичної речовини на шкірі, оскільки унаслідок хімічної реакції виділяється тепло, яке підсилює проникнення отрути.

Промивання очей:

1. Закапати анестезуючі засоби для полегшення промивання очей: 0,5% дикаїн по 2–3 краплі, 2% тримекаїн по 4–8 крапель.

2. Очі промивають великою кількістю прохолодної водопровідної води або фізіологічним розчином, не менше 1 літра води на кожне око.

3. Не припиняти промивання очей у разі дії токсичної речовини, що триває.

4. Не закапувати ніякої нейтралізуючої речовини, оскільки може відбутися подальше пошкодження очей.

5. Після закінчення промивання очей уважно оглянути поверхню кон’юнктиви й рогівки.

Стимуляція блювоти. Існують значні суперечності щодо стимуляції блювоти, промивання шлунка, призначення активованого вугілля й проносних засобів. Завдання лікаря медицини невідкладних станів — визначити доцільність призначення того або іншого методу активної детоксикації в даній конкретній ситуації.

Показання: невідкладна медична допомога вдома в перші хвилини після прийому токсину. Промивання шлунка зондовим методом найефективніше в перші 30–60 хвилин із моменту отруєння.

Протипоказання:

1) порушення свідомості (аспіраційна асфіксія);

2) отруєння речовинами, що викликають опіки (кровотечі з ШКТ);

3) серцево-судинна патологія (колапс, крововилив у мозок);

4) епілептичний статус (судоми);

5) вагітність (передчасні пологи).

Стимуляція блювоти механічним способом: постраждалому дають випити до 1 л води, потім натискають на корінь язика, процедуру повторюють до появи чистих промивних вод.

Призначення блювотних засобів. Хворому дають випити 1–2 стакани розчину кухонної солі (по 1 ст. ложці кухонної солі на 1 стакан теплої води), через 10–15 хвилин повинна з’явитися блювота, якщо блювоти немає, дають випити до 500 мл води.

Хворому дають випити 30 мл сиропу іпекакуани в 300–500 мл води, якщо блювоти немає — через 20–30 хвилин повторюють методику, якщо блювота не з’являється — промивають шлунок зондовим методом.

Промивання шлунка зондовим методом. Промивання шлунка зондовим методом найефективніше в перші 30–60 хвилин із моменту отруєння токсичною речовиною, метод ефективний і в більш пізні строки, за умови, що токсична речовина була в пігулках (їх залишки зберігаються в складках шлунка до 24 годин).

Показання:

1. Видалення токсичних речовин.

2. Зменшення концентрації і видалення припікальних рідин, промивання шлунка:

— при отруєннях кислотами промивання шлунка зондовим методом можна проводити в перші 6–8 годин, а при отруєнні лугами — у перші 2 години.

3. Внутрішньовенний шлях надходження отрути (алкалоїди групи опію виділяють секрет слизової оболонки шлунка й повторно всмоктуються).

Протипоказання:

1. Порушення свідомості (> аспірація і асфіксія).

2. Заковтування гострих предметів і великих частин рослин.

3. Отруєння речовинами, що утворюють опіки, в пізні строки.

4. Виразкова хвороба шлунка, варикозне розширення вен стравоходу.

5. Недавно перенесені операції на органах ШКТ.

Методика:

1. У пацієнтів із порушеною свідомістю заздалегідь виконується інтубація трахеї (огляд ротової порожнини, премедикація 0,1% атропіном 0,5–1 мл при ЧСС менше 120 на хвилину.

2. Пацієнта кладуть на лівий бік, голова нижче за тулуб на 20° (профілактика просування вмісту шлунка в дванадцятипалу кишку під час процедури).

3. Використовується зонд великого діаметра (зовнішній діаметр 12–13 мм).

4. Перед введенням зонду відмірюють довжину (від мочки вуха до різців і мечоподібного відростка), що вводиться, і роблять відповідну мітку.

5. Після змазування зонду гелем його без зусиль вводять у шлунок.

6. Перевіряють місцезнаходження зонду (аспіраційна або аускультативна проба).

7. Першу порцію вмісту шлунка в кількості 50–100 мл відбирають для токсикологічного дослідження.

8. У шлунок заливають рідину (водопровідну воду кімнатної температури або 0,9% розчин NaCl) в кількості 5–7 мл/кг маси тіла хворого.

9. Після введення рідини зовнішній кінець зонду поміщають нижче за рівень шлунка, спостерігаючи за витіканням рідини.

10. Показником адекватності проведення методики є чисті промивні води.

11. Завершують процедуру введенням суспензії активованого вугілля — 60–100 г (1 г/кг).

12. Перед вийманням зовнішній кінець зонду пережимають з метою попередження аспірації вмісту із зонду.

При госпіталізації хворого в стаціонар шлунок має бути промитий повторно, навіть якщо його промивали на догоспітальному етапі.

Орієнтовний максимальний об’єм рідини, необхідний для промивання шлунка залежно від віку хворого, представлений в табл. 1.

Прискорення проходження токсичних речовин по ШКТ

Проносні засоби. Показання:

— прискорення пасажу токсичних речовин і активованого вугілля для зменшення вірогідності десорбції токсину;

— прискорення проходження по кишечнику речовин, не адсорбованих активованим вугіллям.

Протипоказання:

— паралітична або динамічна кишкова непрохідність;

— діарея.

Методика видалення токсичних речовин:

1. Ввести проносний засіб разом із активованим вугіллям 1 г/кг:

— магнію сульфат або натрію сульфат в дозі 0,5 г/кг — для дорослих, 1 г/рік життя — для дітей, розведений у 100–200 мл води;

— олію в дозі 0,5 г/кг (протипоказано при отруєннях жиророзчинними отрутами — фосфорорганічними речовинами, похідними бензолу, продуктами переробки нафти).

2. Повторити в половинній дозі через 6–8 годин.

3. Кишковий лаваж є найбільш ефективним способом очищення кишечника при гострих пероральних отруєннях, і його застосування у поєднанні з методами очищення крові дає найбільш швидкий і стійкий ефект детоксикації.

4. Метод обмінного плазмаферезу проводиться з метою видалення токсичних речовин, що знаходяться в плазмі крові. Різні методики плазмаферезу включають отримання плазми крові хворого і її заміщення плазмозамінними розчинами (суха плазма, альбумін; поліглюкін, неогемодез і так далі) або повернення в організм хворого отриманої плазми після її очищення різними способами штучної детоксикації (діаліз, фільтрація, сорбція). Останньому в наш час надається перевага, оскільки це дає можливість уникнути значної втрати білків, ферментів, вітамінів і інших біологічно важливих інгредієнтів плазми хворого, неминучої при обмінному плазмаферезі. У будь-якому випадку першим етапом плазмаферезу є сепарація плазми за допомогою центрифуги, другим етапом — повернення формених елементів крові в організм хворого, третім етапом — переливання хворому плазмозамінних розчинів або очищеної плазми. При використанні спеціальних апаратів для плазмаферезу (наприклад, Celltrifnge фірми Amicon, США) другий і третій етапи можуть бути об’єднані, а плазма хворого перед переливанням перфузується через діалізатор апарату «штучна нирка» або колонку-детоксикатор із сорбентом.

Очисна клізма. Очисна клізма стала загальноприйнятим методом для видалення токсичних речовин із товстого кишечника. У токсикогенній фазі гострого отруєння цей метод не дає бажаного ефекту у зв’язку зі знаходженням токсичної речовини у верхніх відділах ШКТ. На догоспітальному етапі не застосовується.

Форсований діурез. На догоспітальному етапі показано застосування 1% розчину фуросеміду (салуретик) у дозуванні 100–120 мг в/в, після появи 500 мл сечі починають інфузію 0,9% розчину хлориду натрію, що дорівнює об’єму діурезу.

Застосування осмотичних діуретиків (15% манітол), унаслідок вираженого ефекту діуретика, що супроводжується виведенням з організму значної кількості води і солей натрію, показане в умовах стаціонару.

Методика: до введення манітолу (розрахункова доза 1–1,5 г/кг, добова доза 180 мг) проводиться в/в інфузійне навантаження 1500–2000 мл 0,9% розчину хлориду натрію. Препарат вводиться протягом 10–20 хв, через 10–15 хв з’являється діурез, коли кількість сечі досягає 500 мл, починається відшкодування втраченої рідини 0,9% розчином хлориду натрію відповідно до об’єму діурезу.

Синдромна й патогенетична терапія направлена на усунення порушень дихання, діяльності серцево-судинної системи, психоневрологічних розладів, проявів гострої ниркової і/або печінкової недостатності, підтримку вітальних функцій організму.

Аспіраційно-обтураційна форма порушення дихання

Причини: западання язика, аспірація блювотними масами, салівація, бронхорея, набряк гортані (спостерігаються частіше у хворих, які знаходяться в комі).

Невідкладна допомога:

1. Відновлення прохідності дихальних шляхів.

2. При необхідності — штучна вентиляція легенів.

3. Якщо асфіксія розвинулася в результаті опіку дихальних шляхів або набряку гортані, показана трахеотомія.

4. При вираженій салівації й бронхореї — введення 0,1% розчину атропіну 1–2 мл в/в (при необхідності повторити).

5. При аспірації блювотними масами — термінова бронхоскопія.

Центральна форма порушення дихання

Причини: пригнічення дихального центру при отруєннях препаратами снодійної або наркотичної дії, порушення іннервації дихальної мускулатури при отруєнні ФОІ.

Невідкладна медична допомога:

1. Відновлення прохідності дихальних шляхів («A» — airways open).

2. Штучна вентиляція легенів («B» — breathing).

3. Антидотна терапія.

Легенева форма порушення дихання

Причини: токсичний набряк легенів при отруєннях парами хлору, аміаку, фосгену (гострий початок або через 6–12 годин).

Невідкладна допомога:

1. Інгаляція зволоженим киснем з етиловим спиртом.

2. Глюкокортикоїди: преднізолон по 60–120 мг в/в, гідрокортизону гемісукцинат по 50–100 мг в/в, дексаметазон по 8–16 мг в/в (добова доза 4 мг/кг у перерахунку на преднізолон).

3. Антигістамінні засоби: 1% димедрол 1–2 мл в/в, 2% супрастин 1–2 мл в/в.

4. Дегідратація: 1% фуросемід 40–100 мг.

Гостра лівошлуночкова недостатність:

1. Оксигенотерапія зволоженим киснем з етиловим спиртом.

2. Хворому додають напівсидяче положення.

3. Венозні джгути на кінцівці.

4. Морфіну гідрохлорид 1% 1–2 мл в/м, в/в.

5. Фуросемід 1% розчин 80–120 мг в/в.

6. Нітрогліцерин 1% розчин 2 мл в 200 мл 0,9% NaCl або ізокет 0,1% 10 мл в 200 мл 0,9% NaCl в/в краплинно.

7. Вазоактивні препарати: дофамін 4% розчин 5 мл у 200 мл 0,9% NaCl, адреналін 0,1% розчин 1 мл у 200 мл 0,9% NaCl.

8. Глюкокортикоїди: преднізолон 60–90 мг, гідрокортизон 50–75 мг, дексон 8–12 мг.

Дофамін — препарат першого ряду, застосовується для підтримки серцево-судинної діяльності і функції нирок при шокових станах:

— 2–5 мкг/кг/хв — розширює мезентеріальні й ниркові судини без збільшення ЧСС і АТ;

— 5–10 мкг/кг/хв — виражений ефект інотропний, м’яка вазодилатація унаслідок стимуляції b₂-ад­ренорецепторів або помірна тахікардія;

— 10–20 мкг/кг/хв — подальше посилення ефекту інотропного, виражена тахікардія;

— більше 20 мкг/кг/хв — різка тахікардія, судинний спазм унаслідок стимуляції b₁-адренорецепторів і погіршення перфузії тканин.

Судомний статус:

1. Забезпечення прохідності дихальних шляхів («A» — airways open).

2. При необхідності штучна вентиляція легенів («B» — breathing).

3. Медикаментозна терапія:

— діазепам 0,5% розчин 2–4 мл в/в або 2–6 мл в/м;

— натрію оксибутират 20% розчин 10–20 мл в/в повільно;

— натрію тіопентал 100–200 мг 1% розчину в/в повільно, 300–400 мг 1% розчину в/м;

— магнію сульфат 25% розчин 10 мл в 400 мл 0,9% NaCl в/в краплинно.

Стадії гострої ниркової недостатності:

— шокова (І стадія);

— олігурична (ІІ стадія);

— поліурична (ІІІ стадія).

Шокова стадія гострої ниркової недостатності:

1. При шоковій стадії гострої ниркової недостатності і зменшенні об’єму циркулюючої крові проводять в/в заповнення судинної системи розчинами кристалоїдів, колоїдів під контролем АТ, ЧСС, ЦВТ, діурезу.

2. При вираженій гіпотонії: дофамін 200 мг у 200 мл 0,9% NaCl, адреналін 0,1% 1 мл у 200 мл 0,9% NaCl.

3. Боротьба з больовим шоком: 50% метамізол 2–4 мл, 3% кетанов 2–3 мл, наркотичні анальгетики.

4. Антигістамінні препарати: 1% димедрол, 2% супрастин по 1–2 мл в/в.

5. Глюкокортикоїди: преднізолон по 60–120 мг в/в, гідрокортизону гемісукцинат по 50–100 мг в/в, дексаметазон по 8–16 мг в/в.

6. Корекція метаболічного ацидозу: 8,4% NaHCO₃ 50 мл або 4% натрію гідрокарбонат 100 мл в/в краплинно під контролем pH.

Олігурічна стадія гострої ниркової недостатності:

1. Фуросемід 1% розчин 80 мг, за відсутності ефекту через 2 години вводять 160 мг препарату, за відсутності ефекту через 2 години вводять 320 мг препарату в/в, за відсутності збільшення почасового діурезу призначаються осмотичні діуретики (манітол, сечовина).

2. Манітол 15% розчин 1–1,5 г/кг маси тіла в/в, коли діурез досягає 500 мл, проводиться постійне відшкодування втраченої рідині 0,9% NaCl відповідно до об’єму діурезу.

3. Фраксипарин по 0,3 мл підшкірно 1 раз на добу.

4. Ретаболіл 5% розчин (стероїд анаболізму) по 2 мл в/м.

5. Новолупол (для пригнічення катаболізму білків) по 1 столовій ложці 3–4 рази на день.

6. Вітамінотерапія: В₁, В₂, В₆, В₁₂, нікотинамід.

7. Корекція водного балансу: добове потрапляння рідини в організм = добовий діурез + перспіраційні втрати (500 мл/м² поверхні тіла) + патологічні втрати (блювотні маси, піт, діарея).

Поліурична стадія гострої ниркової недостатності:

1. Введення рідини в/в або per os пропорційно діурезу.

2. Корекція гіпокаліємії й гіпонатріємії.

3. При необхідності корекція порушень системної гемодинаміки: норадреналін 0,2% розчин 2 мл, дофамін 4% розчин 5 мл, адреналін 0,1% розчин 1 мл в 200 мл 0,9% NaCl.

4. Антибактеріальна терапія.

5. При неефективності консервативного лікування — вирішувати питання про проведення гемодіалізу.

Усунення проявів гострої печінкової недостатності:

1. Контрикал по 50–100 тис. в/в краплинно.

2. Глюкокортикоїди: преднізолон 90–900 мг/добу, гідрокортизон 75–750 мг, дексаметазон 12–120 мг/добу в/в.

3. Есенціале, 0,1% L-лізину есцинат або ліпостабіл по 10–20 мл/добу в/в.

4. Берлітіон по 600 мг/добу в 400 мл 0,9% розчину NaCl в/в краплинно.

5. Легалон-70, карсил, дарсил, силібор по 1 драже 4 рази на добу.

6. Гепа-мерц (L-орнітин-L-аспартат) по 1 пакетику в 200 мл води, 2–3 рази всередину.

7. Ентеросорбенти: белосорб-П, смекта, силард, полісорб 9–12 г/добу.

8. Лактулоза (дуфак, нормазе) по 45–60 мл/добу всередину.

9. Сорбілакт по 200 мл або 400 мл в/в краплинно (2,5–6,5 мл/кг маси тіла).

10. Гепастерил по 400–800 мл/добу в/в, краплинно або гепасол А по 500 мл 2 рази на добу в/в краплинно.

11. Глутаргін 40% по 5–10 мл в 400 мл 5% глюкози в/в краплинно 1 раз на добу з подальшим переходом на пероральний прийом препарату (по 0,25 г 3 рази на добу протягом 30 днів).

12. Фраксипарин по 0,3 мл підшкірно 1 раз на добу.

13. Фенобарбітал (люмінал) по 0,05 г 2 рази на добу.

14. Спіронолактон по 100 мг/добу.

Антидотна детоксикація. Антидоти — речовини що зменшують токсичність отрути шляхом фізичної або хімічної дії на неї або конкуренції з нею при дії на ферменти й рецептори.

Критерії терміновості введення антидотів:

1. Протягом 30 хвилин з моменту отруєння:

— амілнітрат;

— атропін;

— глюконат кальцію;

— гідрокарбонат натрію;

— дигоксин-специфічні антитіла;

— налоксон;

— нітрит натрію;

— піридоксин;

— протаміну сульфат;

—тіосульфат натрію;

— фазостигмін;

— етанол.

2. Протягом 2 годин з моменту отруєння:

— ацетил цистеїн;

– бензилпеніцилін;

— метіонін:

— 4-метилпіразол.

3. Протягом 6 годин із моменту отруєння:

— унітіол;

— фітонадіон (вітамін К₁).

Антидотна терапія ефективна тільки в ранній «токсикогенній» фазі гострих отруєнь за умови вірогідного клініко-лабораторного діагнозу відповідного виду інтоксикації, тому в даний час застосовується тільки у 8–10 % хворих із гострими екзотоксикозами.