Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.



СІМЕЙНІ ЛІКАРІ ТА ТЕРАПЕВТИ

НЕВРОЛОГИ, НЕЙРОХІРУРГИ, ЛІКАРІ ЗАГАЛЬНОЇ ПРАКТИКИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

КАРДІОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, РЕВМАТОЛОГИ, НЕВРОЛОГИ, ЕНДОКРИНОЛОГИ

СТОМАТОЛОГИ

ІНФЕКЦІОНІСТИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, ГАСТРОЕНТЕРОЛОГИ, ГЕПАТОЛОГИ

ТРАВМАТОЛОГИ

ОНКОЛОГИ, (ОНКО-ГЕМАТОЛОГИ, ХІМІОТЕРАПЕВТИ, МАМОЛОГИ, ОНКО-ХІРУРГИ)

ЕНДОКРИНОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, КАРДІОЛОГИ ТА ІНШІ СПЕЦІАЛІСТИ

ПЕДІАТРИ ТА СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

АНЕСТЕЗІОЛОГИ, ХІРУРГИ

"News of medicine and pharmacy" 10(214) 2007

Back to issue

Стан системи охорони здоров’я населення у країні з ринковими перетвореннями: проблеми та шляхи вирішення, або Чому з кожним роком бюджетних грошей на систему охорони здоров’я виділяється щоразу більше, проте здорових людей в Україні стає менше?

Authors: В.В. РУДЕНЬ, д.м.н, профессор; О.М. СИДОРЧУК, асистент; Т.Г. ГУТОР, асистент, Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького, кафедра соціальної медицини, економіки та організації охорони здоров’я

Sections: Medicine. Doctors. Society

print version

Продовження. Початок у № 9(213)

2. Чому не рятують здоров'я населення України значні бюджетні кошти?

Підвищення якості життя громадян у площині європейського стандарту розвитку країни, про що говорив Президент України В.А. Ющенко у Зверненні до Верховної Ради України у зв'язку з Посланням «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 р.», безпосередньо пов'язане з категорією здоров'я населення, оскільки конституційно 28 червня 1996 р. в Україні було визнано, що найвищою соціальною цінністю держави є життя і здоров'я кожної людини. Отже, збереження та зміцнення її здоров'я — головна мета нового демократичного суспільства.

Не буде зайвим звернути увагу й на те, що процеси трансформації суспільства у створенні принципово нової моделі економіки новітньої держави супроводжуються вже не одне десятиліття гострою й затяжною політичною та соціально-економічною кризою, а також розбалансуванням процесу управління влади країни, наслідки чого негативно позначаються і на стані здоров'я населення.

Зважаючи на ту ситуацію, коли стан здоров'я населення у суспільному розвитку оцінюється за багатьма інтегрованими статистичними показниками, у даному дослідженні ми зупинилися лише на деяких з них, однак, на наш погляд, доволі значимих та показових щодо соціально-економічного життя будь-якої країни.

Дослідженням встановлено, що показник питомої ваги умовно здорового населення в Україні в період 1990–2005 рр. (рис. 1) за останні 15 років явно тяжіє до постійного його скорочення, де показник темпу приросту зменшився у 2,2 раза і у 2005 р. становив 28,2 % від загальної чисельності населення країни (13,3 млн осіб). Однак, згідно з рекомендаціями ВООЗ, показник частки умовно здорового населення у цивілізованих країнах світу має знаходитися в межах 72–85 % здорових осіб від числа загальної чисельності населення країни.

Важливою складовою держави є чисельність її здорового населення, яке в цілому формує в суспільстві основу трудового ресурсу, утворюючи всі інші суспільні явища.

Чисельність населення у будь-якій країні служить ще й тим фактором, що безпосередньо впливає на подальший розвиток суспільства — уповільнює чи прискорює його, а також вважається базисом економічного, соціального, політичного, культурного, духовного та інтелектуального розвитку держави, власне, що і забезпечує оптимальні умови життєдіяльності як окремих людей, так і суспільства в цілому.

Щодо сказаного, слід звернути увагу на те, що з початку 90-х років XX сторіччя в Україні відмічаються помітні, проте явно небажані для суспільно-економічного та політичного розвитку зміни як у чисельності, так і в структурі населення (рис. 1).

Результати аналізу чисельності наявного населення підтверджують той науковий факт, що упродовж 1990–2005 рр. найбільше населення в Україні було на кінець 1992 р. — 52 244,1 тисячі осіб, тоді як протягом наступних семи років держава втратила стільки населення, скільки «придбала» за 20 років, що передували 1992 р., і пояснюється це від'ємним приростом та міграційними процесами в державі.

На кінець 2005 р. в Україні налічувалося 46929,5 тисячі наявного населення, що було на 5014,9 тисячі осіб (9,66 %) менше, ніж у 1990 р. Тенденція до скорочення чисельності населення збереглася в Україні й у 2006 р., де станом на 1 квітня цього року в державі проживало вже 46831,6 тисячі осіб.

Розподіл населення за місцем проживання підтверджує переваги міського населення, якого в 2005 р. нараховувалося 31877,7 тисячі осіб (67,92 % загальної чисельності населення країни) і було на 9,2 % (3207,5 тисячі осіб) менше, ніж у 1990 р. Число сільських мешканців у досліджуваному році налічувало 15051,8 тисячі осіб, що також було нижчим, ніж у 1990 р., на 10,8 % (1807,4 тисячі осіб), а в структурі поселення склало 32,08 % від загальної чисельності населення.

Було встановлено, що в статевій структурі населення переважають жінки. Так, чоловіків у 2005 році було менше на 2311,8 тисячі осіб (9,7 %), ніж у 1990 р., тобто 46,14 % (21574,7 тисячі осіб), тоді як жінок в даному році налічувалося 25174,5 тисячі осіб (53,9 %), що свідчить (порівняно з 1990 р.) про процес кількісного зменшення на 2562,5 тисячі (9,3 %) осіб жіночої статті.

У віковій структурі населення України за позначений період спостерігається процес поступового старіння народу держави. Так, кількість дітей (0–14 рр.) у 2005 р. порівняно з 1990 р. зменшилася на 38,7 % (4264,8 тисячі осіб дитячого віку) і у віковій структурі населення становила 14,5 % (6764,7 тисячі осіб).

Число осіб віком 65 і більше років за аналізований проміжок часу збільшилося в Україні на 16,4 % і в 2005 р. становило 7567,2 тисячі осіб при показнику вікової структури 16,1 %, що є характерним і для всіх економічно розвинених країн світу.

Враховуючи демографічний зсув у значимості показників вікової структури населення країни від вікової групи 0–14 рр. у бік їх збільшення у віковій категорії 65 і більше років, слід зауважити, що демографічне навантаження на осіб працездатного віку в Україні є несприятливим суспільним явищем.

Поясненням цьому є те, що в 2005 р. контингент людей пенсійного віку порівняно з 1991 р. зріс в Україні на 981 тисячу осіб (7,4 %) і становив 14 065 тисяч осіб при кількості людей пенсійного віку 299 на 1000 населення.

Варто зауважити, що в 2005 р. число пенсіонерів за віком у загальній структурі дорівнювало 73,67 %, що було на 6,6 % (на 650 тисяч осіб) більше, ніж у 1991 р., тоді як пенсіонери за інвалідністю становили 12,74 % (1791 тисяча осіб), цей показник також збільшився порівняно з 1991 р. на 478 тисяч осіб (36,4 %). Пенсіонерів з причини втрати годувальника нараховувалося 6,57 % (923 тисячі осіб), населення, яке отримало пенсію за вислугу років — 4,26 % (599 тисяч), соціальні пенсії — 389 тисяч (2,76 % від загального числа пенсіонерів.

Отже, у суспільному житті України відбулося перегрупування складових демографічного навантаження населення: зменшився показник навантаження серед осіб працездатного віку дітьми та підлітками (з 410 осіб у 1990 р. до 367 на 1000 осіб працездатного віку у 2005 р.), проте збільшилася величина коефіцієнта навантаження особами непрацездатного віку (відповідно з 389 осіб до 399 чоловік на 1000 населення працездатного віку).

Отже, показник демографічного навантаження на осіб працездатного віку в Україні у 2005 р. зменшився у 1,18 раза порівняно з 1991 р. та загалом налічував 671 непрацездатну особу на 1000 працюючого населення. Серед міських мешканців ця статистична величина становила 585 непрацездатних осіб на 1000 працюючого населення, тоді як серед людей сільських поселень — 877 непрацездатних осіб на 1000 працюючого населення.

Не буде зайвим висловити думку, що скорочення чисельності населення країни в цілому, а також за віком, статтю та місцем проживання суттєво позначається на стані трудового ресурсу суспільства, оскільки для громадського життя держави характерними є як прямі, так і опосередковані (ненароджені діти) втрати населення, що безпосередньо призводять до його депопуляції та деградації генофонду держави (табл. 6).

Згідно з прогностичними даними Інституту економіки НАН України, що базуються на передумові поступового поліпшення соціально-економічної ситуації в державі, у 2030 р. очікується скорочення чисельності населення до 38,5 млн, тоді як у 2050 р. кількість населення має становити 31,0 млн осіб, при цьому кількість осіб пенсійного віку зросте до 31,9 % у загальній чисельності населення.

Сутність важливості такого суспільного явища, як скорочення загальної чисельності населення, полягає ще й у тому, що процес постаріння населення сучасної України, згідно з прогностичними даними, невпинно призведе в суспільстві як до значного навантаження на бюджет держави та наявні медико-соціальні служби, так і до потреби в організації та запровадженні до практичної охорони здоров'я геріартричної служби.

Дослідженням також встановлено, що з початку 90-х років XX сторіччя в Україні відзначається перехід до зниження такого суспільного явища, як народжуваність, оскільки науково зафіксовано систематичне падіння абсолютних величин і відносних показників народжуваності (рис. 2).

Народжуваність в Україні за даний період зменшилася на 35,2 % (231,1 тисячі народжених малюків) і в 2005 р. налічувала 426,1 тисячі осіб при коефіцієнті народжуваності 9,0 народжених дітей на 1000 осіб. Причому здебільшого це стосується міського населення, серед якого народжуваність за період 1990–2005 рр. зменшилася у 1,5 раза (на 158,4 тисячі дітей) і налічувала в 2005 р. 283,7 тисячі малюків (66,6 % осіб від загального числа всіх народжених).

Серед сільських мешканців за останні шістнадцять років число новонароджених збільшилося у 1,4 раза, тоді як у 2005 р. народилося 71,5 тисячі малюків (33,4 % від загального числа всіх народжених).

А втім, за період січень-серпень 2006 р. у країні народилося 301 208 дітей, коефіцієнт народжуваності дорівнював вже 9,7 на 1000 осіб.

Слід відзначити, що в 1990 р. сумарний коефіцієнт народжуваності в сім'ях становив 1,8, тоді як у 2005 р. дана статистична величина складала лише 1,2. Окрім того, частина дітей, народжених жінками, які перебували у незареєстрованому шлюбі в 2005 р., дорівнювала 21,4 % і була в 1,9 раза більшою, ніж у 1990 р.

Незважаючи на деяку стабілізацію в процесі народжуваності, як на нас, сподіватися на покращення даного суспільного явища ще зарано, про що свідчить тенденція до зниження повікової народжуваності серед населення України.

Результати аналізу такого показника природного руху, як смертність серед населення, з усією переконливістю доводять, що смертність в Україні за досліджуваний час (незважаючи на те, що в 2003–2004 рр. коефіцієнт загальної смертності мав тенденцію до стабілізації у своїй значимості) зросла на 24,2 % (152,4 тисячі осіб). У 2005 р. в Україні померло 782,0 тисячі людей при загальному показнику рівня поширеності 16,6 випадку смертей на 1000 населення.

Проте за період з січня по серпень 2006 року в Україні померло 511 338 осіб при загальному показнику смертності 16,4 випадку смертей на 1000 осіб.

Дані цифри підтверджують факт зростання на 30,8 % коефіцієнта смертності населення серед вікової групи 15–59 років у 2004 р. (7,0 випадку смертей на 1000 осіб даного віку) порівняно з 1990 р., тоді як для вікової групи 60 років і більше даний показник зріс на 8,2 %, при його значимості 48,6 випадку смертей на 1000 осіб відповідної вікової групи. Однак коефіцієнт смертності серед вікової групи 0–14 років у 2004 р. на 15,4 % був меншим, ніж у 1990 і становив 1,1 випадку смертей на 1000 осіб даної вікової групи.

Визначено, що особливістю смертності поміж населення працездатного віку є так звана «надсмертність» серед чоловіків, де числовий вираз даного показника зріс у 2004 р. на 43,8 % (652,3 випадку на 100 тисяч постійного населення) порівняно з 1990 р. Власне, це і підтверджує думку, що незворотні втрати життя осіб у репродуктивному віці, який практично збігається з працездатним віком, деформують статеві співвідношення у суспільстві, зумовлюють у країні наявність значної кількості неповних сімей та дітей-сиріт, що є надзвичайно загрозливим як для сфери виробництва, так і для процесу відродження нації.

Аналіз основних причин смертності серед населення України свідчить про зростання за досліджуваний період на 60,8 % показника поширеності смертності з причини хвороб органів кровообігу (I00-I99), який у 2005 р. становив 1038,0 випадку смертей на 100 тисяч постійного населення.

Практично незмінним (195–198,2 випадку на 100 тисяч постійного населення) протягом аналізованого періоду залишився числовий вираз показника смертності населення від новоутворень (С00-Т98), тоді як коефіцієнт смертності з причини нещасних випадків, отруєнь і травм (S00-T98) за досліджуваний період зберіг третю рейтингову позицію серед причин смертності й у 2005 р. (порівняно з 1990 р.) зріс на 36,4 %, що становило 147,1 випадку на 100 тисяч постійного населення.

Встановлено, що природний приріст населення як суспільне явище в 2005 р. у 9,1 раза був меншим, ніж у 1991 р., і становив «мінус» 355,9 тисячі осіб, при коефіцієнті природного приросту «мінус» 7,6 на 1000 осіб. Уже у серпні 2006 р. аналізований показник мав числовий вираз «мінус» 210,1 тисячі осіб, при значимості коефіцієнта «мінус» 6,7 на 1000 осіб. Важливо, що у 2005 р. в міських поселеннях смертність серед населення перевищувала народжуваність на 176,1 тисячі осіб, тоді як у сільській місцевості — на 157,9 тисячі.

Інтегральним показником стану здоров'я населення та оцінки ефективності державної політики в галузі медичного забезпечення служить показник середньої очікуваної тривалості здорового життя при народженні (рис. 3).

Слід відзначити, що, незважаючи на стабілізацію значимості аналізованого показника (68,22–68,24 року) у 2002–2004 рр. дана статистична величина все-таки знижується серед населення країни на 1,34 порівняно з 1991–1992 рр., при значимості в 2004–2005 р. — 7,96. Окрім того, для чоловіків даний показник зменшився у 2005 році на 1,97 і становив 62,23 року, тоді як для жінок відповідно на 0,21 та 73,97 року, що пояснюється збільшенням у суспільстві такого негативного явища, як смертність серед дітей, молоді та осіб працездатного віку.

Усе це доводить, що розрив із відповідним середньоєвропейським показником сьогодні складає більше 6 років, тоді як із показником для країн Євросоюзу — більше 10 років. Враховуючи, що показник середньої очікуваної тривалості здорового життя при народженні є складовою Індексу людського розвитку, його зменшення є одним із факторів низького рейтингу України за цим важливим критерієм.

Слід також зауважити і такий науковий факт, що стан здоров'я населення будь-якої країни найкраще характеризується такими суспільними факторами, як захворюваність та інвалідність, що у вигляді статистичних показників дуже чутливо відтворюють зміни в політичному чи соціально-економічному середовищі країни, а також дозволяють своєчасно діагностувати громадське здоров'я та вчасно оцінювати результативність проведених профілактичних і діагностично-лікувальних чи реабілітаційних заходів у процесі медичного забезпечення населення країни.

Результати аналізу стану захворюваності серед населення за даними звернень до лікувально-профілактичних закладів (рис. 4) переконливо доводять, що протягом 1990–2005 рр. загальна захворюваність (А00-Т98) серед населення України зросла на 50,8 % і дорівнювала 81310,9 тисячі зареєстрованих захворювань при показнику поширеності 172,6 тисячі захворювань на 100 тисяч населення, тобто в середньому на кожну людину країни припадало майже 2 випадки зареєстрованих захворювань.

Встановлено, що первинна захворюваність у 2005 році серед населення країни також стала більшою на 2,24 % порівняно з 1990 р. і склала 32911,9 тисячі захворювань з показником рівня поширеності 69,9 тисячі первинних захворювань на 100 тисяч населення. Характер зростання первинної захворюваності не мав значних пікових підйомів, проте не було й відчутних спадів.

Індекс накопичення хворих серед населення України, за даними звернень до медичних закладів у 1990 р., становив 1,7 одиниці, тоді як у 2005 р. цей показник зріс до 2,5 одиниці.

Дослідженням виявлено, що в стані первинної захворюваності відбувся так званий «епідеміологічний перехід» від інфекційної до неепідемічної захворюваності, який характеризується тим, що під час 1990–2005 рр. інфекційна захворюваність зросла у своєму абсолютному значенні лише на 0,3 %, тоді як неепідемічна — на 57,6 %.

У структурі загальної захворюваності населення України в 2005 р. [27] хвороб системи кровообігу (І00-І99) було у 2,9 раза більше, ніж у 1990 р., вони посідали перше рейтингове місце (29,1 %) при абсолютному виразі 23 676 731 хвороб та показнику поширеності 50 268,6 випадку на 100 тисяч населення. Число первинних захворювань на хвороби системи кровообігу у 2005 р. складало 2430,2 тис. випадків при показнику первинної захворюваності 5159,6 випадку на 100 тисяч населення, що було в 2,1 раза більше, ніж на початку досліджуваного періоду.

Другу рейтингову позицію в структурі загальної захворюваності в 2005 р. посіли хвороби органів дихання (J00-J99), яких було зареєстровано 16 839,9 тисячі, що становило 20,7 % від усіх захворювань при показнику поширеності 35 753,2 випадку на 100 тисяч населення. Уперше в житті захворювання органів дихання були діагностовані у 13 894,2 тисячі населення при показнику поширеності 29 499,0 випадку на 100 тисяч населення, що було в 0,8 раза менше, ніж на початку досліджуваного періоду.

Третє рангове місце належало хворобам органів травлення (К00-К93), число яких становило 7815,8 тисячі (9,6 %), тоді як показник їх поширеності склав 16 593,9 випадку на 100 тисяч населення. Первинна захворюваність хворобами даного класу становила 1409,6 тисячі хвороб при показнику поширеності 2992,7 випадку на 100 тисяч населення, що було в 1,18 раза більше, ніж на початку досліджуваного періоду.

Доцільно зауважити, що нове тисячоліття для багатьох країн світу супроводжується таким загрозливим соціальним явищем, як туберкульоз, що одночасно служить і за індикатор соціального благополуччя суспільства. Саме погіршення епідемічної ситуації в світі, пов'язаної з туберкульозом, спричинило те, що ВООЗ у 1993 р. проголосила дане суспільне явище глобально небезпечним для здоров'я населення світу і прийняла ряд рекомендаційних документів з цього питання.

Аналіз епідеміологічних даних (рис. 5) доводить, що захворюваність на активні форми туберкульозу (А15-А19) в 2005 році серед населення України перевищила цей показник у 1990 році в 2,4 раза. Так, у країні в 2005 р. хворіло 39,6 тисячі осіб при показнику поширеності туберкульозу серед населення країни 84,1 випадку на 100 тисяч населення.

Доведено, що захворюваність на активний туберкульоз у 2005 р. серед міського населення України збільшилась порівняно з 1995 р. у 2,2 раза, коли хворіло 26 885 осіб при показнику поширеності туберкульозу 84,7 випадку на 100 тисяч населення, тоді як серед сільських мешканців захворюваність на туберкульоз у 2005 р. порівняно з 1995 р. зросла у 1,8 раза при показнику рівня поширеності 82,9 випадку на 100 тисяч осіб і становила 12 723 випадки.

Продовження у наступному номері



Back to issue