Газета «Новости медицины и фармации» 13(219) 2007

Врач посредственный более опасен,
нежели полезен.
Больные, оставленные натуре,
выздоравливают,
а пользованные этими врачами, помрут.
М.Я. Мудров

Медичні відносини існують із стародавніх часів. За ці роки вони еволюціонували від шаманства та ворожіння до ремесла та мистецтва, а від них — до точної науки. Проте самі відносини між пацієнтом та медичним працівником грунтовно мало в чому змінилися: пацієнт прагне до збереження свого життя та здоров'я, а медичний працівник надає кваліфіковану медичну допомогу, а натомість вимагає поваги ділової репутації та достатньої винагороди за надані знання та уміння.

І хоча відбувся значний технічний прогрес у медичній галузі, ми стали більш гуманними та правосвідомими, юридичне обслуговування цієї діяльності в Україні залишає бажати кращого.

Останнім часом спостерігаємо значне підвищення інтересу до якості надання медичної допомоги з боку засобів масової інформації, правового регулювання відносин «лікар — пацієнт» та загальних питань вдосконалення законодавчої бази в галузі медичного права. Без сумніву, правова база потребує доопрацювання, вдосконалення і певної систематизації. А недосконалість в правовому полі й абсолютна необізнаність населення в медичному праві стають на заваді при здійсненні захисту прав особи в медичній галузі. Позитивні ж зміни в самому суспільстві стануть можливими не із введенням нових законів, а лише за умови зміни правосвідомості як самих медичних працівників, так і пересічних громадян.

Можливо, через важкість економічного стану і прагнення до задоволення лише фінансових потреб переважна більшість громадян не готова до переходу від патерналістичної до партнерської моделі поведінки «лікар — пацієнт». Патерналістична, або опікунська, модель була притаманна радянській системі охорони здоров'я, коли пацієнт при зверненні до лікувального закладу перекладав турботу про своє здоров'я на медичних працівників і не переймався доцільністю запропонованих обстежень та лікуванням. З одного боку, лікар мав менше клопоту, бо не витрачав дорогоцінний час на «зайві» розмови з пацієнтом та його родичами, з іншого ж боку, такі правовідносини ставали добрим підгрунтям для фабрикування владою так званих справ лікарів, а це викликало недовіру до медицини взагалі і до окремих закладів охорони здоров'я та лікарів зокрема. Ваша думка може не збігатися з моєю, але таке ставлення пересічних громадян до медичних працівників було нав'язане саме радянською владою, змінювати ж його нам із вами.

Що ж до партнерської моделі правовідносин, то вона передбачає свідому, добровільну співпрацю лікаря і пацієнта, яка можлива за умови довіри інформованого пацієнта своєму лікарю. Перехід до такої моделі відбувається у всіх молодих пострадянських країнах, наприклад, досить вдало в Російській Федерації. І хоча Україна займає 79-е місце в рейтингу дослідження систем охорони здоров'я в 191-й країні світу, що проводила Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), та 5-е серед республік колишнього СРСР, випереджаючи Російську Федерацію, Латвію, Вірменію тощо, — за даними цього ж дослідження, лишається багато невирішених та суперечливих питань, що потребують доопрацювання та реформування, серед яких виділяються такі: широке інформування громадськості щодо прав та обов'язків пацієнтів; подальша підготовка до зміни правосвідомості пересічного громадянина щодо користування своїми правами у сфері надання та забезпечення медичною допомогою; створення та вдосконалення законодавчої бази щодо обов'язкового та добровільного страхування населення тощо.

До сучасної законодавчої бази, що регламентує діяльність у сфері медичних послуг, належать:

— Конституція України (КУ);

— Цивільний кодекс України (ЦК);

— Кодекс України про адміністративні правопорушення (КПАП);

— Кримінальний кодекс України (КК);

— низка законів та підзаконних актів;

— накази Президента України;

— постанови Кабінету Міністрів України;

— накази, постанови, інструкції та листи Міністерства охорони здоров'я України; а також ратифіковані Верховною Радою України міжнародні нормативно-правові акти, що видаються Всесвітніми організаціями, які спеціалізуються в галузі охорони здоров'я (ВООЗ, Всесвітня асоціація медичного права (ВАМП), Всесвітня медична асоціація (ВМА), Всесвітня психіатрична асоціація (ВПА)).

Слід зазначити, що Україна визнає пріоритет міжнародних нормативно-правових актів перед національним законодавством. Тобто якщо міжнародним договором, у якому бере участь Україна, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону здоров'я, то застосовуються правила міжнародного договору. З іншого боку, міжнародні документи в галузі охорони здоров'я носять рекомендуючий характер, тобто не є обов'язковими до застосування.

Останнім часом лобіюється питання створення окремого Медичного кодексу України. На нашу думку, медицина не потребує створення подібного кодексу, тому, що ЗУ «Основи законодавства України про охорону здоров'я» № 2801-ХІІ від 19.11.1992 р. діє на рівні кодексу. А кількість законів та підзаконних актів із прийняттям такого нового кодексу не зменшиться. Ми вважаємо за необхідне дотримуватись «Основ...» та вдосконалювати відповідно до вимог часу саме цей закон-кодекс.

Щодо перспектив розвитку медичного права в Україні зауважимо наступне: це молода галузь права, яка потребує у своєму розвитку величезних інтелектуальних та фінансових затрат держави. На даному етапі окремо не відбувається фінансування вдосконалення галузі, щоправда проводиться приведення законодавчої бази на рівні МОЗ до відповідності із прийняттям нових законів у сфері охорони здоров'я.

Проведення конференцій із питань юридичного забезпечення медичної діяльності відбувається лише з ініціативи прогресивно мислячих лікарів та юристів, які сподіваються дійти згоди та почати задовольняти нагальні потреби.

Минулого року на базі ХМАПО була проведена одна з перших конференцій із медичного права в Україні. У листопаді цього року намічено проведення конференції з медичного права на базі юридичного факультету Харківського національного університету за співучастю ХМАПО та Харківського медичного товариства. 14–15 квітня в Києві відбувся І Конгрес із медичного права (у Росії в цьому році відбудеться вже ХІV подібний Конгрес).

Щодо освіти за фахом «Медичне право», то вона надається лише на комерційній основі і поки що єдиним факультетом в Україні.

Проте галузь, безперечно, впевнено розвивається. Ми впевнені, що протягом 5 років відбудеться багато змін: досвідченішими стануть перші дипломовані лікарі-юристи; просвітницькі програми з питань прав пацієнтів та лікарів позитивно вплинуть на правосвідомість громадян; будуть розроблені протоколи надання медичної допомоги за всіма нозологічними одиницями; медичні працівники, особливо в секторі надання платних послуг, намагатимуться раціонально витрачати зароблені гроші — не на хабарі суддям, а співпрацюючи із кваліфікованими лікарями-юристами. Сподіваємося, що за ці 5 років буде доопрацьований, прийнятий та введений у дію закон про загальнообов'язкове та добровільне медичне страхування в новій редакції, з чітким прописом пільг, якими користуватимуться медичні працівники, тобто реальний соціальний пакет.

I. Медичний працівник крізь призму права

Згідно з чинним законодавством медичні працівники мають низку прав та обов'язків.

Права медичних працівників

По-перше, кожний медичний працівник наділений всіма природніми правами, а саме: правом на життя, охорону здоров'я, на безпечне для життя та здоров'я навколишнє природне середовище, на освіту і можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, на відпочинок, повагу честі та гідності, ділової репутації.

Ці права закріплені КУ, ширше розкриті в ЦК.

Крім природніх прав медичні працівники наділені низкою спеціальних прав та пільг. Перелік їх викладено в розділі Х «Медична та фармацевтична діяльність» «Основ законодавства України про охорону здоров'я».

Професійні права та пільги медичних і фармацевтичних працівників (ст. 77).

Медичні і фармацевтичні працівники мають право на:

а) заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації;

б) належні умови професійної діяльності;

в) підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу на п'ять років у відповідних закладах та установах;

г) вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження у встановленому порядку сучасних досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики;

д) безплатне користування соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконання професійних обов'язків;

е) обов'язкове страхування за рахунок власника закладу охорони здоров'я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров'ю у зв'язку з виконанням професійних обов'язків у випадках, передбачених законодавством;

є) соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що настала у зв'язку з виконанням професійних обов'язків;

з) скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку у випадках, встановлених законодавством;

и) пільгові умови пенсійного забезпечення;

ї) безплатне користування квартирою з освітленням і опаленням тим, хто проживає і працює в селах та селищах, а також пенсіонерам, які раніше працювали медичними та фармацевтичними працівниками і проживають у цих населених пунктах. Надання пільг щодо сплати земельного податку, кредитування, обзаведення господарством і будівництва приватного житла, придбання автомототранспорту (пункт «ї» частини першої статті 77 у редакції Закону № 2624–IV від 02.06.2005 р.);

й) першочергове одержання лікувально-профілактичної допомоги і забезпечення лікарськими та протезними засобами;

к) створення наукових медичних товариств, професійних спілок та інших громадських організацій;

л) судовий захист професійної честі та гідності;

м) безоплатне одержання у власність земельної ділянки в межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської установи та організації, розташованих на території відповідної ради, із земель сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської установи та організації, що приватизуються, або земель запасу чи резервного фонду, але не більше норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, встановлених законом для ведення особистого селянського господарства.

Дія пункту «м» не поширюється на громадян, які раніше набули право на земельну частку (пай) та земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства чи для ведення особистого селянського господарства, крім випадків успадкування права на земельну частку (пай), земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства чи для ведення особистого селянського господарства відповідно до закону (частину першу статті 77 доповнено пунктом «м» згідно із Законом № 1694–IV від 20.04.2004 р.);

н) лікарі дільничних лікарень та амбулаторій, розташованих у сільській місцевості, дільничні лікарі-терапевти, лікарі-педіатри та дільничні медсестри територіальних ділянок міських поліклінік, лікарі загальної практики (сімейні лікарі), завідувачі терапевтичних та педіатричних відділень поліклінік, лікарі (старші лікарі) та середній медичний персонал виїзних станцій і відділень швидкої та невідкладної медичної допомоги, станцій санітарної авіації та відділень планової та екстреної консультативної допомоги — за безперервну роботу на зазначених посадах у зазначених закладах (на територіальних ділянках) понад три роки мають право на додаткову оплачувану щорічну відпустку тривалістю три календарних дні. При цьому зберігаються права інших категорій медичних працівників на додаткову оплачувану відпустку у межах існуючих норм (частину першу статті 77 доповнено пунктом «н» згідно із Законом № 2427–IV від 01.03.2005 р.).

Законодавством може бути передбачено інші права та пільги для медичних і фармацевтичних працівників. На них також можуть поширюватися пільги, що встановлюються для своїх працівників підприємствами, установами і організаціями, яким вони подають медико-санітарну допомогу.

До цього переліку ми свідомо не включили кілька прав та пільг, дія яких обмежена Кабміном України, а саме:

ж) встановлення у державних закладах охорони здоров'я середніх ставок і посадових окладів на рівні не нижчому від середньої заробітної плати працівників промисловості;

Дію положень і норм, передбачених пунктом «ж» частини першої статті 77 зупинено у 2007 році; оплата праці зазначених працівників здійснюється в межах бюджетних призначень на оплату праці та в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України згідно із Законом № 489–V від 19.12.2006 р.; у 2006 році — визначеному Кабінетом Міністрів України згідно із Законом № 3235–IV від 20.12.2005 р.; у 2005 році — Кабінетом Міністрів України згідно із Законами № 2285-IV від 23.12.2004 р., № 2505–IV від 25.03.2005 р.; у 2004 році згідно із Законом № 1344–IV від 27.11.2003 р.; у 2003 році згідно із Законом № 380–IV від 26.12.2002 р.; з 1 січня 1993 року на підставі Декрету № 23–92 від 31.12.92 р.; відновлено чинність пункту «ж» частини першої статті 77 згідно із Законом № 183/94–ВР від 23.09.94 р.

і) пільгове надання житла та забезпечення телефоном;

Дію пункту «ї» частини першої статті 77 відновлено в частині безоплатного користування квартирою з опаленням і освітленням згідно із Законом № 1801–IV від 17.06.2004 р.

Дію пункту «ї» частини першої статті 77 зупинено на 2004 рік в частині безоплатного користування квартирою з опаленням і освітленням згідно із Законом № 1344–IV від 27.11.2003 р.; на 2003 рік в частині безоплатного користування квартирою з опаленням і освітленням згідно із Законом № 380–IV від 26.12.2002 р.

Крім цього, лікар особисто наділений правом суб'єктивної оцінки стану здоров'я пацієнта, надавати допомогу пацієнту без його згоди, якщо здоров'ю чи життю пацієнта загрожує небезпека, обмежити надання інформації щодо стану здоров'я пацієнта, якщо повна інформація може погіршити стан здоров'я останнього (ст. 285 п. 3, 4 ЦК; ст. 37, 52 «Основ...»).

Пропонуємо на дозвіллі ознайомитися з міжнародним документом «12 принципів надання медичної допомоги в будь-якій системі охорони здоров'я», де зазначено, що пацієнт може вільно обирати лікаря, а лікар — пацієнта, при цьому права ані пацієнта, ані лікаря не обмежуються. У національному законодавстві таке право вибору дещо обмежене, висвітлене однобоко (ст. 34 «Основ...»).

Лікуючий лікар може обиратися безпосередньо пацієнтом або призначатися керівником закладу охорони здоров'я чи його підрозділу. Обов'язками лікуючого лікаря є своєчасне і кваліфіковане обстеження і лікування пацієнта. Пацієнт має право вимагати заміни лікаря.

Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення.

Лікар не несе відповідальності за здоров'я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.

Зважаючи на специфіку роботи лікаря швидкої допомоги, взагалі таке право неможливо реалізувати: бригади швидкої допомоги формуються на початку робочої зміни, а виклики розподіляються по мірі звільнення бригад.

Згідно із ст. 78. «Основ законодавства України про охорону здоров'я» до професійних обов'язків медичних і фармацевтичних працівників належать наступні дії:

а) сприяння охороні та зміцненню здоров'я людей, запобіганню і лікуванню захворювань, надання своєчасної та кваліфікованої медичної та лікарської допомоги;

б) безплатне подання першої невідкладної медичної допомоги громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях;

в) поширення наукових та медичних знань серед населення, пропаганда, в тому числі власним прикладом, здорового способу життя;

г) дотримання вимог професійної етики і деонтології, зберігання лікарської таємниці;

д) постійне підвищення рівеня професійних знань та майстерності;

е) надання консультативної допомоги своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров'я.

Медичні та фармацевтичні працівники несуть також інші обов'язки, передбачені законодавством.

Згідно з Міжнародним кодексом медичної етики (ВМА, 1949 р., внесені зміни в 1968 р., 1983 р.) до загальних обов'язків лікарів віднесено такі:

— затвердження найвищих стандартів професійної діяльності;

— лікар не повинен дозволяти фінансовим інтересам впливати на вільне і незалежне виконання професійних дій на користь пацієнтів;

— лікар повинен, незважаючи на вид медичної практики, самовіддано надавати компетентну медичну допомогу з повною технічною і моральною незалежністю, із співчуттям і повагою до людської гідності;

— лікар повинен бути чесним із пацієнтами і колегами, повинен боротися з професійними і особистими недоліками інших лікарів, повинен викривати обман і шахрайство.

Неетичними визнаються такі види діяльності:

а) самореклама лікаря, крім тих випадків, коли це дозволено законом даної країни і Кодексом етики Національної медичної асоціації;

б) оплата або отримання будь-якої винагороди лише за передачу чиїх-небудь рекомендацій або лише за видачу пацієнту направлень і рекомендацій будь-якого характеру.

Лікар повинен поважати права пацієнта, колег, іншого медичного персоналу і повинен дотримуватися конфіденційності відносно пацієнта.

Лікар повинен діяти лише на користь пацієнта в тих випадках, коли він застосовує такі види медичної допомоги, які можуть послабити фізичний або психічний стан пацієнта.

Лікар повинен дотримуватися найбільшої обережності, поширюючи інформацію про відкриття, нову техніку або лікувальні методики по непрофесійних каналах.

Лікар повинен засвідчувати лише те, що він сам перевірив.

Обов'язки лікаря щодо хворих

Лікар завжди повинен пам'ятати про зобов'язання зберігати людське життя.

Лікар повинен надавати пацієнту всі ресурси своєї науки.

Якщо лікар не має можливості провести обстеження або лікування, він повинен залучити іншого лікаря, у якого такі можливості є.

Лікар повинен тримати в абсолютній таємниці все, що він знає про свого пацієнта, навіть після смерті останнього.

Лікар повинен надавати невідкладну допомогу як виконання гуманітарного обов'язку, якщо немає упевненості в тому, що інші хочуть і можуть надати таку допомогу.

Обов'язки лікаря щодо інших

Лікар повинен поводитися щодо своїх колег так, як він хотів би, щоб вони поводилися щодо нього.

Лікар не повинен переманювати пацієнтів у своїх колег.

Лікар повинен дотримувати принципи Женевської декларації, прийнятої Генеральною Асамблеєю ВМА.

II. Пацієнт у системі охорони здоров'я

У ст. 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров'я є найвищою цінністю в Україні, а в ст. 49 зазначено право кожної особи на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Ці положення докладніше витлумачені в Книзі другій ЦК та в «Основах законодавства України про охорону здоров'я». Саме в «Основах...» визначені правові, організаційні та інші засади у сфері охорони здоров'я, серед яких є права пацієнтів в Україні.

Повільно просувається процес прийняття розробленого фахівцями системи охорони здоров'я законопроекту «Про права пацієнта в Україні», який базується на міжнародних нормативно-правових актах в системі охорони здоров'я та перейнятому досвіді канадських медиків та юристів. Зазначений законопроект допоможе як пацієнтам, так і лікарям краще орієнтуватися в правовідносинах у сфері охорони здоров'я.

Аналізуючи розвиток прав пацієнтів, слід зазначити, що вперше права пацієнтів стали лобіювати саме лікарі ще в 1980 р., бо кожен лікар іноді сам стає пацієнтом і, перебуваючи в стані нездоров'я, прагне до отримання якнайякіснішої допомоги. Згідно з проведеними дослідженнями та обговореннями були прийняті Лісабонська декларація щодо прав пацієнтів та Положення про захист прав та конфіденційності пацієнта. І саме на лікаря було покладено обов'язок тлумачення пацієнту його прав (бо з латині docere перекладається як «навчати»), тому виникає потреба спочатку ознайомити лікаря з правами та обов'язками пацієнта.

На жаль, на сьогодні переважна більшість лікарів не має потрібних юридичних знань, тому ми поки і не можемо створити вищезазначену партнерську модель поведінки «лікар — пацієнт».

Зазначалося вже й те, що не має Україна і достатньої кількості професійних юристів, які були б глибоко обізнані з питань медичного права і допомагали б вирішувати суперечливі питання. Нещодавно проведена конференція з проблем правового забезпечення медичної діяльності в Україні, у якій брали участь представники системи охорони здоров'я і юристи, ще раз довела, що поки ще фахівці цих галузей мало розуміють проблеми один одного. А страждають, на жаль, саме пересічні громадяни.

Певною мірою на цьому шляху стають у нагоді довідники щодо прав та обов'язків пацієнтів та лікарів, що мають допомогти лікарям краще орієнтуватись у вітчизняному законодавстві, але ці розробки являють собою інкорпорацію нормативно-правових актів, тому для юридично необізнаних медичних працівників є слабкою допомогою. Постає необхідність створення грунтовної праці, що б являла собою аналіз чинного українського законодавства та міжнародних нормативно-правових актів у медичній галузі.

Із урахуванням світового досвіду, в Україні вже створена Спілка захисту прав пацієнтів, що має представництво практично в усіх обласних центрах України і намагається довести до свідомості пересічного громадянина ті 15 прав, що має кожен пацієнт:

1) право на охорону здоров'я, повагу честі та гідності;

2) право на вибір лікаря;

3) право на нормальні умови перебування в лікувально-профілактичному закладі;

4) право на консиліум та консультацію;

5) право на полегшення болю;

6) право на таємницю особистого життя;

7) право на добровільну інформовану згоду;

8) право на відмову від медичного втручання, крім невідкладних випадків, коли реальна загроза життю є наявною;

9) право на отримання і збереження в таємниці інформації щодо стану свого здоров'я;

10) право на безпосереднє ознайомлення з медичною документацією;

11) право на отримання послуг щодо добровільного медичного страхування;

12) право на отримання відшкодування збитків;

13) право на допуск законного представника;

14) право на духовну підтримку;

15) право на оскарження неправомірних дій.

А також обов'язки:

1) піклуватися про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян;

2) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення;

3) виконувати (або за свідомою відмовою не виконувати) призначення лікуючого лікаря, своєчасно відвідувати лікаря у разі амбулаторного (диспансерного) спостереження;

4) дотримуватися внутрішнього розпорядку роботи лікарні (при стаціонарному лікуванні);

5) подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться в небезпечному для життя та здоров'я стані.

III. Окремі види правовідносин

Пропонуємо розглянути деякі правовідносини в медичній сфері та їхнє юридичне регулювання.

Лікарська таємниця

Давно визнано, що медична діяльність має свої особливості, а саме поняття лікарської таємниці — найважливіше поняття медичної деонтології. Специфічність лікарської таємниці полягає в тому, що вона юридично охороняється, а її розголошення тягне за собою певний вид юридичної відповідальності (цивільно-правову, дисциплінарну або кримінальну).

У клятві Гіппократа зазначено: «Я присягаюся Аполлоном-лікарем, Ескулапом, Гігією і Панацеєю… що б я не бачив, що б я не чув при спілкуванні з людьми при виконанні своїх обов'язків, я буду мовчати про те, чого не слід розголошувати, і вважаю мовчання своїм обов'язком». Лікарська таємниця визнана на законодавчому рівні поряд із адвокатською або нотаріальною і є умовою зрозумілою та природною при візиті лікаря. У п. 1 ч. 1 ст. 69 КПК зазначено: не можуть бути допитані як свідки лікарі з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості; а у п. 2 ч. 1 ст. 51 ЦПК зазначено: не підлягають допиту як свідки особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем.

На жаль, законодавець донині не дав чіткого визначення поняття лікарської таємниці.

Аналізуючи національне законодавство (ЦК (ст. 285, 286) та «Основи законодавства України про охорону здоров'я» (ст. 39, 40)), можна виділити категорії інформації про пацієнта, які складають лікарську таємницю. А саме:

— факт та привід звернення за медичною допомогою;

— стан здоров'я та захворювання пацієнта;

— факт медичного огляду та його результати;

— інтимне та сімейне життя пацієнта;

— інші відомості, які отримані під час обстеження та лікування.

У коментарях до ст. 145 Кримінального кодексу України визначено відповідальність щодо розголошення лікарської таємниці — відповідним чином задокументованої інформації про факт звернення за медичною допомогою, медичний огляд та його результати, інтимне чи сімейне життя пацієнта, — особою, якій вона стала відома у зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки (наприклад, самогубство, загострення захворювань у зв'язку із психо-емоційним перенапруженням, хвилюванням). І хоча предметом цього злочину є саме лікарська таємниця, суб'єктом є не тільки лікар, а й особи, що представляють правоохоронні органи (наприклад, суддя, прокурор, слідчий), працівники засобів масової інформації (журналісти), особистий психолог та інші.

Хочемо привернути вашу увагу ось до чого: в «Основах законодавства України про охорону здоров'я» та ЦК, як і в самому КК, не визначено, що інформація повинна бути задокументованою. Тобто будь-яка інформація (письмова чи усна), що стосується факту звернення за медичною допомогою, медичного огляду чи його результатів, інтимного чи сімейного життя пацієнта, становить лікарську таємницю.

З іншого боку, дилема криється, наприклад, у ситуації, коли лікар за родом своєї діяльності має дані про тимчасовий психічний розлад викликаного свідка, з причини якої той не може давати адекватні свідчення і не може повідомити про це, або коли лікар дізнається, що його пацієнт, хворий на тяжку генетичну хворобу або з ВІЛ, зібрався укласти шлюб, — як має вчинити він у цьому випадку? У той самий час розголошення таємниці несе в собі загрозу не лише цивільної або адміністративної відповідальності, а й кримінальної.

У той же час розвиток приватного медичного сектору утворює підгрунтя для звернення лікарів до суду у зв'язку з неоплатою пацієнтом наданих йому послуг. Позов передбачає розгляд суддею справи по суті і з'ясування усіх її деталей, у тому числі й обгрунтування матеріальних вимог, задля чого лікарю доведеться порушити таємниці свого пацієнта. У даному випадку медичний працівник звертається за захистом свого порушеного права, а недобросовісний пацієнт має розуміти, що, не сплативши за послугу, він наражається на небезпеку порушення справи в суді. Нзважаючи на це, за законодавством України, лікаря можна притягнути до відповідальності, адже правопорушення однієї особи не дає права нехтувати законом іншій, а порушення лікарської таємниці можливе лише у випадку отримання згоди на це пацієнта.

Дотримання лікарської таємниці є питанням неоднозначним, тому ще раз наголошуємо на необхідності пильнувати за тим, про що, з ким та де ви спілкуєтесь.