Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.



СІМЕЙНІ ЛІКАРІ ТА ТЕРАПЕВТИ

НЕВРОЛОГИ, НЕЙРОХІРУРГИ, ЛІКАРІ ЗАГАЛЬНОЇ ПРАКТИКИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

КАРДІОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, РЕВМАТОЛОГИ, НЕВРОЛОГИ, ЕНДОКРИНОЛОГИ

СТОМАТОЛОГИ

ІНФЕКЦІОНІСТИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, ГАСТРОЕНТЕРОЛОГИ, ГЕПАТОЛОГИ

ТРАВМАТОЛОГИ

ОНКОЛОГИ, (ОНКО-ГЕМАТОЛОГИ, ХІМІОТЕРАПЕВТИ, МАМОЛОГИ, ОНКО-ХІРУРГИ)

ЕНДОКРИНОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, КАРДІОЛОГИ ТА ІНШІ СПЕЦІАЛІСТИ

ПЕДІАТРИ ТА СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

АНЕСТЕЗІОЛОГИ, ХІРУРГИ

"News of medicine and pharmacy" Дерматология (319) 2010 (тематический номер)

Back to issue

Характеристика стану захворюваності на дерматози через 20 років після аварії на ЧАЕС

Authors: В.М. Волкославська, О.Л. Гутнєв, А.А. Фомюк, Г.Ф. Лобанов, Н.О. Чікіна. ДУ «Інститут дерматології та венерології АМН України», м. Київ

print version

Вступ

Найбільша аварія в історії атомної індустрії, викликана діяльністю людей, трапилася 26 квітня 1986 року на четвертому блоці Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС). Ця катастрофа не тільки викликала численні жертви, але й суттєво вплинула на якість життя населення України. Внаслідок аварії на ЧАЕС радіонуклідами було забруднено території 12 областей України, що спричинило внутрішнє опромінення мешканців цих областей. Екологічні, медичні й психологічні наслідки аварії, її вплив на соціальну, економічну та політичну сфери, а також систему охорони здоров''я дозволяють вважати, що аварія на ЧАЕС була глобальною радіоекологічною катастрофою. Такого висновку дійшло світове співтовариство, включаючи МАГАТЕ, ВООЗ, Науковий комітет з дії атомної радіації ООН, Міжнародну комісію з радіаційного захисту, Європейську комісію та інші [1]. В Україні загальна кількість постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС на 01.01.2006 р. становить 2 594 071 особу.

На обліку в Державному реєстрі України на 11.11.2006 р. — системі автоматизованого персоніфікованого обліку результатів щорічної диспансеризації населення знаходиться 2 251 584 осіб, у тому числі: учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС — 305 639, із них 207 486 осіб — ліквідатори 1986–1987 рр.; евакуйованих — 79 279 осіб; населення зон радіаційного забруднення — 1 493 067 осіб; дітей, які народилися від постраждалих, — 373 599 осіб [2, 3].

Протягом 1991–1995 рр. в Україні було визначено межі радіоактивного забруднення і відповідно до Закону «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» здійснено поділ радіоактивно забруднених територій (РЗТ) на чотири зони, а саме: відчуження (зона 1), безумовного (обов''язкового) відселення (зона 2), гарантованого добровільного відселення (зона 3) та посиленого радіоекологічного контролю (зона 4). Кожна має свої кількісні та якісні демографічні параметри [4]. Особливості переносу радіоактивних сполук із зруйнованого реактора обумовили нерівномірність їх територіального розподілу.

В Україні визнано радіоактивно забрудненими 2293 населених пункти (76 — зона 1, 92 — зона 2, 835 — зона 3 та 1290 — зона 4) дванадцяти областей. З початку 90-х років минулого століття понад 100 населених пунктів було знято з адміністративно-територіального обліку в Київській та Житомирській областях у зв''язку з повним відселенням жителів. РЗТ — це слабо урбанізовані райони, і в усіх зонах більшість населених пунктів належить до сільських. Найбільше (понад 700) — у Житомирській області. За кількістю забруднених районів та рівнями забруднення найбільш радіоактивно забрудненими є Волинська, Житомирська, Київська, Рівненська й Чернігівська області. За минулі роки відбулось зменшення рівня радіоактивного забруднення за рахунок природного розпаду активності. На РЗТ зменшилися рівні опромінення людей. Постраждалі мешкають на території усіх областей України. Учасники ліквідації наслідків аварії мешкають переважно в промислових регіонах (Дніпропетровська, Донецька, Київська, Кіровоградська, Луганська, Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська області, м. Київ).

Слід мати на увазі, що на організм мешканців забруднених зон усі ці роки впливало не тільки радіоактивне забруднення, але й викиди в атмосферу, водні об''єми інших забруднюючих речовин, бо екологічна ситуація в Україні вкрай несприятлива. Попередні дослідження Інституту дерматології та венерології АМН України [5–8] показали залежність захворюваності на дерматози від рівня викиду в атмосферу забруднюючих речовин. На жаль, медичні наслідки аварії на ЧАЕС ще далеко не відомі, і в той же час через 20 років після аварії в суспільстві з''явились тенденції до зняття проблеми цих медичних наслідків з порядку денного як в Україні (зменшення державних видатків на медичну допомогу, наукове супроводження медичних проблем), так і на міжнародному рівні (форум у Відні 5–7 вересня 2005 р.) [1].

Мета роботи: вивчення статистичних даних в областях України в цілому та в деяких найбільш постраждалих регіонах за 20 років після аварії, що характеризують захворюваність на поширені дерматози (піодерміти, атопічний дерматит (АД), контактні дерматити).

 

Матеріали та методи дослідження

Статистичні, епідеміологічні, клінічні, математичні. Джерелами інформації про стан здоров''я населення та навколишнього середовища були дані, що містяться в офіційній статистичній звітності [9]. Перевагою цих матеріалів, як відомо, є їх уніфікованість і порівнянність у просторово-часовому відношенні. Були проаналізовані статистичні дані по Україні за 1988–2006 рр. згідно з даними захворюваності й поширеності хвороб шкіри та підшкірної клітковини, контактного дерматиту та інших форм екземи, атопічного дерматиту. На підставі аналізу відповідної графічної інформації зроблено висновок про наявність точок мінімуму в кожному з рядів у 2001 році. Особливо виділялися мінімуми в часових рядах, що відображали поширеність та захворюваність на контактний дерматит, захворювання шкіри та підшкірної клітковини.

Дійшли висновку, що це результат помилки в системі збору статистичних даних, і для одержання реальної інформації про наявність тенденцій та їх характер у часових рядах, що аналізуються, замінили ці мінімальні значення, використавши статистичні методи заповнення пробілів у даних. Нами було виключено аномальне значення, що відповідало 2001 року, але потім відновлено як відсутнє. Для відновлення відсутніх значень була віддана перевага найбільш універсальному методу, що заснований на непараметричному підході, а відсів аномального значення проведено за методом обчислення максимального відносного відхилення. У подальшому аналізували одержані «ви­правлені» ряди. Як перший крок аналізу вихідних рядів було проведене їх експоненціальне вирівнювання. На другому етапі дослідження для кожного часового ряду проводилась оцінка на наявність тренду. Для цього використали критерій Мостеллера.

 

Результати та їх обговорення

В Україні викид в атмосферу забруднюючих речовин (ЗР) у 90-ті роки ХХ сторіччя був значним. За даними Держкомстату України, в 1990 р. було викинуто у повітря 9439,0 тонни забрудню­ючих речовин, у тому числі специфічні ЗР становили 29,2 ± 2,7 % від усіх забруднюючих речовин. У 14 областях цей викид був нижчий за 150 тис. тонн (Волинська — 33,9; Житомирська — 84,9; Закарпатська — 38,2; Миколаївська — 98,6; Одеська — 129,0; Рівненська — 63,5; Сумська — 117,8; Тернопільська — 71,6; Херсонська — 74,7; Хмельницька — 125,2; Черкаська — 127,7; Чернівецька — 25,9; Чернігівська — 81,6; м. Київ — 54,7 тис. тонн. У 12 областях України у 1990 р. було викинуто в атмосферу понад 150 тис. тонн ЗР (Донецька — 2540,0; Дніпропетровська — 2170,0; Луганська — 863,0; Запорізька — 587,5; Івано-Франківська — 403,3; Львівська — 271,8; Полтавська — 220,6; Київська — 219,9; Вінницька — 180,2; Кіровоградська — 171,7 тис. тонн).

Таким чином, найбільша кількість забруднюючих речовин була викинута у повітря в Донецькій, Дніпропетровській, Луганській та Івано-Франківській областях. Питома вага специфічних забруднюючих речовин коливалась від 6 % у Донецькій області до 56,2 % у Полтавській області. Дані були оброблені за допомогою регресивного аналізу. Виявлено статистично вірогідні розбіжності щодо поширеності контактного дерматиту та інших форм екземи (шифр 692) в 14 областях з викидом в атмосферу менше ніж 150 тис. тонн і в 5 областях з найбільшим викидом в атмосферу (р = 0,0456).

В областях із високим викидом в атмосферу ЗР спостерігалась найбільш висока поширеність і захворюваність на контактний дерматит та інші форми екземи. Слід відзначити, що в 1990 р. алергодерматози найвищу частку становили в м. Києві — 19,3 %, у Кримській області та м. Севастополі — 19,0 %. У 1999 р. найбільший викид забруднюючих речовин від стаціонарних джерел в Україні спо­стерігався в Донецькій області — 38,6 % від усіх викидів (1,59 млн тонн), Дніпропетровській — 19,2 % (0,79 млн тонн), Луганській — 10,8 % (0,44 млн тонн), Запорізькій — 6,1 % (0,25 млн тонн), Харківській — 4,7 % (0,19 млн тонн), Івано-Франківській — 3,4 % (0,14 млн тонн), Львівській — 2,8 % (0,11 млн тонн), Вінницькій — 1,6 % (0,065 млн тонн) та в інших областях — 12,8 % (0,53 млн тонн).

Слід відзначити, що за 1994–1999 рр. загальна кількість викидів в атмосферне повітря зменшилась. У 2007 р. кількість викидів ЗР у повітря в Україні теж знаходиться на дуже високому рівні, недарма ООН визнала Україну одним із лідерів забрудненості території держави та повітряного басейну.

У Житомирській області за наслідками дозиметричної паспортизації 1995 р. були визнані постраждалими 9 районів. За дозами опромінення (мЗв) понад 5 мЗв (зона 2) — 63 населених пункти, від 1,0 до 4,99 мЗв (зона 3) — 301 населений пункт та понад 0,5–0,99 мЗв (зона 4) — 363 населених пункти. Дорослих — 407 203, дітей — 87 519. За станом на 1 січня 1998 р. у Житомирській області всього було по­страждалих 463 456, із них ліквідаторів — 13 185, потерпілих — 296 454. У цій же області в 2005 р. зі взятих у продуктах харчування 31 413 проб було виявлено 1211 проб із перевищеним вмістом радіоцезію-137 (тобто 3,9 % ), у 2006 р. із 30 167 проб перевищений вміст радіоцезію мали 983 проби (3,2 %). Найбільша кількість перевищених проб у 2005–2006 рр. спостерігалась у грибах — 31,3–29,2 %; ягодах — 13,8–24,7 %; молочних продуктах — 7,8–4,9 %. Кількість загальних викидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище Житомирської області протягом 1996–2006 рр. утримувалась на високому рівні (75,3 тис. тонн у 1996 р., 74,0 тис. тонн у 2006 р.), але стала нижчою, ніж у 1990 р. — 84,9 тис. тонн. Більша частина цих викидів обумовлена наявністю автотранспорту — 78,9 %, а скидання ЗР у водні об''єми за ці роки зменшились і досягли 23,2 млн м2.

Для районів Київської області було складено медико-екологічну карту потенційного екологічного ризику для здоров''я населення. Виділено 5 зон: зона надзвичайно високого потенційного екологічного ризику — 5-та категорія небезпеки: Поліський, Іванівський, Вишгородський, Бородянський, Васильківський, Білоцерківський, Таращанський, Ракитнянський, Кагарлицький, К.-Святошинський; зона дуже високого екологічного ризику — 4-та категорія небезпеки: Броварський, Ірпіньський, Макарівський, Фастівський, Обухівський, Сквирський, Ставищанський, Миронівський, Богуславський. Зона високого екологічного ризику (3-тя категорія небезпеки) включає Згурівський, Переяслав-Хмельницькій та Яготинський райони. Зона підвищеного екологічного ризику (2-га категорія небезпеки) — Бориспільський, Тетіївський та Володарський, а також зона мінімального екологічного ризику (1-ша категорія небезпеки) — м. Київ і досить обмежені ділянки мінімального ризику, що знаходяться практично у складі всіх територій, віднесених до 1–4-ї категорії небезпеки. В цілому в державі за 20 років, які минули після аварії на Чорнобильській АЕС, зросла поширеність хвороб шкіри та підшкірної клітковини з 4214,9 до 4851,1 на 100 000 населення, тобто на 13,1 %. Без­умовно, ці високі показники поширеності хвороб шкіри були пов''язані зі значними змінами в екології різних областей України, а також із кризовим періодом соціально-демографічного розвитку.

Найбільші показники реєструвались у м. Києві — 5026,3 і Житомирській області — 4526,4 на 100 000 населення та перевищували середньореспубліканський рівень. За вказаний двадцятирічний період захворюваність на хвороби шкіри серед усього населення зросла по Київській області на 16,4 %, по м. Києву — на 11,1 %. Ця патологія як така, що виникла уперше в житті, була зареєстрована в 3526,5 випадку на 100 000 населення (1988 р.), у 2006 р. — 4077,9 (зростання на 13,5 %), тобто захворюваність на хвороби шкіри мала таку саму тенденцію, як і поширеність (рис. 1).

 

У 1990 р. вища за середньореспубліканський рівень (3469,8 на 100 000 населення) захворюваність спостерігалась у 9 регіонах: Чернівецька — 4638,4; ­Херсонська — 4405,5; Кримська — 4096,5; м. Київ — 4080,8; Кіровоградська — 3916,2; Київська — 3765,2; Донецька — 3784,3; Дніпропетровська — 3628,0; Івано-Франківська — 3581,2; Житомирська — 2647,0 на 100 000 населення. Через 10 років, у 2000 р., середньореспубліканський показник уперше в житті зареєстрованих захворювань шкіри та підшкірної клітковини збільшився до 4036,1 на 100 000 населення.

Було 11 регіонів, у яких цей показник перевищував середньореспубліканський: м. Севастополь — 5649,8; Дніпропетровська область — 5038,8; Черкаська — 4851,5; Івано-Франківська — 4510,4; Херсонська — 4530,6; Київська — 4430,3; Волинська — 4341,1; Чернігівська — 4334,6; Львівська — 4266,7; Кіровоградська область — 4204,3; м. Київ — 4094,4. Ще через шість років, у 2006 р., середньореспубліканський показник захворюваності на хвороби шкіри і підшкірної клітковини становив 4077,9 на 100 000 населення. Було визначено 13 регіонів, у яких цей показник перевищував середнє значення по Україні: м. Київ — 4799,5; Черкаська область — 4765,1; Рівненська — 4762,9; Дніпропетровська — 4722,8; м. Севастополь — 4456,8; Харківська — 4450,8; Вінницька — 4419,7; Тернопільська — 4432,1; Львівська — 4343,9; Київська — 4309,7; АР Крим — 4291,6; Волинська — 4238,0; Чернігівська область — 4139,4.

Таким чином, у 90-ті роки ХХ сторіччя захворюваність у Київській та Житомирській областях хоч і перевищувала середньореспубліканський рівень, але була нижою, ніж у таких промислово розвинутих зонах, як Дніпропетровська, Донецька, Івано-Франківська області, де спостерігались великі викиди в атмосферу забруднюючих речовин. Протягом 1990–2000–2006 рр. зростав середньореспубліканський показник та збільшувалась кількість областей, що перевищувала середньореспубліканські цифри захворюваності хворобами шкіри і підшкірної клітковини. До числа цих областей у 2006 р. увійшли всі регіони, прилеглі до Чорнобильської АЕС (м. Київ, Київська, Волинська, Тернопільська, Житомирська області).

Серед усіх вперше зареєстрованих хвороб шкіри в Україні інфекції шкіри і підшкірної клітковини становили в 2006 р. найбільшу частку — 36,1 %, контактний дерматит — 16,1 %, атопічний дерматит — 1,9 %, короста — 1,6 %, дерматофітози — 0,7 %, псоріаз — 0,7 %. Вельми значну частку — 42,9 % становили так звані інші хвороби шкіри.

Офіційна реєстрація інфекцій шкіри та підшкірної клітковини населення України (дорослі та діти) почалась із 1999 року. З цього періоду як поширеність, так і захворюваність на ці хвороби майже була однаковою за 1999–2006 роки.

У 1999 р. поширеність інфекцій шкіри дорівнювала 1472,6 на 100 000 населення, захворюваність — 1398,7. У 2006 р. поширеність становила 1488,4 на 100 000 населення, захворюваність — 1430,2 (рис. 2).

 

Лише в 2001 р. поширеність інфекцій шкіри була у 2 рази вищою, ніж захворюваність (1542,0 проти 874,2 на 100 000 населення відповідно). У 2000 р. середньореспубліканський показник захворюваності дорівнював 1457,0 на 100 000 населення. В 11 областях України цей показник перевищував середньореспубліканський. Найбільш високий показник був у м. Севастополі — 2442,7 та Волинській області — 2081,8; нижчі показники зареєстровано в Одеській — 1858,1; Івано-Франківській — 1766,5; Чернігівській — 1750,1; Херсонській — 1732,0; Дніпропетровській — 1708,5; Черкаській — 1694,8; Львівській — 1604,9; Київській — 1579,1; Вінницькій області — 1521,3.

Слід відзначити, що вже в перші роки (1999–2000) після початку реєстрації інфекцій шкіри та підшкірної клітковини в Київській та Житомирській областях відзначалося зростання захворюваності (на 8,0 та 8,2 % відповідно).

Через 6 років у Київській області захворюваність на інфекції шкіри була на високому рівні — 1475,4 на 100 000 населення.

В Україні за період 1982–1988 рр. відзначалось зниження поширеності контактного дерматиту та інших форм екземи з 53,4 до 43,0 на 10 000 населення, тобто на 18,6 %. За період 1985–1988 рр. зниження дорівнювало 7,1 %. У подальшому статистичні дані вже надаються на 100 000 населення. В 1989–1993 рр. усього було зареєстровано в Україні: 538,7–557,1–568,7–585,8–572,1 на 100 000 населення, тобто мало місце збільшення поширеності контактного дерматиту за означений період на 5,9 %. Надалі (1994–1999 рр.) продовжувалось зростання цифр, що характеризують поширеність хвороб шкіри (1999 р. — 734,7 на 100 000 населення, тобто на 28,3 %). У наступні роки (2000–2006) поширеність хвороб шкіри трималась на такому ж рівні; у 2005 р. — 749,4; у 2006 р. — 725,2 на 100 000 населення. Захворюваність на контактний дерматит у ці два десятиріччя в цілому по Україні повторювала тенденції поширеності і в 2005 р. сягала рівня 644,4; в 2006 р. — 655,2 на 100 000 населення (1988 р. 33,0 на 10 000 населення), тобто захворюваність зросла на 53,8 % (рис. 3).

Середньореспубліканська захворюваність на контактний дерматит та інші форми екземи в 1990 р. (шифр 692) була 408,2 на 100 000 населення. У 10 областях України цей показник перевищував середньореспубліканський: м. Севастополь — 973,8; м. Київ — 706,0; Луганська область — 595,1; Кримська — 589,2; Запорізька — 555,0; Миколаївська — 540,0; Київська — 525,3; Донецька — 537,4; Івано-Франківська — 486,2; Харківська область — 431,2 на 100 000 населення. Через 10 років, у

2000 р., середньореспубліканський показник захворюваності на контактний дерматит, нейродерміт та інші форми екземи зріс до 633,2 на 100 000 населення порівняно з 1990 роком. У 12 областях України цей показник був вищим за середньореспубліканський: Черкаська — 1001,6; Харківська — 962,1; м. Севастополь — 944,5; АР Крим — 899,2; Луганська — 866,1; Запорізька — 851,1; Хмельницька — 842,8; Кіровоградська — 818,8; Дніпропетровська — 798,6; Чернівецька — 791,7; Миколаївська — 719,6; Полтавська — 680,7. Ще через шість років середньоукраїнський показник захворюваності на контактні дерматити становив 725,2 на 100 000 населення.

Отже, за період 1990–2006 рр. середньореспубліканський показник зріс на 43,7 %. Було 13 областей, в яких у 2006 р. показник захворюваності на контактні дерматити перевищував середньореспубліканський: Волинська область — 1120,5; АР Крим — 1123,6; Черкаська — 1047,9; Чернівецька — 1116,0; м. Севастополь — 999,2; Хмельницька — 966,3; Луганська — 901,9; Вінницька — 880,5; Запорізька — 896,9; Тернопільська — 806,8; Івано-Франківська — 733,2; Рівненська — 729,9; Миколаївська — 727,0. Тобто збільшилась кількість областей, де захворюваність на контактний дерматит була дуже високою і перевищувала середньореспубліканський рівень.

В Україні поширеність атопічного дерматиту завжди становила велику проблему для пацієнтів та лікарів. Так, у 1991 р. було зареєстровано 88 834 хворих на АД (170,6 на 100 000 населення). На той час у структурі захворюваності ця патологія дорівнювала 4,1 % від усіх захворювань шкіри і підшкірної клітковини.

Вищою за середньореспубліканський показник захворюваність була в Харківській області — 258,6; Донецькій — 204,7; Житомирській — 171,8; Київській — 176,4; м. Києві — 116,6 на 100 000 населення. В 1995 р. відзначалось зростання поширеності АД у Київській області до 266,2; Харківській — до 309,7 на 100 000 населення. В цих областях поширеність АД зафіксована в 2000 і 2005 роках, що свідчить про стійку тенденцію до зростання АД у таких географічно віддалених один від одного регіонах.

Проте досвід нашого інституту свідчить, що повної реєстрації поширеності та захворюваності АД поки не досягнуто, бо хворі лікуються у лікарів різних спеціальностей: терапевтів, алергологів, сімейних лікарів, імунологів та ін. і на АД із вираженою патологією шкіри ніхто уваги не звертає.

Згідно з республіканським статистичним звітом, у 2006 р. зареєстровано 80 572 хворих (дорослі й діти), що становить 3,5 % від усіх захворювань шкіри. Тим часом зростає кількість наукових публікацій, в яких вказується на більш тяжкий перебіг дерматозів, часте рецидивування загострень захворювання.

 

Висновки

Проаналізовано динаміку поширеності та захворюваності на деякі дерматози, що зареєстровано в Україні за період 1988–2006 рр.

Виявлено, що поширеність хвороб шкіри та підшкірної клітковини зросла з 4214,9 до 4851,1 на 100 000 населення (на 13,1 %), а захворюваність на хвороби шкіри мала таку саму тенденцію, як і поширеність, і збільшилась на 13,5 %.

Серед усіх вперше зареєстрованих хвороб шкіри в Україні інфекції шкіри і підшкірної клітковини становили в 2006 р. найбільшу частку — 36,1 %, контактний дерматит — 16,1 %, атопічний дерматит — 1,9 %, короста — 1,6 %, дерматофітози — 0,7 %, псоріаз — 0,7 %. Вельми значну частку — 42,9 % хвороб становили численні інші хвороби шкіри.

Протягом 1990–2000–2006 рр. зростав середньореспубліканський показник та збільшувалась кількість областей, що перевищувало середньореспубліканські цифри захворюваності на хвороби шкіри і підшкірної клітковини. До числа цих областей у 2006 р. увійшли всі регіони, прилеглі до Чорнобильської АЕС (м. Київ, Київська, Волинська, Тернопільська, Житомирська області).

У 2006 р. поширеність інфекцій шкіри та підшкірної клітковини дорівнювала 1488,4 на 100 000 населення, захворюваність — 1430,2 і майже не змінилась, починаючи з першого року реєстрації цієї нозологічної одиниці (1999).

Захворюваність на контактний дерматит у ці два десятиріччя зросла майже в 2 рази. Повної реєстрації поширеності та захворюваності на АД поки не досягнуто, бо хворі лікуються у лікарів різних спеціальностей. Згідно з республіканським статистичним звітом, у 2006 р. в Україні зареєстровано 80 572 хворих (172,3 на 100 000 населення), що становить 3,5 % від усіх захворювань шкіри.

Проте зростає кількість хворих із тяжким перебігом атопічного дерматиту. У 90-ті роки ХХ сторіччя захворюваність на усі хвороби шкіри і підшкірної клітковини в Київській та Житомирській областях хоч і перевищувала середньореспубліканський рівень, але була нижчою, ніж у таких промислово розвинутих областях, як Дніпропетровська, Донецька, Івано-Франківська, де спостерігались великі викиди в атмосферу забруднюючих речовин. Уже в перші роки (1999–2000 рр.) після початку реєстрації інфекцій шкіри та підшкірної клітковині в Київській та Житомирській областях відзначалося зростання захворюваності (на 8,0 та 8,2 % відповідно).

Через 6 років у Київській області захворюваність на інфекції шкіри була високою — 1475,4 на 100 000 населення. Рівень захворюваності на контактні дерматити, атопічний дерматит у Київській та Житомирській областях, як правило, перевищував середньореспубліканські показники.

Аналіз зареєстрованої первинної захворюваності та поширеності у взаємозв''язку з природними і антропогенними факторами навколишнього середовища в динаміці дозволяє визначити їх внесок у формування рівнів захворюваності в регіонах України, а також ефективність запроваджених профілактичних заходів. 


Bibliography

1. Возіанов О.Ф. Чорнобиль та медична наука // Журн. АМН України. — 2006. — Т. 12, № 1. — С. 5-15.

2. Бузунов В.А. Актуальные проблемы эпидемиологии медицинских по­следствий в отдаленном периоде аварии на ЧАЕС // Епідеміологія медичних наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. 20 років по тому. Міжнародна науково-практична конференція. Київ, 9–10 жовтня 2007 р. Тези доп. — Донецьк: Вебер (Донецька філія), 2007. — С. 35-36.

3. Омельянец Н.И., Дубова Н.Ф., Гунько Н.В. и др. Демографические показатели здоровья сельских жителей зон радиоактивного загрязнения Украины // Internacional Conference Environmental and Occupational Health and Safety in Agriculture on the Boundary of Two Millennia. Kyiv, Ukraine. September 8–11, 1998. — P. 59.

4. Гунько Н.В., Трескунова Т.В., Засоба Я.Ю. та ін. Розміщення, чисельність, вікова структура населення радіоактивно забруднених територій України // Епідеміологія медичних наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. 20 років по тому. Міжнародна науково-практична конференція. Київ, 9–10 жовтня 2007 р. Тези доповідей. — Донецьк: Вебер (Донецька філія), 2007. — С. 67-68.

5. Дикий Н.П., Довбня А.Н., Медведева Е.П., Мавров И.И., Кутасевич Я.Ф., Федякин В.Ф. Изучение сорбции и десорбции 95Nb в волосах людей методом гамма-спектроскопии // Труды международного совещания по ядерной спектроскопии и структуре атомного ядра. — Санкт-Петербург, 1996. — С. 376.

6. Волкославська В.М., Гутнєв О.Л. Захворюваність дерматозами в Україні та її залежність від викиду в атмосферу забруднюючих речовин // ІХ конгрес світової федерації Українських лікарських товариств. Луганськ, 19–22 серпня 2002 р. Тези доповідей. — Луганськ — Київ — Чикаго, 2002. — С. 373-374.

7. Мавров І.І., Волкославская В.М., Гутнєв О.Л., Денисенко О.І. Забруднення атмосфери та захворюваність алергодерматозами в Східному та Західному регіонах України // Захворювання та вікові особливості шкіри, їх генетична детермінованість. Матеріали науково-практичної конференції, Київ, 18–19 березня 2003 р. — 2003. — С. 66-69.

8. Volkoslavskaja V.N. & Gutnev A.L. Atmosphere pollution and sickness rate of allergic dermatosis in the eastern region of Ukraine // 12th Congress of the European Academy of Dermatology and Venereoology. Barcelona, Spain. 15–18 October 2003. — P. 202.

9. Показники лікувально-профілактичної допомоги хворим шкірними і венеричними захворюваннями в Україні / Відповідальний за випуск М.В. Голубчиков — Центр медичної статистики МОЗ України. — К., 2007. — 110 с.


Back to issue