Международный эндокринологический журнал 4(10) 2007

Вступ

Актуальність проблеми цукрового діабету (ЦД) зумовлена значною поширеністю цього захворювання, а також тим, що він призводить до розвитку складних супутніх захворювань, спричиняє ранню інвалідизацію та смерть [1]. Кожні 12–15 років кількість хворих на ЦД подвоюється, на сьогодні вона становить 177 млн осіб. Згідно з прогнозами Міжнародного інституту діабету (Мельбурн), у 2010 р. кількість хворих на ЦД досягне 240 млн, а в 2030 р. становитиме 300 млн осіб [2]. Поширеність ЦД в Україні становить 8 % і має тенденцію до невпинного зростання [3]. Важливою проблемою діабетології на сьогодні є профілактика пізніх ускладнень ЦД [4].

ЦД супроводжується ураженням печінки ще на доклінічних стадіях. Із прогресуванням хвороби ураження збільшуються й виявляються зміною функції гепатоцитів, печінкового кровообігу, структури органа [5]. Печінка є центральним органом, що забезпечує нормальний перебіг метаболічних процесів в організмі [6].

Діабетичні гепатопатії зустрічаються в 64–88 % хворих [7, 8].

Жирова дистрофія печінки (ЖДП) — етіологічно й патогенетично неоднорідне ураження печінки, для якого типовим є тривале і значне накопичення жиру в гепатоцитах, при цьому частка жирів сягає 5–10 % від маси тканини печінки [9]. Домінуючими клінічними ознаками ЖДП найчастіше є астенічний синдром та метеоризм. Ехоскопічно виявляється збільшення розмірів органу на 2–4 см у поєднанні з гіперехогенністю, неоднорідністю структури паренхіми. Ожиріння печінки виявляється при цьому у вигляді дрібно-, середньо- та великокраплинних включень у гепатоцитах [10].

Факторами ризику, що сприяють прогресуванню ЖДП, є похилий вік, надмірна маса тіла, ЦД, співвідношення АСТ/АЛТ > 1 [11]. До ендогенних етіологічних факторів неалкогольного стеатогепатиту належать метаболічний синдром, ожиріння, ЦД, гіперліпідемія; до екзогенних — тривале парентеральне харчування, незбалансоване за вмістом вуглеводів і жирів, недостатність білка в раціоні з надлишком вуглеводів, швидке схуднення [12].

Гіперінсулінемія та інсулінорезистентність є ключовими факторами розвитку стеатозу печінки при ожирінні та ЦД [13]. При цьому порушуються всі види обмінів [14].

Неалкогольний стеатогепатит — хронічне захворювання печінки. Ефективних методів його лікування не існує. Дослідження доводять, що препарати, які підвищують чутливість до інсуліну, можуть покращувати біохімічні та гістологічні показники при неалкогольному стеатогепатиті, що підтверджує роль інсулінорезистентності при цій патології [11].

Незважаючи на понад 20-річний період вивчення неалкогольного стеатогепатиту питання патогенетичної терапії залишаються до кінця не вирішеними [1, 14].

Дослідження ефективності патогенетичної терапії ЖДП у хворих на ЦД виконано в межах програми Харківського державного медичного університету, є фрагментом комплексної науково-дослідної роботи кафедри факультетської терапії, присвяченої патогенетичним і терапевтичним аспектам захворювань гепатобіліарної системи при ЦД (реєстраційний номер 0102U001867).

Метою даного дослідження стало проведення порівняльної оцінки ефективності патогенетичної терапії ЖДП у хворих на ЦД 1-го та 2-го типів із нормальною та підвищеною масою тіла.

Матеріали і методи

До групи обстежуваних увійшли хворі на ЦД 1-го та 2-го типів у поєднанні з ЖДП із нормальною та підвищеною масою тіла молодого, середнього та похилого віку (відповідно до класифікації ВООЗ), які лікувалися в ендокринологічному відділенні обласної клінічної лікарні м. Харкова. Усього обстежено 77 хворих, які були розділені на три групи. Першу групу (34 пацієнти), що була розділена на дві підгрупи по 17 осіб, сформували пацієнти, які страждали на ЦД 1-го типу із ЖДП та нормальною масою тіла; другу групу — хворі на ЦД 2-го типу із ЖДП та нормальною масою тіла (21 хворий). До третьої групи увійшли хворі на ЦД 2-го типу в поєднанні із ЖДП та підвищеною масою тіла (22 хворі).

До основних діагностичних критеріїв можна віднести гепатомегалію, що при пальпації відзначалася в 38 хворих (17 хворих першої групи, 8 хворих другої групи, 13 хворих третьої групи), біль у правому підребер'ї, гіркоту в роті, метеоризм, астенічний синдром. За ступенем тяжкості виділяли легкий, середньої тяжкості, тяжкий цукровий діабет за субкомпенсованим і декомпенсованим станом вуглеводного обміну.

Біль у правому підребер'ї відзначали 43 хворі (перша група — 22, друга — 9, третя — 12). Тяжкість у правому підребер'ї мала місце в 49 пацієнтів (перша група — 24, друга — 9, третя — 16). Поверхня печінки була гладкою, край печінки закруглений або гострий. Консистенція печінки була однорідною, еластичною.

Астенічний синдром спостерігався в усіх групах обстежених хворих: у 30 хворих першої групи, 18 — другої групи і 20 — третьої групи. Метеоризм мав місце у 16 хворих першої групи, 2 — другої групи, 6 — третьої групи. Гіркота в роті була у 18 хворих першої групи, 7 — другої групи і 10 — третьої групи.

Хворі на ЦД 2-го типу з ожирінням мали більш високі показники систолічного (165 ± 0,03 мм рт.ст.) та діастолічного (95 ± 0,02 мм рт.ст.) артеріального тиску.

Найбільша кількість тяжких форм ЦД спостерігалася у хворих першої та третьої груп. Ознаки субкомпенсації мали місце в усіх групах, найбільша кількість — у третій групі (20 хворих). У хворих на ЦД, ЖДП та при їх поєднанні ехоскопічно виявляли збільшення вертикального й сагітального розміру печінки на 2–4 см та гіперехогенність, неоднорідність структури паренхіми печінки.

Для верифікації діагнозу ЦД та визначення стану вуглеводного обміну в обстежених хворих проводилося дослідження середньодобового вмісту глюкози сироватки крові натще (ГКН), глюкози сироватки крові після навантаження (ГКП), амплітуди добових коливань глюкози сироватки крові (ГКА), ви-значення глікозильованого гемоглобіну (НbА1с). З метою діагностики мікроальбумінурії в сечі використовували імуноферментний метод. Для верифікації діагнозу ЖДП проводилося визначення функціонального стану печінки з використанням комплексу клініко-лабораторних, біохімічних та інструментальних методів дослідження.

З метою визначення стану холесекреторної функції печінки проводилося дослідження вільних та кон'югованих жовчних кислот у сироватці крові. Проводилося визначення стану білкового (загальний білок і білкові фракції сироватки крові), пігментного (загальний білірубін і його фракції), ферментного (АСТ, АЛТ, ГГТП, ЛФ) обмінів та вмісту гомоцистеїну в сироватці крові методом твердофазного імуноферментного аналізу.

Про стан ліпідного обміну свідчили результати до-слідження загального холестерину (ЗХС), холестерину ліпопротеїнів високої щільності (ХС ЛПВЩ), холестерину ліпопротеїнів низької щільності (ХС ЛПНЩ), холестерину ліпопротеїнів дуже низької щільності (ХС ЛПДНЩ) ензиматичним методом за допомогою біохімічного аналізатора Statfax 1904 plus і тест-наборів фірми Bio Meriex (Франція). Для визначення тригліцеридів (ТГ) використовували тест-систему Sentinel (Італія). Усім хворим проводилося ультразвукове дослідження печінки.

Статистичний аналіз результатів дослідження здійснювали за допомогою спеціальних програм із застосуванням параметричних (t-критерій Стьюдента), методів варіаційної статистики та за допомогою програми Microsoft Excel із використанням багатовимірного кореляційного аналізу.

Були використані такі лікувальні схеми:

1. Група хворих на ЦД 1-го типу в поєднанні із ЖДП та нормальною масою тіла складалася з 34 хворих, була розподілена на дві ідентичні підгрупи по 17 хворих. Пацієнти 1-ї підгрупи отримували збалансоване харчування (стіл № 5, 9), інсулінотерапію, інгібітори АПФ (лізиноприл) по 10 мг на добу при підвищенні артеріального тиску, дезагреганти та ангіопротектори з додатковим використанням метаболітотропного препарату по 2,0 внутрішньом'язово з подальшим переходом на пероральний прийом по 1 таблетці 3 рази на день упродовж 20 діб. Хворим 2-ї підгрупи проводилася комплексна терапія, що включала збалансоване харчування (стіл № 5, 9), інсулінотерапію, інгібітори АПФ (лізиноприл) по 10 мг на добу при підвищенні артеріального тиску, дезагреганти по 100 мг на добу та ангіопротектори по 800 мг на добу, а також додатково отримували препарат урсодезоксихолевої кислоти (УДХК) перорально щоденно на ніч по 10 мг/кг/добу і препарат α-ліпоєвої кислоти по 600 мг на добу внутрішньовенно краплинно.

2. Хворі на ЦД 2-го типу в поєднанні із ЖДП і нормальною масою тіла отримували комплексне лікування, що включало: збалансоване харчування (стіл № 5, 9), препарати сульфонілсечовини 2-ї генерації (глібенкламід по 5 мг на добу) з додатковою інсулінотерапією в окремих випадках, інгібітори АПФ — лізиноприл, дезагреганти по 100 мг на добу, ангіопротектори по 800 мг на добу та додатково препарат УДХК перорально щоденно по 10 мг/кг/добу на ніч та препарат α-ліпоєвої кислоти по 600 мг на добу внутрішньовенно краплинно.

3. Хворим на ЦД 2-го типу в поєднанні із ЖДП та підвищеною масою тіла призначалося лікування, що включало: збалансоване харчування (стіл № 5, 9), препарати сульфонілсечовини 2-ї генерації (глібенкламід по 5 мг на добу) з додатковою інсулінотерапією в окремих випадках, інгібітори АПФ (лізиноприл 10 мг/добу), дезагреганти по 100 мг на добу, ангіопротектори по 800 мг на добу в поєднанні з метаболітотропним препаратом та препаратом α-ліпоєвої кислоти.

Результати та їх обговорення

Після проведеного комплексу лікувальних заходів 34 (100 %) хворих на ЦД 1-го типу в поєднанні із ЖДП і нормальною масою тіла в 27 (79,4 %) пацієнтів відбулося повне усунення больового синдрому, а в 30 (88,2 %) хворих — зменшення проявів астеноневротичного й диспептичного синдромів та майже в усіх обстежених хворих першої групи наприкінці лікування зникали дискомфорт у правому підребер'ї й гіркота в роті.

У хворих обох підгруп першої групи після завершення лікування відбулися покращання загального стану та зміни деяких біохімічних показників (табл. 1). Так, аналізуючи зміни показників вуглеводного й білкового обмінів у хворих на ЦД 1-го типу в поєднанні з ЖДП у динаміці лікування відмічалося вірогідне зниження показників ГКН, ГКП, ГКА, НbА1с, ЕМА. При цьому показники ГКН, ГКП, ГКА, НbА1с, ЕМА у хворих 1-ї групи 2-ї підгрупи були вірогідно нижчі за аналогічні показники у пацієнтів 1-ї підгрупи цієї ж групи, що є підтвердженням кращої компенсації вуглеводного обміну.

Під впливом проведеної терапії покращувалися показники білкового балансу: хворі першої групи обох підгруп мали вірогідне підвищення концентрації загального білка та альбумінів крові, пацієнти другої підгрупи мали вірогідно вищий рівень загального білка, ніж хворі першої підгрупи першої групи. α₁-глобуліни були вірогідно знижені в усіх хворих першої групи, але максимально — у пацієнтів другої підгрупи. Рівень γ-глобулінів у сироватці крові був вірогідно знижений в обох підгрупах, але максимальних значень сягнули показники у хворих другої підгрупи. Коефіцієнт атерогенності (КА) мав тенденцію до підвищення в першій підгрупі та вірогідне збільшення в другій підгрупі порівняно зі значеннями як контрольної групи, так і першої підгрупи. Тимолова проба була вірогідно знижена у хворих першої і другої підгруп першої групи, але показники другої підгрупи були вірогідно вищими, ніж першої.

Аналізуючи отримані дані при лікуванні хворих на ЖДП і ЦД 1-го типу в поєднанні із ЖДП за допомогою запропонованих терапевтичних схем, можна зробити висновок про покращання вуглеводного та білкового обмінів із зниженням інсулінорезистентності, зменшенням вуглеводно-протеїнових компонентів матриксу в позаклітинному просторі, зниженням білковосинтетичної недостатності печінки, покращанням структурно-функціонального стану гепатоцитів.

Після завершення лікування спостерігалися суттєві зміни ферментного, пігментного обмінів, балансу гомоцистеїну й холеретичної функції печін-ки (табл. 2). Відбувалося вірогідне зниження АЛТ, ГГТП, гомоцистеїну та ЛФ у сироватці крові в обох підгрупах хворих на ЦД 1-го типу в поєднанні із ЖДП і нормальною масою тіла, при цьому в пацієнтів другої підгрупи зниження цих показників було вірогідним порівняно з показниками першої підгрупи. Показники АСТ в обох підгрупах четвертої групи мали тенденцію до зниження.

На фоні запропонованої терапії вірогідно знижувався рівень загального та кон'югованого білірубіну в сироватці крові, набувши максимального зниження у хворих другої підгрупи. Під впливом проведеного комплексу лікувальних заходів відбулося зниження активності АЛТ у сироватці крові, спостерігалася нормобілірубінемія, що свідчила на користь регресування процесів клітинно-печінкової недостатності та синдрому цитолізу в обстежених хворих.

Після проведеного лікування за запропонованими терапевтичними схемами відмічалося вірогідне зниження вільних, кон'югованих, а також суми жовчних кислот у хворих першої клінічної групи з вірогідним зниженням цих показників у пацієнтів другої підгрупи порівняно з хворими першої підгрупи. Зниження рівня екскреторних ферментів — лужної фосфатази, гамаглютамілтранспептидази та всіх жовчних кислот свідчить про усунення синдрому холестазу та відновлення жовчовивідної функції клітин печінки, що, ймовірно, пов'язано з терапевтичними ефектами препарату УДХК, що конкурує з токсичними жовчними кислотами в процесі абсорбції в тонкій кишці і на мембрані гепатоцита. При пероральному прийомі УДХК у загальному пулі жовчних кислот її частка збільшується до 60 %. Це призводить до зменшення всмоктування токсичних жовчних кислот та надходження їх у печінку. УДХК здатна вбудовуватися в клітинну мембрану, що стає більш стійкою до пошкоджуючої дії токсичних жовчних кислот. Збільшення секреції та стимулюючий вплив на транспорт жовчних кислот і органічних аніонів у гепатоцитах при використанні препаратів УДХК здійснюється завдяки позитивному впливу на холестаз.

Після завершення лікування за запропонованими терапевтичними схемами у хворих першої групи спостерігалося вірогідне зниження концентрації загального холестерину, тригліцеридів, ХС ЛПНЩ, ХС ЛПДНЩ у сироватці крові, коефіцієнту атерогенності та вірогідне підвищення вмісту ХС ЛПВЩ в обстежених хворих першої та другої підгруп (табл. 3). Рівень ЗХС, ХС ЛПНЩ, ХС ЛПДНЩ, КА, ХС ЛПВЩ сягнув максимальних значень у пацієнтів другої підгрупи, що є свідченням покращання ліпідного обміну у хворих на ЖДП, що розвинулася на фоні ЦД 1-го типу, зниження ендотеліальної дисфункції та інсулінорезистентності, пригнічення ліполізу в адипоцитах та зменшення вивільнення жирних кислот, підвищення здатності інсуліну регулювати активність транспортного білка й покращання обміну жирів у жировій тканині та м'язах.

Після аналізу типів гіперліпідемій у пацієнтів першої групи в динаміці лікування виявлено, що кількість пацієнтів з нормоліпідемією в процесі терапії збільшилася (перша група перша підгрупа: до лікування — 3/2,19 %, після лікування — 4/2,9 %; перша група друга підгрупа: до лікування — 2/1,46 %, після лікування — 9/6,56 %). Подібні зміни відзначено і для І типу гіперліпідемії (перша група перша підгрупа: до лікування – 4/2,9 %, після лікування — 6/4,38 %; перша група друга підгрупа: до лікування — 4/2,9 %, після лікування — 6/4,38 %). Кількість хворих з типом гіперліпідемії ІІа в першій підгрупі першої групи дещо збільшилася з 4/2,9 % до 5/3,64 %, а в другій підгрупі цієї групи спостерігалося значне зниження кількості хворих із цим типом гіперліпідемії (з 5/3,64 % до 2/1,46 %). Хворих із типом гіперліпідемії ІІб до лікування в обох підгрупах першої групи по 4/2,9 %. Після лікування пацієнти із зазначеним типом гіперліпідемії залишилися тільки в першій підгрупі першої групи (2/1,46 %). До лікування хворих з IV типом гіперліпідемії було по 2/1,46 % в обох підгрупах першої групи. Після лікування таких хворих не відзначено.

Встановлено, що відбувалося вірогідне зниження МДА в сироватці крові, МДА в еритроцитах, вірогідне підвищення пероксидази, каталази в сироватці крові у пацієнтів першої і другої підгруп, хворих на ЦД 1-го типу із ЖДП та нормальною масою тіла. У пацієнтів другої підгрупи першої групи показники були вірогідно вищими порівняно з контролем та аналогічними показниками хворих першої підгрупи. Покращувалися дані ехоскопії зі зменшенням розмірів печінки, ехопровідності, архітектоніки органа, жирової інфільтрації гепатоцитів.

Отже, проведені лікувальні заходи були патогенетично обгрунтовані та сприяли зниженню рівня ліпідів, ліпопротеїнів та відновленню оксидантно-протиоксидантного дисбалансу, зменшенню активності депонування тригліцеридів у гепатоцитах та ліпоцитах, нагромадженню холестеролу в макрофагах, що є ключовою ланкою ендотеліальної дисфункції, покращанню процесів перекисного окиснення структурних ліпідів мембран гепатоцитів, функції ендотелію, зменшенню гіпоксії та ішемії печінкової тканини.

У 21 (100 %) пацієнта другої клінічної групи після завершення лікування відмічалося зменшення больового (у 19,0–90,5 % хворих), диспептичного (у 17–81 % хворих), астеноневротичного (у 20,0–95,2 %) синдромів та повне їх усунення в 22 (100 %) хворих на ЦД 2-го типу в поєднанні із ЖДП та підвищеною масою тіла, поліпшення самопочуття, покращання показників усіх видів обміну, включаючи холесекреторну функцію печінки (табл. 4).

У хворих на ЦД у поєднанні із ЖДП відмічалося усунення диспротеїнемії, з вірогідним підвищенням альбумінів, зниженням глобулінів, зростанням коефіцієнту атерогенності, відновлення білковосинтетичної функції печінки.

Так, у пацієнтів другої групи спостерігалося віро-гідне зниження рівня ГКН, ГКП, ГКА, НbА1с у сироватці крові, екскреції мікроальбумінів із сечею, віро-гідне підвищення загального білка, альбумінів, вірогід-не зниження рівня α₁-, γ-глобулінів та показників тимолової проби.

Обстежені хворі третьої клінічної групи мали вірогідне зниження всіх показників вуглеводного обміну в сироватці крові та вірогідне зниження екскреції мікроальбумінів із сечею.

Рівень загального білка й альбумінів вірогідно зростав. Вірогідно знижувалися показники α₁-, γ-глобулінів та тимолової проби.

Наведені дані можуть свідчити про зменшення інсулінорезистентності, покращання ранньострокової та пізньострокової компенсації вуглеводного обміну, усунення білковосинтетичної функції печінки, зменшення вуглеводно-протеїнових компонентів матриксу в позаклітинному просторі та нормалізацію структурно-функціонального стану печінки.

Під впливом проведеного лікування відбулися певні позитивні зміни стану ферментного, пігментного обмінів, холесекреторної функції печінки та усунення гіпергомоцистеїнемії (табл. 5). У пацієнтів другої і третьої груп було вірогідне зниження активності індикаторних ферментів — АСТ, АЛТ, вірогідне зниження рівня екскреторних ферментів — гамаглютамілтранспептидази, лужної фосфатази в сироватці крові та нормалізація показників пігментного обміну у вигляді вірогідного зниження загального та кон'югованого білірубіну, що було достовірним свідченням зменшення клітинно-печінкової недостатності та регресії синдрому цитолізу. Концентрація гомоцистеїну невпинно вірогідно знижувалася.

У хворих на ЦД 2-го типу із ЖДП з нормальною та підвищеною масою тіла спостерігалося вірогідне зниження рівня ТХ, ГХ, ГХДХ + ГДХ, холевої, дезоксихолевої та суми жовчних кислот, що є показником покращання холеретичної функції печінки.

Під час аналізу ефективності запропонованої схеми лікування у хворих на ЦД 2-го типу в поєднанні із ЖДП з нормальною та підвищеною масою тіла звертає на себе увагу вірогідне покращання стану ферментного, пігментного обміну та холеретичної функції печінки, що створювало сприятливі умови для покращання ентерогепатичної циркуляції жовчних кислот.

На фоні проведеної терапії в пацієнтів другої групи (табл. 6) зафіксовано вірогідне зниження в сироватці крові рівня загального холестерину, тригліцеридів, ХС ЛПНЩ та ХС ЛПДНЩ, КА, вірогідне підвищення ХС ЛПВЩ, при цьому МДА в сироватці крові та в еритроцитах теж був вірогідно знижений, а рівні пероксидази та каталази вірогідно підвищувалися. Такі ж зміни показників ліпідного обміну, ПОЛ і АОЗ відбувалися у хворих на ЦД 2-го типу в поєднанні із ЖДП і підвищеною масою тіла. Рівні ЗХС, ТГ, ХС ЛПНЩ та ХС ЛПДНЩ були вірогідно нижчими порівняно з показниками до лікування, а коефіцієнт атерогенності, рівень ХС ЛПВЩ, навпаки, вірогідно зростали. Рівень МДА як в еритроцитах, так і в сироватці крові був вірогідно зниженим.

Проаналізована частота виявлення типів гіперліпідемій у хворих другої та третьої клінічних груп. У другій і третій групах пацієнтів із нормоліпідемією до лікування було лише по одному (0,73 %). Після проведеного лікування їх кількість у другій групі збільшилася до 3 хворих (2,2 %), а в третій групі — до 2 (1,46 %). У результаті запропонованої терапії відбулося збільшення кількості хворих з І типом гіперліпідемії (у другій групі з 5 (3,65 %) до 8 (5,84 %), а в третій — з 3 (2,19 %) до 7 (5,1 %)). У другій групі кількість хворих з типом гіперліпідемії ІІа в процесі лікування дещо зменшилася з 8 (5,84 %) до 7 (5,1 %), тоді як у третій групі, навпаки, кількість цих пацієнтів збільшилася з 7 (5,1 %) до 9 (6,57 %). Також спостерігалося зменшення кількості хворих з типом гіперліпідемії ІІб як у другій (до лікування — 5 (3,65 %), після лікування — 3 (2,19 %)), так і в третій групах (до лікування — 6 (4,38 %), після лікування — 4 (2,92 %)). Хворих із IV типом гіперліпідемії до лікування у другій групі було 2 (1,46 %), а в третій — 4 (2,92 %).

Проведені лікувальні заходи в обстежених хворих суттєво знижували гіперглікемію та дисліпідемію, зменшували продукти ПОЛ, що ушкоджують респіраторну ланку й мітохондріальний геном. Покращання функції мітохондрій вело до зупинення апоптозу та некрозу шляхом відновлення енергетичного статусу клітин печінки. Схуднення та збільшення чутливості клітин до інсуліну супроводжувалися покращанням біохімічних та гістологічних показників. Паралельно з цим відбувалося покращання архітектоніки та ехо-структури печінки, зменшення її розмірів при ультразвуковому дослідженні та зниження морфологічних проявів стеатогепатиту.

Після проведеного лікування в обстежених хворих відмічалось усунення диспептичного, астеноневротичного та больового синдромів. Завдяки здатності препарату α-ліпоєвої кислоти покращувати взаємодію інсуліну та його тканинних рецепторів, збільшувати захоплення та утилізацію глюкози м'язовими тканинами, гальмувати процеси глюконеогенезу та кетогенезу відбувалося суттєве покращання вуглеводного обміну: зменшувався рівень глюкози сироватки крові натще, середньої постпрандіальної глікемії, амплітуди добових коливань рівня глікемії, знижувався рівень глікозильованого гемоглобіну. Препарат α-ліпоєвої кислоти мав виражену ліпотропну дію: вірогідно знижувався рівень загального холестерину, тригліцеридів, ХС ЛПНЩ та ХС ЛПДНЩ. Запропонований варіант лікування забезпечував корекцію показників ПОЛ — знижувався рівень малонового діальдегіду в сироватці крові та в еритроцитах, збільшувалась активність ферментів з антиоксидантними властивостями (пероксидази та каталази), зменшувалися прояви гіпергомоцистеїнемії та покращувалася білковосинтетична функція печінки — вірогідно збільшувався вміст альбумінів сироватки крові. Застосування препарату α-ліпоєвої кислоти позитивно впливало на холесекреторну функцію печінки: знижувався вміст вільних, кон'югованих та суми жовчних кислот як показник відновлення холеретичної функції печінки.

Впровадження до терапії лікувальних комплексів, що складалися з препарату УДХК та α-ліпоєвої кислоти, а також із метаболітотропного препарату та препарату α-ліпоєвої кислоти є перспективним напрямком при лікуванні ЖДП у хворих на ЦД.

Висновки

Комбінована терапія з використанням препаратів α-ліпоєвої кислоти, УДХК та метаболітотропних препаратів підвищувала ефективність лікування хворих на ЦД 1-го, 2-го типів у поєднанні із ЖДП, сприяла нормалізації показників вуглеводного, білкового, ферментного, пігментного та ліпідного балансу, перекисного окислення ліпідів та антиоксидантного захисту, балансу жовчних кислот та гомоцистеїну в сироватці крові в більшості хворих.

Додаткове використання препаратів α-ліпоєвої кислоти, УДХК та метаболітотропних препаратів у комбінації з традиційними схемами лікування мало нейропротективний, ангіопротективний та гепатопротективний ефекти, що покращували перебіг ЦД у хворих із ЖДП.