Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.



СІМЕЙНІ ЛІКАРІ ТА ТЕРАПЕВТИ

НЕВРОЛОГИ, НЕЙРОХІРУРГИ, ЛІКАРІ ЗАГАЛЬНОЇ ПРАКТИКИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

КАРДІОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, РЕВМАТОЛОГИ, НЕВРОЛОГИ, ЕНДОКРИНОЛОГИ

СТОМАТОЛОГИ

ІНФЕКЦІОНІСТИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, ГАСТРОЕНТЕРОЛОГИ, ГЕПАТОЛОГИ

ТРАВМАТОЛОГИ

ОНКОЛОГИ, (ОНКО-ГЕМАТОЛОГИ, ХІМІОТЕРАПЕВТИ, МАМОЛОГИ, ОНКО-ХІРУРГИ)

ЕНДОКРИНОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, КАРДІОЛОГИ ТА ІНШІ СПЕЦІАЛІСТИ

ПЕДІАТРИ ТА СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

АНЕСТЕЗІОЛОГИ, ХІРУРГИ

"News of medicine and pharmacy" 9(213) 2007

Back to issue

Система охорони здоров’я України в період 1917–2007 рр. керівники, події, факти, коментарі

Authors: О.В. МАРТИНЕНКО, к.м.н., лікар-уролог Центральної районної поліклініки Голосіївського району м. Київ

Sections: Medicine. Doctors. Society

print version

Становлення України як самостійної держави має довгу та цікаву історію, яка в повному обсязі й досі не вивчена. Разом із становленням та розвитком Української держави створювалась та розвивалась і система охорони здоров'я України. На нашу думку, цей період починається з 1917 року, коли в Російській імперії початку XX ст. відбулися дві дуже важливі події — Лютнева та Жовтнева революції, що відіграли вирішальну роль у подальшому розвитку російської держави.

У період 1917–1919 рр. на території України точилася боротьба за владу між Тимчасовим урядом Росії та Українською Центральною Радою (УЦР), між радянською владою, що була створена 12 грудня 1917 р. Першим Українським з'їздом рад у Харкові, та Добровольчою армією Денікіна, Гетьманським правлінням. У цій суміші політичної боротьби, напруги суспільства у прагненні, з одного боку, змін суспільного життя, з іншого — спокою і злагоди почала свій розвиток система охорони здоров'я України.

Українською Центральною Радою була створена Центральна лікарсько-санітарна рада, про що повідомив професор О.В. Корчак-Чепурковський на І Крайовому лікарсько-санітарному з'їзді (Київ, 15 жовтня 1917 р.) у доповіді «Створення Крайового медико-санітарного органу при Генеральному секретаріаті Української Центральної Ради». З'їзд прийняв резолюцію, яка наголошувала, що організацію охорони здоров'я та надання медичної допомоги хворим необхідно здійснювати, спираючись на основні базові поняття та принципи демократії, самоуправління та земської медицини. Тимчасовий уряд Росії не тільки визнав новостворений орган управління — Центральну лікарсько-санітарну раду, а й наголосив на необхідності співпраці з ним. Його керівником став Б.П. Матюшенко (1883–1944) — випускник медичного факультету Університету св. Володимира. Цей новостворений орган управління існував досить короткий час, та в січні 1918 року після проголошення незалежності Української Народної Республіки (УНР) у структурі нового керівництва — Ради народних міністрів замість нього було засновано Департамент охорони здоров'я, першим директором якого був Б.П. Матюшенко. Через деякий час департамент очолив Євмен Лукашевич (1871–1929), який отримав медичну освіту у Львові, Відні та Цюриху, працював у Києві терапевтом та епідеміологом. На І Крайовому лікарсько-санітарному з'їзді був обраний заступником голови Всеукраїнського союзу українських лікарів та редактором журналу «Українські медичні вісті», а навесні 1918 р. став одним із засновників Українського Червоного Хреста. Деяких суттєвих змін в існуючу систему охорони здоров'я департамент внести не зміг у зв'язку з громадянською війною та переходом влади від УЦР до більшовиків та навпаки.

Наступним цікавим періодом розвитку системи охорони здоров'я став час після падіння УЦР у квітні 1918 р. та переходу влади до гетьмана П.П. Скоропадського, правління якого тривало з 29 квітня до 18 грудня 1918 р. Історично важливим є те, що в період правління гетьмана на початку травня 1918 р. уперше в Україні було створено орган центрального управління медичною справою — Міністерство народного здоров'я та опіки. Першим міністром став щирий українофіл Всеволод Любинський (1840–1920), який народився на Київщині й за фахом був фармакологом. До функцій міністерства відповідно до потреб часу входили: організація медичної допомоги населенню в складних умовах громадянської війни, протиепідемічні заходи.

Третій етап — етап правління Директорії (з 18 грудня 1918 р. до другої половини 1919 р.), створеної опозиційним щодо гетьмана Українським національним союзом. Були повернені закони й норми часів УНР та підписана угода-акт про з'єднання з Західноукраїнською Народною Республікою в єдину соборну Україну. Міністерство народного здоров'я та опіки було збережено, його очолив Б.П. Матюшенко. У першому наказі Б.П. Матюшенка від 25 грудня 1918 року вказано: «…перед міністерством стоять завдання надання допомоги полоненим, біженцям, інвалідам, боротьби з епідеміями й відновлення та розвитку порушеної війною та революцією медико-санітарної організації України…» Другим міністром, що очолив міністерство в цей складний час, був професор О.В. Корчак-Чепурковський, який першим у 1907 році почав читати лекції з соціальної медицини на базі Київського комерційного училища. З його ім'ям пов'язане створення першого українського класифікатора хвороб та першого російсько-українського медичного словника.

Щодо управління системою охорони здоров'я в Західноукраїнській Республіці (листопад 1918 — листопад 1919), то в ній існував Державний секретаріат здоров'я, що очолював випускник Віденського університету, лікар та громадський діяч Галіції Іван Куровець (1863–1931).

По-різному склалася доля людей, які створювали систему надання медичної допомоги в Україні в ті дуже складні часи. Наприклад, Б.П. Матюшенко в Празі став професором кафедри гігієни Українського вільного університету, створив Спілку українських лікарів (1922–1945), видавав журнал «Український медичний вісник» (1922–1925). І. Куровець став директором Народної лікарні у Львові. Професор О.В. Корчак-Чепурковський — перший з медиків, хто був обраний дійсним членом Всеукраїнської академії наук за фахом «Соціальна медицина» у 1921 році, 1928–1934 рр. — учений секретар академії. Після деяких проблем, що виникли у вченого з керівництвом країни у зв'язку з науковими роботами, які висвітлювали проблеми смертності населення в Києві, Харкові, Одесі та Дніпропетровську після голодомору в Україні, він став консультантом Інституту клінічної фізіології.

30 грудня 1922 року в Москві відбувся І Всесоюзний з'їзд рад, де було створено Союз Радянських Соціалістичних Республік, до складу якого ввійшла й Україна як одна з 15 республік. На цей час система охорони здоров'я мала багато невирішених проблем, пов'язаних із нестачею лікарів-фахівців, відсутністю розвиненої інфраструктури, медикаментів, інструментарію і т.д. У той час потрібно було практично з нуля розвивати мережу поліклінік, стаціонарів, жіночих та дитячих консультацій. З 20 квітня 1920 р. до кінця 1925 р. очолював систему охорони здоров'я М.Г. Гуревич. Саме на цей період припадає створення С.А. Томіліним першої в Україні кафедри соціальної гігієни (Харків, 1923 р.), яку він очолював з 15 квітня 1925 року до 16 березня 1932 [1]. Життя С.А. Томіліна та його діяльність як видатного вченого в галузі соціальної медицини та охорони здоров'я, автора понад 120 книг викликає інтерес. С.А. Томілін народився 7 жовтня (за старим стилем) 1877 року в м. Сувалках — губернському місті Польщі в родині військового чиновника. 1887–1895 рр. — навчання в ризькій Олександрійський гімназії; 1895 р. — прийнятий у Петербурзьку військово-медичну академію, на 4-му курсі виключений з лав академії; 1899–1901 рр. — отримав медичну освіту на медичному факультеті Московського університету; 1923 р. — почав читати лекції з медичної статистики в Харківському медичному інституті; 1923 — одержує звання професора; 3 січня 1936 р. — присудження ученого ступеня доктора медичних наук; 15 листопада 1941 — 31 грудня 1942 рр. — завідувач кафедри історії медицини Київського медичного інституту, нагороджений значком «Відмінник охорони здоров'я» 28 травня 1948 року. С.А. Томілін помер у м. Київ 19 липня 1952 року [3].

З 1925 до 1929 рр. міністр охорони здоров'я — Д.І. Єфимов, з 1929 до 1937 рр. — С.І. Канторович, 1937 — січень 1944 — І.І. Овсієнко, січень — березень 1944 — А.П. Музиченко, з березня 1944 до лютого 1947 року — І.Ф. Кононенко. Цей період розвитку системи охорони здоров'я характеризувався екстенсивним ростом, що на той час і для тих умов було оптимальним. З 1928 року до початку 1941 року спостерігалося значне зростання кількості медичних установ. На початку 1941 року система охорони здоров'я України налічувала в своїх лавах 29 000 лікарів та 91 000 медичних сестер, які працювали в 16 медичних інститутах, 4 інститутах удосконалення лікарів та 45 науково-дослідних інститутах. У вересні 1945 року в Україні було 4780 амбулаторно-поліклінічних закладів та близько 800 санітарно-епідеміологічних станцій. З 1947 до 1952 рр. системою охорони здоров'я керував Л.І. Медвідь. Наприкінці 1950 року в Україні працювало біля 48 600 лікарів та 136 400 працівників середнього медичного персоналу. П.Л. Шупик очолював міністерство охорони здоров'я у 1954–1956 рр. та у 1965–1975 рр. На початку 70-х років в Україні працювало 157 100 лікарів. Фактично була створена система, завдяки існуванню якої незалежній Україні після 1991 року не було потреби нарощувати чисельні показники забезпечення лікарями, ліжками, стаціонарами та поліклініками. З травня 1975 р. до травня 1986 р. системою охорони здоров'я керував А.Е. Романенко. Саме на період його керівництва припадає аварія на Чорнобильській атомній станції (26 квітня 1986 року). У цей час медики України проявили свої ліпші якості та були використані всі позитивні набутки, що існували в системі охорони здоров'я на той час [4–7].

Першим міністром охорони здоров'я в незалежній Україні був Ю.П. Спіженко (1989–1994). За його часів було налагоджено роботу фармацевтичної галузі. Лікарі та хворі пам'ятають, що до приходу Юрія Спіженко цю галузь було майже повністю знищено: відсутність ліків в аптеках, неплатежі і т. ін. — це ще неповний перелік проблем, які вдалося вирішити першому міністру «нової» України. У 1994 році на посаду було призначено В. Мальцева, але він протримався на посаді менше року. Наступним керівником галузі став доктор медичних наук, професор В. Бобров (1994–1995). Це розумний керівник, талановитий учений-кардіолог. Залишається тільки сумувати про те, що на посаді він перебував дуже мало. У 1995–1996 рр. посаду міністра обіймав Є. Короленко. Багатьом він запам'ятався виданням наказу № 152 від 22.08.1995, який регламентував порядок видачі дозволів на використання та застосування ліків. А. Сердюк був міністром у 1996–1999 рр., Раїса Богатирьова — у 1999–2000 рр. 1 жовтня 1999 р. було проведено І Українській з'їзд медичних працівників. Ця подія стала першою спробою поєднання широких верств медичних працівників та керівників держави з метою реального реформування системи охорони здоров'я задля досягнення важливої для всіх мети — поліпшення якості надання медичної допомоги з урахуванням існуючих в галузі проблем. У роботі з'їзду брали участь президент України Л.Д. Кучма, міністр Р. Богатирьова, мер Києва О.О. Омельченко, ректор Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця Е.Г. Гончарук. Усього у форумі взяло участь близько 1300 делегатів. Р. Богатирьова встановила діагноз медичній галузі: «Пациент скорее жив, чем мертв», — що відображало стан медицини, ураховуючи проблеми фінансування, управління системою медичного забезпечення. На з'їзді з яскравою доповіддю виступив віце-президент Академії медичних наук академік В.В. Фролькіс, який звернув увагу президента України на необхідність посилення уваги до потреб системи охорони здоров'я населення. У пам'яті делегатів з'їзду залишились слова промовця, з якими він звернувся до голови держави: «Шановний Президенте, не можна любити Батьківщину з заплющеними очима». На жаль, на другий день після з'їзду академік В.В. Фролькіс помер. У 2000–2002 рр. В. Москаленко керував системою охорони здоров'я. Він намагався досить успішно реалізувати рішення, які були накреслені процесом розвитку цієї галузі. А. Підаєв (2002–2005) керував досить активно та не без успіху. З приходом Н. Поліщука в МОЗ почався період «нейрохірургії», який запам'ятався спробами «примусово відправити всіх на село» та реформувати галузь, але потрібно пам'ятати, що для успішного керівництва та реформування бажано мати фахову підготовку в галузі управління. З 2005 до 2007 рр. керівництво МОЗ здійснював Ю. Поляченко, який досить активно намагався вирішити проблеми галузі [8, 9].

З 2007 року міністр охорони здоров'я України — заслужений лікар України Юрій Олександрович Гайдаєв. Народився 14 серпня 1954 р. у м. Донецьку. 07.1978 — 11.1982 — лікар-інтерн, ургентний лікар-уролог урологічного відділення 5-ї міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги в м. Запоріжжя. 11.1982 — 11.1984 — навчання в клінічній ординатурі за спеціальністю «урологія» Київського НДІ урології та нефрології. 11.1984 — 01.1992 — в.о. молодшого наукового співробітника відділення пластичної та відновної урології, молодший науковий співробітник відділення пластичної та відновної урології, старший науковий співробітник відділення пластичної та відновної урології Київського НДІ урології та нефрології. 01.1992 — 09.1997 — завідуючий урологічним відділенням, заступник головного лікаря з медичної частини Київської обласної клінічної лікарні. 09.1997 — 01.1998 — старший науковий співробітник відділення розробки, наукового супроводження, контролю виконання національних та регіональних програм реформування галузі Українського інституту громадського здоров'я. 01.1998 — 01.1999 — заступник головного лікаря з медичної частини Міського шпиталю для інвалідів ВВВ. 01.1999 — 12.2000 — головний лікар Міської клінічної лікарні № 14 (з 01.01.1999 — Київська міська клінічна лікарня № 14). 12.2000 — 12.2005 — головний лікар Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги. З 12.2005 до 23.03.2007 — заступник міністра охорони здоров'я України. Має почесне звання заслуженого лікаря України, 2002 р., кандидат медичних наук [10].

Щиро вітаємо Юрія Олександровича Гайдаєва з отриманням посади міністра охорони здоров'я, бажаємо успіху в нелегкій праці щодо удосконалення та реформування системи охорони здоров'я, що цього дуже потребує. Наполегливості, впевненості та підтримки Вам, пане міністр!


Bibliography

1. Нековаль В.Т. С.А. Томилин — человек, врач, ученый. К 125-летию со дня рождения. Сборник научных робот. — К., 2002. — С. 5-12.

2. Томілін Сергій Аркадійович. Анотований покажчик, скорочені варіанти статей та інші матеріали. — К., 2002. — 211 с.

3. Думки, ідеї професора Томіліна С.А. та їх втілення у 21 столітті за напрямом соціальна медицина. Мат-ли другого конкурсу на кращу роботу. Основні дати життя і діяльності С.А. Томіліна. — К., 2005. — 105 с.

4. Здравоохранение и медицинская наука в Украинской ССР // Под редакцией д.м.н. А.Е. Романенко. — К., 1987. — Т. 1. — 479 с.

5. Криштопа Б.П. Органы управления и руководство здравоохранением в период украинской государственности // Агапіт. — 2000. — № 12.

6. Голяченко О.М., Сердюк А.М., Приходский О.О. Социальная медицина, организация и экономика здравоохранения // Джура. — К., 1997. — 328 с.

7. http://www.health.gov.ua/www.../a7d043508d9febe9c2256b91003f00aa?

8. Жестокий Романс // Українська медична газета. — 2005. — № 2. — С. 3, 20-21.

9. Ломакін В.І. Історія становлення та розвитку системи охорони здоров'я України — події, люди, факти, коментарії. Думки, ідеї професора Томіліна С.А. та їх втілення у 21 столітті за напрямом: 2006 рік історія медицини // Мат-ли третього конкурсу на кращу роботу. — К., 2006. — С. 80-84.

10. Яковенко Н. Новый министр здравоохранения // Українська медична газета. — 2007. — № 4. — С. 5.


Back to issue